— Об піл головою. Щоб нікому не дошкуля-ти, щоб нікого не мучити. І одразу все стане на своє місце. Тиша. Барвінок виросте на горбку. Співатимуть пташки. Ха-ха. Сентименти. А все ж таки… гарно… І природу можна обдурити… обвести навколо пальця… Ха-ха-ха…"
Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:
— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…
— Як, мамо?
— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…
— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..
— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…
— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до се-бе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…
— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…
— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…
— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?
— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема? Страшно й дивно…
— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…
Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Без-ладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мов-чки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:
— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?
— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…
— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?
— Бог, — з гідністю відповів коваль. — А хто руйнує, вбиває — чорт. Найбільший бог, я тобі скажу, це — хлібороб, сіяч. Вийде навесні в поле, сійне жменю зерна в ріллю, а восени — засіки ломляться. Ого, ще й який бог — людина. Богіша од усіх богів!..
У хаті замовкли, певне, оцінюючи філософію старого Кузьми. А мати поворухнулася, прошепотіла:
— Гарно батько сказав. Та все ж таки перебільшує. Дуже багато в людях ще поганого, дрібного. І не сті-льки поганого, як дрібного. Нікчемного. Я люблю дивитися на зорі. Ти, мабуть, од мене любов ту перейняв. Вийду, гляну… і здається мені все земне таким мізерним, неважливим…
— А що ж важливе, мамо?..
— Огонь… Зірки, сонце — все горить, палає. Все небо в огні… А ми так… мокрі якісь… чадимо. Ото життя… Якби так жити — в огні… Може, колись і ми станемо зірками. Бабуся моя колись мені таку казку роз-повідала… Що праведні люди стають зірками, щоб світити іншим, тим, які йде не піднялися вгору…
— Ти що… віриш у безсмертя?..
— Не знаю… Я малописьменна. Тобі видніше… А все ж таки задумуюсь часто: а де я була, як мене не було?
— Химерне… запитання…
— Чому ж… ще як дівкою була, все отак було замислюся і цілий вечір думаю. Аж голова болить. Вже мені потім учитель один казав, що я дурне питаю… а воно знов і знову крутиться: де я буду, як мене не буде?
— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…
— Дивися ж, синку, не заблудися…
— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…
— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…
Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.
— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…
Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльос-кали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вир-вав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.
Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..
Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приєм-но, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прику-тий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на від-повідь…
Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…
Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?
Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Ві-йок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.
Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: "Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі".
— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.
— Жива, коханий, — кивнула Ганнуся.
— Де ти тепер?
— У нас великий сад. І багато-багато квітів. Нас восьмеро дівчат. Ми доглядаємо квіти. Скільки не йди — все квіти, квіти, червоні маки. А людей не видно. Я сумую за людьми.
— Ти до мене прийшла, Ганнусю? Ти пожаліла мене?
— Я винна перед тобою, коханий, — схиливши голову, мовила Ганнуся. — Не прийшла тоді. Ти дуже мучився. Пробач мені. Вставай, Михайле, підемо вінчатися. Вже й дружки мої чекають. Одгуляємо наше весіл-ля.
— Ходімо, — згодився Михайло. Легко підвівся з горбка, поплив над землею, взяв Ганнусю за прозору руку. Дівчина затріпотіла, в очах її спалахнуло щастя. Вони разом рушили понад лозами до густого лісу.
Поміж деревами переливається жар-цвітом папороть, кидає срібні полиски на трави, на кущі терну й гло-ду. Ліс мовчазний, ніби зачарований. А ось і галявина. Посередині — багаття. Довкола стоять семеро високих дівчат, усі в білому. Золоті коси тугими хвилями спадають на тонкий стан, вії у всіх опущені, очей не видно. Тихо, беззвучно горить полум’я, іскри не скачуть з нього, і від того Михайлові стає моторошно. Та ось дівчина промовляє до Ганнусі:
— Подруженько, чи вже ви готові до весілля?
— Готові, — дзвенить голос Ганнусі.
Дівчина втоплює глибокий страшний погляд в Михайла, пронизує його наскрізь.
— Чи любиш Ганнусю?
— Люблю, — помертвілими губами шепоче Михайло.
— Чи міцно, чи навіки?
— Навіки, дівчино. Глянь в серце моє, коли можеш бачити…
— Бачу, — вже лагідніше мовила дівчина і усміхнулася ледь помітно. — Добре, козаче. А чи повінчаєш-ся з нею?
— Хочу вінчатися.
— А ти, Ганнусю, чи кохаєш його?
— Кохаю, сестро.
— Навіки?
— Навіки, назавжди, подружки мої.
— Будеш вінчатися?
— Буду. Я готова, сестри мої.
— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.
Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спо-пелить їх, яке ж це вінчання?
— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться во-гню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…
Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються каз-кові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:
— Ганнусю, наша дівонько,
Покажи нам своє личенько…
А дівчата дружно підхоплюють:
— Дай же нам надивитися,
Щоб було чим похвалитися…
А Ганнуся, не випускаючи руки Михайла, відгукується на заклик сестер щирим речитативом:
— Сестри мої, лебідоньки,
Ой вам не буде обидоньки,
Личко моє для вас відкрите,
Тільки серденько кров’ю облите…
Задумалася старша дівчина, склала руки на грудях, тужливо запитує:
— Чому серце гризе скорбота?
Ой від чого твоя турбота?
Від роботи, чи від кохання,
Чи від недовгого дівування?
— Мала я, сестри, любу годину,
Та загубила туди стежину.
Ой заберіте люту розпуку,
Щоб я не мала з милим розлуки…
— Ім’ям любові поєдную Михайла і Ганнусю, — урочисто сказала дівчина, а подружки радісно повтори-ли її слова і захоплено додали:
— На віки вічні! На віки вічні!
— Поцілуйтеся, — мовила дівчина. — Ви тепер нерозлучні. У всіх світах, у всіх світах.
Посипалися зорі з неба, наче пелюстки квіток, заясніли на плечах, на косах, на віях Ганнусі. Михайло схилився до вуст дружини, хотів поцілувати. Вона пройшла крізь нього, мов хмаринка. Він лячно повернувся за нею. Ганнуся засміялася, попливла над галявиною в колі сестер. Він кинувся слідом за нею, щоб наздогнати, обняти, відчути живе, тепле тіло.
Здалека чувся регіт, змикалися глухою стіною дерева, папороті, згасало світло, пропали зорі.
Тиша. Морок. Небуття.
Задубіли руки. Не ворухнуться ноги.
Боляче в грудях.
— Сину, синочку! Що ж це з тобою? Ой боже мій, та він же зовсім захолов!
— Тихо, стара, не кричи! Скоріше несіть додому та в кожух! Не треба було стільки йому пити!
Хитаються сосни, поскрипує пісок, побивається мати, як ранена пташина. Зазирає в обличчя. Михайло всміхається, шепоче:
— А я… обвінчався, матусю…
— Що ти кажеш, синочку? Ой, зурочила вона тебе, зав’язала світ! Ой синочку мій безталанний! Що ж буде з тобою?
— Все добре, мамо… Вона моя… Нас вінчали дівчата біля вогнища…
— Марить, — почувся похмурий батьків голос. — Треба б лікаря.
— Де його тут візьмеш? Фершал — та й той п’яниця. Треба до Києва везти. Кузьмо! Біжи до голови, хай дає машину. Ой боже ж мій, отака халепа! Це я винна, бачила, що він негодящий, а пустила…
— Годі, стара, побиватися. Не поможе. Я побіжу за машиною, а ти закип’яти молоко та з медом дай йо-му. Трохи одійде!
— Ой, мед же тут не поможе!..
Гаряче молоко капає на губи, на груди. Михайло відсторонюється, усміхається матері.
— Не треба… я не хворий… Я щасливий… Вона прийшла до мене… тепер вона — моя… на віки вічні… на віки вічні…
Розкривається безодня.