Згадуючи свої підліткові роки, я не можу визначити причинності для жодної своєї дії, та й не лише своєї, а й того, що відбувалося з нашою сім’єю, Україною, братерськими народами та й всім людством. Що там говорити про юнацькі літа, коли й тепер ще нема бодай пунктиру, щоб визначити на-прям для польоту у вирій. Чи було коли-небудь з тобою, читачу, таке, щоб після пробудження зі сну ти замис-лювався, хто ти, де ти, як сюди потрапив, як тебе звати?
Зі мною таке відбувалося часто — і в дитячу пору, і навіть тепер, коли голова подібна до квітки кульба-би. Особливо гостро це відчувалося у в’язниці, коли пробуджена свідомість торкалася розплющеним оком ко-ваних залізом дверей чи ґрат, металася судорожно у пошуку пояснення і слухняно та втомлено приймала для вжитку знайомий стереотип земного лабіринту, не маючи сили і вміння прорвати пелену ілюзії та вийти до ща-сливої реальності.
Але повернемося до тривожної довоєнної пори.
У сороковому році я закінчив неповну середню школу — сім класів, отримав похвальну грамоту. Валя Тригуб, мій незабутній товариш, поступив у восьмий клас Кагарлицької середньої школи, а я подався у Київ — поступати в геологічний технікум. До омріяного учбового закладу мене не прийняли, зважаючи на недостатній вік — неповних тринадцять літ. Батько, який тоді працював слюсарем у військовому училищі зв’язку ім. Калі-ніна, водив мене ще в кілька технікумів — здається, в політехнічний, у педагогічний, проте всюди було те саме: надто молодий. "Пощастило" в технікумі шкіряної промисловості на Печерську: там прийняли документи без екзамену, оскільки я був відмінником. Минуло кілька тижнів, я забрав документи назад, збагнувши, що до шкі-ряної промисловості не маю жодного торкання ані в минулому, ані в прийдешньому. Батько втовкмачив мене в школу зв’язківців, що містилася на вулиці Прорізній. Вчитися було легко, я схоплював премудрість телефонної та іншої справи, пов’язаної зі зв’язком, на льоту, викладачі були задоволені моїми успіхами і обіцяли блискучу кар’єру. Житло батько знайшов тут же таки, близенько від школи, на розі Прорізної й Хрещатика. То був дім для сімей військовослужбовців, здається, дев’ятиповерховий, надійно змурований з темно-червоного граніту. Куток для мене здала вдова військовослужбовця, похилого віку, привітна, доброзичлива. За двадцять п’ять кар-бованців вона готувала мені столування, давала постіль. Від неї я дізнався, що маю звичку вночі ходити по кім-наті з заплющеними очима. Така недуга — а може, ні? — називалася лунатизмом. Спочатку вона нічого не ка-зала, але одного разу я, загорнувшись в простирадло, вийшов на балкон і, забравшись на перила, почав балан-сувати на них. Господиня жахнулася, адже квартира була на шостому поверсі! Вона ледве дочекалася, коли я повернувся до ліжка, повісила замок на балконні двері, а вдень викликала батька. Було вирішено відправити мене додому, чому, до речі, я був тільки радий.
Батьки бідкалися: що зі мною робити? Передчасне закінчення школи, чим і я, й вони пишалися, виявило-ся марним, я ніби вибився з слухняного журавлиного ключа, а тому потрапив у якийсь руйнівний вихор. Сест-ричка Оля, котра закінчила школу тільки на рік раніше, але "своєчасно", відповідно до запрограмованого віку, вже вчилася на другому курсі Ржищівського педагогічного училища, а мені доводилося бити байдики ще цілий рік, щоб мати право на вступ до середніх учбових закладів. Зрештою було вирішено, що я повчуся у восьмому класі Кагарлицької школи, щоб не розбеститися в бездіяльності.
У ті роки соціальна й політична реальність атакувала юний мозок парадоксальними, абсурдними подія-ми. Дорослі боялися навіть аналізувати вихор суперечливих вчинків Сталіна та його соратників, а підлітки та юнаки знемагали від спроб узгодити декларації вождя всіх народів та його циркові рішення. Пам’ятаю, що на-ше покоління виховували в дусі захоплення могутністю та непереможністю Червоної Армії, і та віра була при-родною, щирою, опертою на ентузіазм та відданість комуністичним ідеалам. Проте навіть дитячий зір відзначав убогість червоноармійської форми, нерозвинутість наших офіцерів, відгомін про враження жителів Західної України, приєднаної до Союзу в тридцять дев’ятому році, після контакту з нашими військами докотився до нас, і ми хворобливо прокидалися від тяжкого гіпнотичного сну славослів’я та соціальної пихи, розуміючи, що існує прірва між тим, що написане в газетах чи книгах, і тим, що діється в світі.
Тяжким випробуванням для тодішньої свідомості був пакт про ненапад з гітлерівською Німеччиною. До-сі ми знали, що фашизм є антинародним рухом, що гітлерівська банда — агентура світового імперіалізму, що спілка "держав осі" сформована для боротьби з Комінтерном.
І раптом, зненацька ми прочитали в газетах, що націонал-соціалістська партія — братська партія, що ми з Німеччиною — друзі навіки й ніколи не здіймемо зброї один супроти одного; ми німіли від подиву й містично-го остраху, коли бачили на фотографії Молотова в обнімку з Гітлером, а Сталіна з усміхненим, щасливим Рібе-нтропом. Все полетіло шкереберть, критерії танули, як піна на сонці, наші вчителі у відповідь на прискіпливі запитання учнів, як розуміти химерні події, розводили руками, ніяково мугикаючи: "Ми нічого не розуміємо, діти! Напевно, в цьому є якась політична таємниця. Маємо вірити лише в одне: наш мудрий вождь знає, що треба робити!.."
Тим часом з бібліотек щезали книги та журнали, де фашизм та націонал-соціалізм згадувалися дошкуль-ним словом, з прокату зняли фільми, навіть історичні, де німців громили вітчизняні війська. Було заборонено показувати стрічку "Щорс" у постановці Довженка, "Олександр Невський" та деякі інші. Ешелони з хлібом, салом, маслом невпинно прямували на захід, вождь твердив про надійний мир, а тим часом прості люди бачили тяжкі сновидіння про війну з німцями, чутлива психосфера народу вже малювала в півсвідомості ті події, котрі сягали корінням у історичний ґрунт, давно запліднений драконячими зубами.
В кінці тридцять дев’ятого року Сталін вирішив зажити лаврів військового стратега, давши наказ про війну супроти Фінляндії. Коли учитель фізкультури прочитав у газеті повідомлення про початок конфлікту, наш клас дружно закричав: "Ура!" Вихователь дивився на наші захоплені пики мовчазно й сумовито, і ми від-чули в його погляді щось незвичайне, трагічне. Ентузіазм потроху згас, і вчитель стримано сказав: "Це добре, діти, що ви патріоти. Але не забудьмо, що кожної хвилини на снігу залишаються непорушні тіла наших черво-ноармійців та командирів. То — наші брати й батьки…" Він ніби вилив холодної води на наші голови. Ми сприймали вістку про війну як кадри цікавого фільму, зовсім не прикладаючи ті повідомлення до власного жит-тя, а тут зненацька над сонною бездумністю прокотився болісний вихор, нагадуючи, що життя складається не лише з урочистостей та свят, а й з болісної реальності. Незабаром почали приходити вістки про вбитих та пора-нених, стало відомо про впертий опір білофіннів, про потужний захист "лінії Манергейма", про бездарність нашого командування. Навіть так звана "перемога", яка дала нашій країні смужку додаткової території, засвід-чила страхітливу бездарність і підлість сталінської кліки ще тоді, до вирішальної битви з фашизмом…
А потім — жахлива вістка про війну. її чекали, передчували, проте повідомлення про напад Німеччини було громом серед ясного неба. Налагоджувалося життя, люди вперше за багато літ наїдалися вдосталь хліба й до хліба, весна сорок першого видалася доброзичливою, врожайною: стіною стояли на українських полях жита, пшениці, буйно зацвіли сади й зав’язалися на плід. Пам’ятаю прогулянки в полі за Буртами: жито вигнало так високо, що я пірнав у нього з головою — а ріст у мене був підходящий. Більше ста вісімдесяти сантиметрів.
У червні ми з сестричкою їздили до Києва, здавали документи до геологічного технікуму. Оля бажала туди перевестися із Ржищівського педагогічного училища, а я вирішив поступити на перший курс. Поверталися ми, як завжди, пароплавом, бо автобусного сполучення з Кагарликом до війни не було. Херсонський пароплав усю ніч повз до Ржищева, десь о четвертій ранку ми зійшли по трапу па берег. Над Дніпром уже розплющував око схід, світанкова прохолода змушувала щулитися. Не встигли ми пройти й п’ятисот метрів, як над пустель-ними вулицями Ржищева загримів динамік: "Громадяни й громадянки Радянського Союзу!" То була відозва Молотова до народів нашої країни. Ми незчулися, як пролетіли відстань від Дніпра до Буртів, дома всі вже зна-ли про тяжку вістку. Люди дивувалися, чому Сталін не виступив по радіо. Деякі їдучі діди зауважили, що вождь всіх народів ще не встиг зорієнтуватися, у якого Сірка позичати очей, як пояснити людям, що "братська партія" вчинила віроломство.
Ті дні згадуються, мов у тумані. Не можу досі пояснити того, що сталося з нашою сім’єю, чому були вчинені рішучі, несподівані кроки: батько блискавично розрахувався з роботи в Києві, хатку ми продали бур-тянським людям, сякий-такий скарб повантажили на підводу і рушили степовими путівцями до Витачева. Пам’ятаю, як нас перейняли десь біля Стрітівки хлопці з мисливськими рушницями (добровільна дружина, сформована для затримання німецьких шпигунів!), перевірили наші документи та добро, зав’язане вузлами. Запам’яталася химерна гра тих парубків у солідних "вартових", сварливі голоси, погрози "відправити куди тре-ба". Зрештою нас відпустили. Біля Витачева розплатилися з господарем підводи, найняли куговщика з човном, переправилися до родинного села Кілова. Там влаштувалися на перші дні у рідної тітки Ганни, батькової сест-ри.
Чому батько вчинив так нагально й несподівано? Він ніколи не міг пояснити цього. Коли я його запитав про це вже після війни, він розвів руками: "Ти знаєш, я не думав. Було таке відчуття, ніби хтось інший діє по-мимо мого бажання". Це саме те, про що я згадав: причини тих або інших вирішальних подій сягають коренем невидимих і невідомих глибин…
Наступні події показали, наскільки позасвідоме рішення батька було мудрішим від будь-якого іншого, продиктованого тверезим розрахунком. Ймовірно, що похапливий переїзд врятував життя не лише мені, а всій сім’ї.