Він ніби йшов на гору, де ще не був і де на нього чекало безліч важких новин і несподіванок Як просто жити цим козакам, його боярам, жінкам, дівчатам яких набилося мало не повен двір! Вони гуртом, громадою немов ріка з потоками. Він же — один. Та ще й закутий в кайдани розуму, що прагне все пізнати, знайти Велику правду й дійти до суті, до потайної істини не тільки світу космосу, а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто знає ціну мудрості і хто свідомий своєї зверхності та переваги над усіма, з ким здибується! Така людина мученикОлена була сьогодні немов струнка рожева мальва. Не метушилася, не поривалась плакати. Спокійна, тиха. замислена, вона виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дійстві-звичаї.
Бояри взули її в червоні чобітки й посадовили на пікну діжку, яку поставили посеред хати. Дівчата-дружки спитали хором:
— Пане старосто, і ви, отець та мати, дозвольте своєму дитяті косу розплітати!
Олена зблідла.
Украй схвильований Сковорода дивився на дівчину, яка сьогодні стане його дружиною, його супутницею у горі й радості, його найближчим і найвірнішим другом. Не мав і краплі сумніву: вона зігрів його остуджене вітрами мандрів серце, научить жити в затишку, народить діток... Господи, за рік чи два він буде батьком! А потім... Потім він повезе своїх синів у Київ, до Академії! От Самуїл здивується...
І тут йому війнуло в душу стужею:
— А як же ти, Григорію?! Чи ти готовий узяти стан хлібороба, дружини, батька?
— Так,готовий.
— А вік любити свою жону і діток?
— Любитиму.
— А будеш сам орати, сіяти, збирати хліб?
— Напевне...
— І не підеш із хутора, не схочеш більше відчути вітру волі, покуштувати води з нових криниць?
— Не знаю...
— Закинеш книги, забудеш мудрих римлян та величавих еллінів і не сягатимеш думками далі ниви?
— Ні.
— Зачерствієш серцем і байдужісінько очима блиматимеш на те, як ближні мучаться в ярмі неволі?
— Цього не буде!
— Підеш на прю з панами й горою станеш за свій народ, за правду?
— Так. Я ж філософ і воїн істини.
— І принесеш у жертву істині свій статок, спокій і навіть власну волю?
— Не пощаджу!
— І їхнє щастя?
— Чиє?
— Дружини, діток...
Сковорода облився холодним потом. Мов крізь туман дивився на молоду, на дружок, які її вбирали й співали дзвінко й сумно.
Чим соловейки не щебетали,
Як сади процвітали,
Чом не плакала Олепа,
Як косу розплітали...
Коли вбирання було закінчено, бояри швидко забрали діжку, а натомість поставили ослін, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ і, держачи його в руках, сів на ослоні.
— Благословлятися, благословлятися... — зашепотів хтось різко й підштовхнув Григорія до молодої, що вже стояла навпроти батька.
Майор підвівся, благословив і, передавши образ котрійсь ІЗ дружок, поцілував спочатку доньку, а потім зятя.
— Іване Гнатовичу... Іване Гнатовичу... — почав був Григорій. Але його вже підхопило й понесло геть із хати.
Небавом він сидів на возі й спостерігав, як свахи з Дружками на інший віз садовлять його Олену. Все йшло як личить, без зволікань, без відступів, немов ріка. Ось посідали, рушили.
І затужили свахи:
Ой у неділеньку рано
Та й синее море грало.
Там Олена та й воду брала,
А набравши, та й потопала...
Сковорода схопився за це трагічне слово й почав його відмінювати: потопаю, потопаєш, потопає, потопаємо... О, скільки нині втоплено в житейськім морі! Розтанули, як лугові тумани... Кричали, мріяли, шукали корінь істини і присягалися довіку бути лицарями святої правди, а потім склали руки й пішли на дно, мов камені. Пігмеї!..
— А ти?
— Я не пігмей!
— І тонеш...
— Ні. Лише міняю стан. І прагну трошки затишку, людського щастя...
— Це виправдання всіх потопаючих.
— Бредня!
— Ні, правда!..
Рятуй, рятуй, та мій братику,
Не дай мені та й загинути,
Не дай мені та й загинути —
В синє море та й заплинути!..
Сковорода рвонувся з воза, але його притримали міцні боярські руки. Він причаївся, немов орел у клітці, напружив розум, прагнучи знайти вихід. Збагнув, що справді тоне, іде на дно, де сотні, тисячі колишніх мужніх воїнів, борців, мислителів. Одні стомилися, тих заманило примарне мрево щастя, а треті просто зрадили свої пориви молодості. Найнебезпечніші і найстрашніші — втопленики! їх вічно палить вогонь сумління, й найкраща втіха для їхніх душ—чиясь біда, чиясь поразка. Григорій чув їхній регіт, відчував їхні руки, які хапали його за ноги й тягли до себе в німу безодню.
Весільний поїзд в'їздив у Валки. Біля тинів стояли юрби, малеча бігла слідом. Сміх, тупіт, співи.
Аж біля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скінчилася, на паперті було багато люду. Окрім його й Олени — дві юні пари прибитих щастям молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар неголосно тягнув якусь жебрацьку пісню. Поміж дорослими, як між деревами, ганяли діти.
Сковорода зіскочив з воза і в супроводі своїх бояр пішов рішуче до молодої. Вона зустріла його тривожним поглядом й, зігрівши усмішкою, торкнулася його руки своєю.
Боже, як не хотілося йому лишати милої! Він був свідомий того, що цим завдасть образи й горя дівчині на кілька років, а може, й на все життя, що вже ніколи вони не стрінуться, не поговорять...
Почувся гомін, човгання: кінчилася відправа в церкві, й валчани хмарою покрили паперть. Чини весільні заклопоталися біля своїх князів із княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести їх до храму.
— Прости мене, Олено... — сказав Григорій хрипко.
— За що?
— Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
Вся зашарівшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
Він відповів на потиск, легенько вивільнився і, скориставшись шарварком, який зчинився, коли із церкви вийшов високий сивий батюшка, пірнув у натовп.
СІТЬ ДЕВ'ЯТА
Людині чесній, добрій завдати комусь горя втричі тяжче, ніж пережити його самому. В покривдженого є співчуття, підтримка інших, сльози. А в кривдника нема нічого, крім докорів розуму та мук сумління.
Аж до весни Сковорода карався болем хороших, рідних йому людей, які лишилися в далеких Валках і страждали нині з його вини. Він жив під Харковом, у монастирськім підварку, де переховувався сім років тому його земляк Ничипір. Не жив — згоряв поволі на вогнищі самопокути, за зиму висох і пожовтів, мов обкорований дубовий стовбур. Водовики, які ділилися з ним куснем хліба й убогим ложем у невеликій, тісній хатині, лише зітхали скрушно й шукали нишком йому рятунку то в молоці, то в зіллі, то просто в дружній бесіді.
Й щось помогло. Можливо, час...
Якось напровесні, зоставшися сам на хазяйстві, Григорій взувся у зашкарублі чоботи, накинув свиту, яка висіла, мов на кілку, й помалу вийшов із хижі. У груди бурхнуло терпке повітря, вистояне на верболозі й променях. Аби не впасти, мусив узятися за грубовитесаний шорсткий одвірок і зачекати, поки минуло запаморочення й світ перестав хитатися. Стояв і дихав, дихав, п'ючи невидимий цілющий трунок; так п'ють у спеку воду. Уже високе весняне сонце без міри щедрило теплом та світлом. Сніг на осонні танув і реготав струмками. Дзвенів капіж.
Примружившись і, як п'яний, хитаючись, Григорій рушив у березневий, ще напівсонний світ. Під чобітьми з приємним шерхотом розсовувалася присмагла сніжна каша. Ласкавий, теплий вітер гойдав набрякле віття, немов будив дерева й давав розгін та силу живлющим їхнім сокам. Він підганяв Григорія, чи загравав до нього, зриваючи стару кудлату шапку, чи припадав йому до ніг і лащився, неначе вірний пес, який не бачив довго свого господаря. По синімсинім небі летіли з півдня, мов гуси, білі хмари. Посеред саду стоячи і дивлячись на ту безмежну зграю, він наливався силою, немов воскреслий Лазар. Його худе, кістляве тіло ставало пружним, дужим. Неначебто він був недавно зв'язаний, а цс опали пута й дали свободу його думкам і грудям. Глибоко й часто дихаючи, зібрав, стягнув докупи розтерзану свою могутню волю і спрямував її на власну Душу, де ще гніздився морок. І все обрушилося, зануртувало в ньому, немовби скресла крига й пішла, пішла, невпинна і всемогутня. Якийсь незнании захват, якесь чуття солодке враз охопили найменші фібри тіла і запалили вогнище. А ще за мить отой вогонь, ота чарівна сила завирувала в жилах. Сковорода зірвався з місця й, не відчуваючині рук, ні ніг, легкий, як полум'я, почав ходити по саду, а потім бігати. Його носило, рухало палке захоплення чи то життям, чи світом, а чи новим відродженням себе й природи. Перед очима в нього усе змістилося, злилося м'яко у щось єдине ціле і задзвеніло радістю. Струмки, дерева, хижа, блакить небес, хмарини сурмили славу сонцю, хвалу життю, осанну літу, що вже було в дорозі!..
Коли до підварку під'їхала запряжена четвериком карета, Сковорода стояв під яблунею і тихо плакав.
— Григорій Савич? Сковорода? — підбіг до нього блискучий юний офіцер.
— Так, я.
— Вас виклика до себе його превосходительство!
— Яке таке превосходительство?
— Пан губернатор!
— Не знаю я такого. Ми незнайомі, — сказав Григорій різко й пішов до хати.
— Вас просить Євдоким Олексійович Щербинін, — наздоганяючи, промовив офіцер.
— А! — зупинився Сковорода. — Чув про такого... Заждіть, я зараз.
Нашмарувавши чоботи воловиківським дьогтем і оперезавшись поясом, Григорій вийшов із хати й сів у карету, де вже сидів фельд'єгер. Той відсахнувся і крикнув кучерові:
— Пішов, пішов!
Щербинін стрів Григорія ще на парадних сходах.
— Григорій Савич, я радий бачити тебе в своїй господі! Ласкаво просимо! — узяв його під руку й повів нагору мимо здивованих панів, лакеїв та ад'ютантів. — Мені розказували, що ти мудрець, а ще, крім того, і музикант. Це правда?
— Гргію трохи.
— На чому саме?
— Є скрипці, флейті, бандурі, гуслях.
— Orb! — просяяв пан губернатор. — Ти сущий скарб! Я теж любитель музики. Було, як вріже наш полковий оркестр, так і замру, а ноги, бестії, самі собою рвуться марширували по плацу.
У кабінеті, куди зайшли невдовзі, він запросив сідати, сів поряд сам і, мружачи, немов кокетка, свої блакитні у білих віях очі, враз запитав:
— Чому не візьмеш ти собі якогось стану?
— Добродію, світ наш подібний до театру, — промовив повагом Сковорода. — Щоб грати з успіхом та похвалою, потрібно брати ролі лише за здібностями. Особа, діюча в театрі, не через знатність ролі, а за хорошу гру звеличується і прославляється.