Життя — закономірний розвій космічного древа життя, і ми в ньому — зав’язь плоду. Ще не плід, але вже можливість плоду. Яка вра-жаюча відповідальність! І який привілей!
Те, що біосфера роз’єднана й антагоністична, лише свідчення хвороби. Одужати, вер-нути їй здоров’я, гармонію, силу, єдність — це покликання людини мислячої. Але для цього вона повинна сама зцілитися. Тисячоліттями кликали до цього святі, подвижники, альтруїсти, мудреці. Але їхні заклики були містифіковані псевдознанням і забобонами реліґій. Проповідь даремно потрясала психосферу, вона лише допомагала силам роз’єднання, бо використовувалася ними для прикриття. Благими побажаннями устелялася дорога до пек-ла. Лише соціалістична революція прорвала мур історичної інерції. Може, хтось скаже, що ця трибуна не для апології комуністичних ідей. Даремно заплющувати очі на історичні реалії, щановні колеґи. Роз’єднана планета, планета, над якою занесено кулак з ядерною бомбою, не зможе ввійти в контакт з єдиним життям всесвіту. Наша країна давно пропонує загальний всепланетний мир: це було першим словом революції! Отже, й грядущий контакт — це привілей комуністичного соціуму. Ми певні цього! Зоряні війни — марення історичних монстрів, час яких давно минув, вони ще можуть отруювати психосферу, але даремно мріють про реванш. Усі сили поступу зобов’язані об’єднатися не лише для збереження життя, а й для його величного розвою в прийдешньому. Тоді, лише тоді брама всесвіту розкриється для справдешнього контакту.
Естафету Кууна підхопив український космолінґвіст Діденко — запальний учений з кучмою сивіючого волосся і магнетичними чорними очима. Він впевнено стверджував сумнівну й наївну для західного філософського мислення ідею про необхідність застосувати до вирішення проблеми контакту не лише науковий, технічний чи філософський критерій, а може, насамперед, людський, етичний, моральний.
— Що ми несемо їм — Х-істотам? — запитував Діденко, — і чого очікуємо від них? Грядущий контакт — не теоретична забава, не філософська спекуляція. Якщо говорити серйозно, то від першого контакту залежить і подальша доля Землі і тих, умовно кажучи, Х-істот, цілого космічного регіону, отже — ґалактики, а може, — я не побоюся це сказати — й цілого всесвіту! Бо що ми посіємо в метаґалактичну ниву, те й буде рости.
Запитаємо себе відверто: хіба всякий екіпаж сучасних астронавтів здатен достойно представити Гею? Хіба будь-яка соціальна система має право ввійти в тканину грядущого?
Космос — великий сепаратор, на путі до нього здійснюватиметься великий відбір. Те, що несе в собі бацили ненависті, розбрату й війни, — буде відсіяно. Біосфера і психосфера Землі лише тоді достойна буде мати контакт з інформсферами інших світів, коли вона повністю стане братерською, комуністичною. Хіба цій тезі потрібен доказ? Хіба XX сторіччя не переконало людей, що двонога істота — ще не означає мудра істота, а ті, хто розмовляє одною мовою, — не обов’язково мають контакт.
Расизм або імперіалізм — маски страшніші від будь-якої екзотичної форми чужого ро-зуму. Доки ми не зуміємо пробитися крізь ці маски на лицях людей Землі, чого нам чекати в далеких світах?
Але в нас є віра й певність у грядущий прекрасний синтез розумів безмежності. Та віра утверджується (прошу не усміхатися моїм наївним словам) вражаючою романтикою юного комуністичного покоління, котре загорілося ідеями космічної ери і міцно бере смолоскип естафети У свої руки…
Фон Шварц скептично похитує головою. Що ж, треба віддати належне Куунові та його соратникам, вони вміють використати ситуацію. Симпатії на їхньому боці. Хай же втішаються байками та казочками. Їхня вндючість стане їхньою сліпотою. Скільки разів уже падали світи у безодню? Скільки вибухає наднових зірок у ґалактичному полі? Вибухів дос-татньо для найхимернішої мрії!
…"Комета" стишила хід, почала розвертатися. Професор виглянув у вікно. Наближала-ся висока дніпровська круча, на ній паслися корови, кози, росли кущі шипшини й глоду.
До салону ввійшла молоденька дівчина-ґід. Усміхнувшись, повідомила:
— Панове, туристична проґрама передбачає відвідини меморіалу над Дніпром, пов’язаного з подіями Великої Вітчизняної війни. Історія меморіалу незвичайна, навіть леґендарна…
Фон Шварц невдоволено поморщився. Хіба не досить могили їхнього Шевченка в Каневі? Що за иекроманія, культ поклоніння мертвим?
— Частина меморіалу — на Правобережжі, — вела далі дівчина, — частина — на Лівобережжі, вище по течії Дніпра, біля села Сміяни.
У свідомості фон Шварца ударив дзвін: Сміяни? Знову повертається минуле, тягне до себе, вимучує, змушує глянути собі в очі. Ну що ж, він не страхається. Як убивця вертається на місце свого злочину, так і він піде назустріч неминучості.
І професор, хутко підхопившись з місця, рушив до виходу.
Делегати конґресу вийшли за гідом на берег, почали підніматися стежкою на кручу. Інколи зупинялися, голосно захоплювалися панорамою Лівобережжя, величною грядою придніпровських гір, що ніби ланцюг казкових веж, височіли вздовж Канівського моря.
Фон Шварц ішов мовчки, з-під лоба оглядав виднокіл. Проводжав похмурим поглядом численні "Метеори", "Ракети", вантажні судна, баржі. Як усе змінилося з того далекого со-рок першого! Ріка була тоді затиснута у покручені береги, зарослі верболозними хащами; численні протоки, старики сплітали химерний лабіринт, на тім боці розташовувалися села, більшість хат у яких під солом’яними стріхами. Тепер Дніпро виплеснувся з берегів, багато сіл зникло, а ті, що лишилися, — це видно навіть звідси, з кручі, — набули іншого, незнайо-мого вигляду: двоповерхові котеджі, усі будівлі під шифером, черепицею, асфальтові дороги прокладені від них до центральних автострад. Ось і в цьому селі, біля якого розташовано меморіал, біліє висока школа, торговий центр; там, де була переправа, — насосна станція, від неї по кручі протягнуто трубопроводи аж на поля: певно, поливна система.
Чого ж ми досягли, опустивши меча "Барбаросси" на землі цих фанатиків? Небувалого розширення їхнього впливу у світі. Що ж, програли бій на людях, перенесемо його у сферу ідейного, духовного протистояння. Вони не приховують ні своїх поглядів, ні свого покли-кання, ми ж вічно опускаємо забрало на обличчя, щоб не видати своїх глибинних намірів.
Біля меморіалу гостей зустрічало кілька місцевих людей. Дівчина-ґід назвала їх. Один з них, високий сивий чолов’яга, якому за п’ятдесят, виявився директором сільського Будинку культури, звали його Юрієм Івановичем. Фон Шварц вп’явся поглядом в його обличчя. Чорні очі чоловіка оглядали делегатів конґресу доброзичливо й спокійно, але професор прочитав у тому спокої щось інше. Де він бачив цю людину, коли?
— Шановні гості, панове, друзі, товариші! — почав Юрій Іванович. — Історія цього меморіалу незвичайна. Зверніть увагу на пам’ятник…
Фон Шварц вже не чув, що говорить гостям цей сивий чоловік, він дивився на обеліск, що, ніби вістря стріли, заміряється летіти у глибоке весняне небо. Внизу, на граніті, мов краплі пролитої колись крові, палахкотять багряні троянди. Буйний кущ виростає прямо з надрів кам’яного куба, заповненого землею. По боках ще кілька кущів, там квіти рожеві й білі.
— Тут у сорок першому році розстріляно радянського солдата, останнього захисника переправи, який залишився в живих, — чути схвильований голос директора Будинку культу-ри. — Я був свідком цих подій. Відтоді, від першої ночі після розстрілу, на цій могилі що-денно лежать квіти. Можливо, для декого це видасться сентиментальним фактом, котрий не заслуговує на увагу. Але прослухайте розповідь про те, що саме тут відбулося…
Фон Шварц остовпів. Прямо в серце йому впилися слова напису, що палахкотіли золо-том трохи вище від Вічного вогню:
"МИКОЛА ГОРЕНКО
Солдат-композитор
1941
Вічна слава героям!"
Це він! Це той самий солдат, що співав йому зловісну пісню про вогонь. Той самий, історія якого разом з життєписом дітей та їхнього вчителя, ввійшла до книжки "Вогонь не спопеляє правди".
Професор мимохіть торкнувся кишені, де лежала книжка. Йому здалося, що вона крізь тканину піджака обпекла йому руку.
Частина друга
ВОГОНЬ НЕ СПОПЕЛЯЄ ПРАВДИ
Мелодія перша
ВІЙНА
УДАР
Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій. Сплила у безвість весна, повновода, бурхлива.
Покотилося літо. Піднялися, як стіна, жита — зайдеш у них і сховаєшся з головою. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять.
У червневу ніч сорок першого Микола з Оленкою поверталися в Сміяни з Києва на хер-сонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували книги для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роз-даватимуть їх.
Сиділи на кормі палуби, за горою діжок. Тут було затишно, тепло. Глухо стогнала ма-шина, шуміли лопаті пароплава. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола огорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушилися. Микола радо слухав дрімотливий голос:
— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в те-атр… у музеї…
— Не поїде вона, — всміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину, що їй там тісно.
— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. І в її словах є правда. Місто потребує більше подиху природи. Треба, щоб місто стало, як сад.
— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я можу приревнува-ти. Він цілком полонив тебе.
— А то ж. Якби молодший був, полюбила б його.
— Дивись, Оленко, а то доведеться власного діда на дуель викликати!
Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано глянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось дослухалася, чогось ждала.
— Що з тобою, Оленонько? — занепокоївся Микола.
— Стукає, Миколо, — якось дивно мовила Оленка.
— Воно?
— Ага. Дай сюди руку. Приклади. Чуєш? Чуєш?..
Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, схвильовано слухав, як там, у таємничому замкнутому світі, тріпотіло нове життя.