Він дуже добре пам'ятав їх мелодії. Співаючи вдруге, втретє, він ніколи не збивався й не відхилявся від першого виконання. В нього була добра пам'ять і чудовий музикальний слух.
Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далі пісні на голос. Дмитро Іванович хоч і привітно зустрів гостя, але чомусь був похмурий.
— Сьогодні, Олександре Сергійовичу, я не зможу наспівувати — немає настрою. Щоб співати улюблені пісні, треба вкладати в них душу, а без доброго настрою діло не піде.
Мабуть, відкладімо на інший час.
Через кілька днів вони знову взялися за роботу. До Дмитра Івановича повернувся бадьорий настрій, він був веселий, балакучий, здавалося, помолодшав років на двадцять.
Спочатку Дмитро Іванович проспівав мінорну, але досить енергійну пісню "Запорожці, ви добрі молодці". За нею другу — "А наш пан отаман".
— Цих пісень,— сказав він,— у жодному збірнику ви не знайдете, бо вони ще ніде не записані. Тим часом вони мають велику художню цінність.
Олександр Сергійович помітив, що в Дмитра Івановича була одна найулюбленіша пісня: "Ой за гаєм зелененьким брала дівка льон дрібненький". То тексту народної пісні Яворницький ставився не тільки як історик, але й як поет, художник. Він часто наводив дуже влучні вислови відомих композиторів про цінність і значення народної пісні.
Запам'ятав Соловйов ще один цікавий епізод, який характеризує Яворницького як людину глибоко обізнану, цілком віддану справі розвитку культури серед широких народних мас.
Десь 1925 року в Катеринославі була організована українська хорова капела "Зоря". На перший виступ капели запросили і Дмитра Івановича. В програмі були твори композиторів Козицького, Вериківського, Богуславського та інших. Дмитро Іванович сидів у ложі, дуже уважно слухав. Після закінчення концерту до нього підійшов керівник капели и спитав:
— Наш хор молодий, мене дуже цікавить ваше враження від першого концерту.
— Капела співала добре. Я тут слухав такі пісні, яких ще ніде не чув. Дякую за це. Добре, що ви не відриваєтеся від життя й несете нове в народ. Але як ви могли допустити, щоб українська капела обійшлася без української народної пісні? На мою думку, слід було включити до програми твори Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича.
Близькі зв'язки композитора з ученим дали добрі наслідки. Олександр Сергійович зробив велике діло. Він записав з живого голосу Д. І. Яворницького шість рідкісних історичних пісень. Спасибі йому за те, що доніс до сучасників голос минувшини.
Ось ці пісні:
"Ой по горах, по долинах", "Не ходи, козаче, понад берегами", "А наш пан отаман", "Запорожці, ви добрі молодці", "Ой за гаєм зелененьким", "Ой з-за броду".
З ХАТИ ПО НИТЦІ
ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ
До музею прибула комісія від міськради перевіряти роботу. Серед членів комісії був молодий історик Сергій Андрійович Данилов, який свого часу слухав лекції професора Яворницького і складав йому іспити з історії України. Коли Дмитро Іванович побачив свого знайомого, він повеселішав, розмова вийшла за офіційні рамка.
Знаючи Дмитра Івановича як дотепного оповідача, Данилов попросив його показати, чим цікавим збагатився музей. Дмитро Іванович охоче повів прибулих по залах, показав нові речі й розповів про те, як він добув окремі експонати.
— Коштів нам дають дуже мало,— сказав Дмитро Іванович.— Тому доводиться добувати музейні речі всякими правдами й неправдами. Розповім вам, як мені випало добувати запорозьку скриню.
— Охоче послухаємо.
— Тисяча дев'ятсот тринадцятого року поблизу маєтку генерала Г. П. Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричці запорозьку скриню, оздоблену перламутром. "Куди ви везете її?" — питаю. "До генерала Алексеева".
Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовинні речі для власного музею. Звісно, генерал не пожалкує ніяких коштів, щоб придбати цю скриню. Але він знав ще й інше: дружина колекціонера не виявляла ніякого інтересу до реліквій і часто чинила чоловікові всякі перешкоди щодо цього. Коли генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всіх, хто приносив рідкісні речі.
Дмитро Іванович не пропустив нагоди скористатися з конфлікту між генералом і його обмеженою дружиною.
Селянин під'їхав до Яворницького, привітався з ним.
— Так везете до генерала, кажете?
— Еге ж!
Дмитро Іванович іронічно посміхнувся й махнув рукою.
— Ну що ж, везіть. Там вас генеральша так зустріне, що й пір'я посиплеться.
— А хіба генерала немає дома?
— Та він же вмер, хіба ви не чули?
— Ні, про це не чув! — отетерів дядько.
— Помер ще два дні тому. Та нічого, ви таки везіть скриню до генеральші, може, вона купить.
Дядько розгубився. Він дістав з кишені тютюн, скрутив самокрутку. Потім благальне глянув у вічі Дмитрові Івановичу й сказав:
— Дмитре Івановичу, купіть краще ви цю скриню, бо мені як ото їхати до генеральші, то однаково що в пекло.
— Скільки ж ви хочете за неї?
— Четвертну дасте?
— Я б купив, так у мене таких грошей немає. Дядько пом'явся, потупцяв біля брички.
— Яз вас небагато візьму.
— Скільки?
Десятку дасте, то й беріть.
— Ні, тоді везіть До генеральші, в неї грошей — хоч лопатою горни.
— А може, візьмете за троячку?
— Добре, тільки умова — відвезіть скриню до Катеринослава.
Дядько погодився:
— В неділю, коли буду їхати на базар, то й скриню завезу до музею.
— Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не мав умирати.
ПРОВЧИВ
Дмитро Іванович підвів комісію до вітрини, в якій лежав невеличкий метеорит.
— Хочете, розкажу вам історію цього залізного камінця.
— Будь ласка, послухаємо вас.
— Приїхав до мене з Томаківки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до неї кізяка, то він так і пчиркне. Витяг, він з кишені маленького камінця й показує. "Де ви його підчепили?" — "Знайшов один селянин з Томаківки. Я йому за це дав карбованця".
Дмитро Іванович дуже хотів, щоб цей уламок небесного тіла земський начальник подарував музеєві, але Гаркушевський уперто не хотів дурно давати, а правив за нього п'ять карбованців.
Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потім сплатив йому карбованця. Проте лихвареві це так не минулося. Дмитро Іванович вирішив провчити його, щоб знав, як зазіхати на музейні копійки.
Він спитав Гаркушевського:
— Чи не було у вашому роду запорожців?
— А чому це ви питаєте?
— Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", і там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу.
Гаркушевський аж підскочив, коли почув про це. Йому дуже хотілося бути нащадком запорожців.
— В якому ж номері журналу ви читали про цього сотника?
— Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номері.
— Що ж ви порадите?
— Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вісімсот дев'яностий — тисяча вісімсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з номерів ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.
Пізніше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект "Киевской старины" аж за п'ять років. Заплатив великі гроші, а згадки про свого "предка" так і не знайшов, бо її ніколи там не друкували.
ВІДГОМІН ВІКІВ
Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
Т. Г. Шевченко
Українська пісня! То замріяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.
Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь бодай найвіддаленішому селі є старий дід чи кобзар, який знає не відомі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.
У пошуках пісенного фольклору, так само як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харьківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігівщині.
Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.
Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст народних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.
Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам'ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.
В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли передати пісню словами: "Проказати — не прокажу, а проспівати, то доведу", їм краще вдавалося відтворити пісенну красу на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з'являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.
За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів'я, пісні.
Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вскочили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих, незамулених джерел народної творчості.
Дуже боляче реагував Дмитро Іванович на те, коди хто-небудь із селян виконував пісні "без смаку, без складу і без ладу", а намагався співати рідні пісні "по-панському".
В таких випадках Дмитро Іванович клав перо й просив співака:
— Ти мені, козаче, заспівай старовинної — чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло.
Коли таке прохання дивувало співака, Дмитро Іванович підказував йому:
— А ви, голубчику, чули таку пісню:
Ой не знав, не знав козак Супрун,
Як славоньки зажити,
Зібрав військо славне
Запорозьке Та й пішов він орду бити.
— Чув, та забув на голос.
— Тоді слухайте — я заспіваю.
І він співав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози виступали на очах. Слухав він і думав: "От тобі й пан, а співає по-нашому, по-мужицькому!" І серце відгукнулося саме тією піснею, по яку приїхав "пан у капелюсі".
Ось так рядок за рядком, строфу за строфою і збирав Яворницький невмирущі скарби народної творчості.