І справді, день був ясний, ласкаво-теплий, тихий. До комірчини вривались пахощі кори, води, якогось зела...
Знайшов записку й перечитав. Сьогодні об одинадцятій!.. На нього ждатимуть такі великі люди, як Карл Брюллов, поет Василь Жуковський!.. Одне вже це на казку більше схоже, аніж на правду. Й ждатимуть заради нього!.. Добре, що є на світі, крім зла, неправди, гніту, й такі чудові люди!.. Йому в останні роки щастить на них: Сошенко, Мокрицький, Вієльгорський, Гребінка, Венеціанов, Брюллов, Жуковський, Григорович... Та все які таланти, які високі душі!..
Вдягнувся, вмився й вийшов. Була ще, може, сьома, та він не міг сидіти й ждати. Мусив іти на вулиці, межи людей, щоб не лишатись віч-на-віч з часом. Не уявляв, як витримає, коли з'ясується, що не по волю кличе його Мокрицький!.. За рік розтануло немало таких надій...
Нева текла широко й вільно. Щоправда, десь від Шліссельбурга пливли шуга й уламки льоду, та це весні не вадило. Вже навели понтонний міст, і знову Нева цвіла вітрилами човнів та більших суден, що ждали ночі, аби пройти угору чи вниз, до моря, де починалося "вікно в Європу"...
Ледве знаходив силу втримувати себе на цьому боці. Згадував, як він сім років тому побіг на лід, бажаючи скоріше глянути на Академію, і як його порятував рибалка... Може, сьогодні він одержить право входити в прекрасний цей будинок як рівний серед рівних!.. Для вільних, мабуть, річка тепліша, лагідніша, і небо вище, й хмари в його блакиті легші?.. Хоч би не розірвалось серце в останню мить неволі!..
Повільно ж як минає час!..
Не згледівся, як опинився аж на Сенатській площі, біля моста через Неву. Щоб згаять час, пройшов довкола пам'ятника... Тут пролилася за волю кров... А чи була б та воля, якби вони перемогли?.. Це він не був би панським уже дванадцять років та ще й чотири місяці!.. Сьогодні ж двадцять п'яте, як і тоді... Дванадцять років волі!.. Росія стала б іншою. Вкраїна теж... Якою ж то вона була б, сердешна його Вкраїнонька!.. Їй, певно, теж і небо здалося б вищим, і хмари легшими, й Дніпро теплішим, лагіднішим... Була б щаслива, мабуть... Де воля, там і щастя!..
Міст ледь похитувався. Карет було ще мало, бо панство все гуляє довго ввечері, а вранці довго спить. Спостерігав, хто йде, хто їде повз нього в той чи другий бік, і міг по тому рухові розгледіти Санкт-Петербург без панства; якби воно заснуло і не прокинулося... Були б це, мабуть, перші веселі похорони!..
Дійшов до сфінкса, вибрав затишне місце й сів, щоб бачити лиш краєм ока Академію, що так його сьогодні тягла до себе, вабила. Він поглядав то на Неву, то на знайомі вікна квартири Карла Павловича, куди йому з'явитись треба об одинадцятій... Сьогодні він не міг прийти раніше... Як незворушно тихо спливав час!.. Вже довго так чекає, а не пора. Мокрицький і не подумав, мабуть, коли писав своє послання, як тяжко буде ждати до одинадцятої!.. Сошенко, певно, трудиться. Дістав якусь роботу від Пошехонова й тепер сидить, потіє... Чи буде й він у Карла Павловича? Той, хто знайшов його у цьому Вавілоні, зігрів, у люди вивів. Без нього ця врочиста мить... А раптом це все твої фантазії? А раптом йтиметься лише про щось буденне?.. Ні, ні! Того не може статися! Він стільки ждав, надіявся…
Тепер сидів, зіщулившись, мов під ударом долі, й не смів поглянути на заповітні брюлловські вікна. Боже, невже йому судилося іще й таке, найтяжче випробування!..
Його зустрів слуга Лук'ян.
— Заходь, заходь, Тарасе, — всміхнувся тихо й приязно. — Давно не був...
— Робота... Жуковський тут?
— Приїхав. Удвох із графом Вієльгорським.
Тарасові забило дух: всі з'їхались...
— І пан Мокрицький тутечки... — додав Лук'ян багатозначно, мов прочитавши його думки. — Вони в червоній хаті...
Легенько взяв його за плечі й повів, неначе хворого або малого. Тарас і справді чувся таким слабким, що ноги йому тремтіли.
Коли ввійшли в "червону хату", хто був у ній, притихли. Мокрицький і Вієльгорський встали й зиркнули на Василя Андрійовича, який стояв з Брюлловим біля портрета.
— Добридень вам... — сказав Тарас, шукаючи в очах присутніх підтвердження своїх надій.
Йому ніхто і слова не відказав. Натомість Василь Андрійович урочисто ступив до нього, вийняв якийсь папір з кишені й подав йому. У повній, мертвій тиші!..
Тарас узяв і розгорнув. Найпершим побачив герб з орлом в овалі, а потім — крупно своє ім'я: "Тараса Григорьева сына Шевченка"; над ним були написані слова, яких він ждав так тяжко і так нестерпно довго; "Энгельгардтъ отпустилъ вечно на волю..."
Далі він вже не зміг читати. Крізь сльози ледве бачив веселі лиця друзів, які йому щось мовили. Він розумів те по губах, а слів не чув, оглушений своїм безмірним щастям... Лук'ян подав йому вина, з його бокалом цокнулися чиїсь бокали... Він пив вино, що змішувалося з сльозами, а серце в грудях гупало, як на пожежу церковний дзвін, й кричало: "Воля! Во-о-оля!!!"
...Біг по Четвертій лінії, стискаючи її в руці, й не чув землі попід собою. Воля!..
Зустрічні люди кидалися від нього геть, а він гукав їм німо на всю весняну вулицю: "Я вільний, вільний, вільний!.."
Панкові, що був похожий на управителя, який іще не так давно хотів його послать на стайню і відшмагати, він ледве стримався, аби не крикнути у вічі: "Зась!"
Сонцю, що раптом зблиснуло між двох будинків, він усміхнувся радісно і показав затиснуту в руці свою свободу. Він вільний, сонце, вільний!..
У щедрій зливі променів, — та й сам немовби промінь, — підбіг до того дому, де жив Іван Максимович в напівпідвалі, і зупинився, щоб перевести подих. Вікно було відчинене — весна, весна!.. І він, не довго думаючи, шугнув у нього. З тріском упав мольберт, посипалися на землю фарби, пензлі...
— Ти що, здурів, Тарасе? — спинив його Сошенко, що також ледь не впав додолу.
— Воля! Іване, воля, воля!!
В нестямі він душив за шию друга, підстрибував і все кричав, що сталося, що він тепер на волі.
— Де відпускна? — спитав Іван Максимович.
— Ось, ось Вона! — розтис кулак, в якому ніс, мов пташку, своє щасливе звільнення.
Сошенко взяв, уважно всю прочитав, заплакав і стис в обіймах хлопця, що став йому за два минулі роки мов рідний брат.
— Івасю мій!.. Івасю... —ридав Тарас, не в силі більше стримуватись. — Якби не ти!..
— Поплач, поплач... Востаннє... Хай виллються усі кріпацькі сльози...
Відчув, що радість гасне, немовби щось їй стало на перепоні.
— Ще ріки їх проллються, кріпацьких сліз! — промовив жорстко, ніби й не він тут млів од щастя хвилину тому. — Скільки людей в неволі!..
— Добре, що ти вже вирвався.
— Невже це правда?! — радість сплеснула знову крилами. — На волі я, на волі?!
Турнув мольберт ногою, прийняв стілець і рвучко пішов навприсядки довкруг Івана, що й досі ще тримав, мов свічку, згорнутий в сувій папір із волею:
На городі пастернак, пастернак;
Чи, ж я тепер не козак, не козак!..
— Чого кричиш? — просунув жандарм у двері голову. — Приснилась, мабуть, шибениця?
— Такі "приємні" речі, шановний, сняться лише панам, — сказав Тарас, не встаючи.
— А ти не пан?
— Художник я, з відпущених.
— Пан відпустив? — здивовано спитав жандарм.
— Ні, добрі люди викупили.
— І в скільки ж це їм обійшлося?
Тарас сказав. Жандарм лиш свиснув.
— Дорого... — зітхнув невдовзі. — Мав би вже шануватися... Хоч довго був на волі?
— Сьогодні дев'ять років.
— Угу... Ну, спи! Світанок скоро...
Він позіхнув, замкнув неквапно двері. І знову стало тихо.
Так, це уже сьогодні... Минуло дев'ять років, а він не встиг отямитися, напитись волі!.. Дивна у нього доля: вирвався, щоб стати художником, а став поетом, знаним на всю Вкраїну... Покликання! Воно весь час стояло за ним, художником, як злий чи добрий геній, вихоплювало з руки малярський пензель, вкладаючи натомість гусяче перо... Вони з Сошенком, власне, за це почубилися... Ну, не лише за вірші, й за Марусю, коли казати правду... Точніше буде — і за Марусю, і за поезію!..
...Він мов зірвався з прив'язі: хотів усе побачити, усе пізнати, вивчити і... надолужити за згаяні свої літа. Брюллов збагнув ту спрагу, ще й на правах учителя... ні, навіть просто друга, що трохи старший віком, сприяв цьому.
Вони були в театрі, й Карл Павлович підвіз його в своїх презручних санях аж до дверей.
— Чекаю вранці, — мовив, подаючи Тарасу руку.
— Буду.
Тарас зіскочив на мерзлий сніг, махнув рукою кучеру. Полоззя лунко рипнули (бо морозець!) і споро помчали вулицею до Академії.
Насвистуючи легкий мотив із опери, яку вони допіру слухали, Тарас вдихнув повітря, розправив плечі. Добре!.. Минуло лиш півроку, як він став учнем Академії, а як змінилося його життя і як він сам перемінився! На ньому фрак, єнотова розкішна шуба, годинник, шаль, ціпочок... Як там у Пушкіна?
Острижен по последней моде;
Как денди лондонский одет —
И наконец увидел свет...
Хоч не про нього сказано, та й він побачив дещо за час, відколи визволився з кріпацтва. Тепер він добре знає (на власні очі бачив, був на відомих усій столиці літературних вечорах!) весь цвіт мистецтва. А скільки він наслухався, ввібрав у душу, в пам'ять!..
— Гуляли десь, Тарасе? — з'явилася в дверях Маруся, небога їхньої хазяйки дому.
— В театрі був.
— Із ким же? — примружила лукаво очі.
— З Карлою.
— Це ж хто така? — надула пухленькі звабні губки.
— Професорка.
— Бридка, напевно, й літня?
— Не молода. Але бридкою її назвати гріх. Красуня навіть...
— Овва! — задерла гордо кирпатий ніс Маруся. І враз заплакала: — То йди, то йди до неї!..
Тарас обняв за плечі дівчину й поцілував.
— Її немає, рибонько. То Карл Брюллов, професор мій, учитель по Академії.
— А ти не брехен, часом? — перекрутила вона на свій, німецький, лад колись почуте від них з Іваном слово.
— Ось хрест святий! — перехрестився. — А щоб було міцнішим це присягання, я прикладусь до образа, — чоломкнув знову білу пухкеньку щічку.
Маруся все простила й припала теж до нього.
— Тарасе, йди вже спати! — гукнув Іван сердито і розчинив навстіж вікно.
Маруся, тихо пирснувши, втекла додому. А кавалер постояв трохи, охолоняючи (від доторку до цеї рибоньки йому стає щоразу душно), й пішов до хати.
— Це казна-що! — обурювався Іван Максимович біля мольберта. Він працював, сердешний, вдень і вночі.
Тарас роздягся мовчки, шаснув мерщій під вогку, холодну ковдру.
— Носять тебе чорти повсюди...