З-під Полтави до Бендер

Богдан Лепкий

Сторінка 31 з 46

І він має свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко. Дністер про галицьких бояр, про Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі старшини, а — чорняк гине... Громада, стадо, тічня, що для неї "я"...

Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців.

99

Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливіший — провідник. Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня?.. Припала, кинулася й розірвала його на шматки... Про людей і про коні забувши... Тічня. Вона невдачі провідникові не простить.

"Не простить", — вчувається Войнаровському в шумі Дністра.

"Не простить" — притакує розум, "не простить" — нашіптує тривога. — "Ти небіж того гетьмана, що під Полтавою справу прорізав, не сподівайся пощади".

А ранок такий гарний, повітря, як нектар, живчик б'є жвавіше; хотілося б скочити на дарабу, вхопити в жменю стерно і боротися з хвилями, крутіжами, зі скелями, що їх видно й не видно. "Люди, вірте мені! Я молодістю розумний. Де ж тая Ганна, щоб їй це сказати? Ні, ні, добре, що її тут нема".

Вона того самого бажає, Любови Хведорівни доня. А тому тепер не бути. Досвід не велить. Сумління. Політичний розум.

"Задовго я біля свого дядька побув. Багато дечому придивився".

Дністер біля Бендер на яких 70 сяжнів широкий. Зате, кажуть, йде 8 сяжнів углиб. Чистоводий і рвучкий, як гірський потік. Риба до сонця на плесо підпливає і плюскається, ніби здригається ріка.

Козаки й шведи, дожидаючи поромів, щоб переправитися на другий бік, висипалися на берег, глядять і налюбуватися не можуть. Вода одних і других притягає до себе. Очима купаються.

"Стерлядь, їй Богу, стерлядь!" — гукає якийсь козак з рибалок. "Що стерлядь! Тут і білюга з моря підплива, здорова, як довжелезний човен. Кажуть, недавно таку зловили, що два пуди самої ікри дала". Облизуються, слухаючи.

Берегами вози з трощею їдуть. Безконечно довга валка. Торішня, суха вилискується, як золото до сонця.

"Також не мають що возити та трощу".

"Не кажи. Троща корисна річ. Нею й хату пошиєш і в печі затопиш, і зробиш пліт. Де лісу нема, там троща — благодать".

Долі ріки сплави дерево гонять. Карпатські ялиці довгі й рівні, як свічки. То знову дуби, як дула велетенських гармат. "Заробить собі народ".

"Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви".

На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно.

Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. "Тримайте біля закрута, тримайте". Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить.

"Бідує народ. Правда?" — кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі

йде.

"Що бідує, то бідує", — кивають головами козаки. "Тут, може, ще гірше, як у нас". "Бо в чужому ярмі". "Усяке ярмо карк гне".

"Не кажи! Чуже дошкульніш".

"Ми всякому смак пізнали".

"І — не скинули", — жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.

Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість — то життя.

"Ну, чого гави рахуєш! — гукає на своїх. — Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!"

Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.

"Коли ті люди схаменуться? — нарікає. — Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?.. Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій".

По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.

Мручко до Войнаровського підбіг:

"Ваша милість поїдуть з нами?"

"Або що?"

Потилицю почухав: "Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам".

"Не знаю, чи місце буде", — усміхнувся Войнаровський.

На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.

Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б... Гарно.

Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?

І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.

З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. "Ні, мене там не заманиш!" З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.

"Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, — пояснював Мручко. — Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду".

Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.

Мручко сердився: "Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!"

"Сидоре, — повернувся нараз до свого осавула. — А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, — і показав рукою на саму середину ріки. — Вісім сяжень, з чуприною пірнеш".

За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли.

"Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву".

"Як у нас дзвони на дзвіниці".

"Щось буцім те".

"Гарні мінарети! — хвалив Сидір. — Стрункі, як білі тополі".

"Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю.

Надививсь. Шила такі, буцім пана Бога в око шпигнути хочуть". "Цар на них людей посадив би, як на кілля".

"Не нагадуй царя, — обрушився Мручко, — маю його отак, — і показав на горло. — Кажу вам, турки нехристи, а й вони не такі варвари, як той антихрист".

До правого берега ріки прибили.

Здовж берега голова при голові.

Такого народу назбігалося, як до меду мухи. Глота, що перетиснутися годі. Десять усяких мов сварилося з собою. Вавілонська вежа. "Гадають, що москалі з ведмедями прийшли, — сердився Мручко. — Людей не бачили, чи що!"

Турецьке військо двома шпалірами стояло. Поміж ними король з гетьманом пройшли і до сераскірової карети всіли.

До карет повсідали також шведські вищі офіцери і деякі з козацьких старшин.

Поїхали на замок.

Мручко, як сказав, так і не поїхав. Пильнував, щоб обоз переправився через ріку, а це геть поза полудне затягнулося.

"Турки не крадучі люди, але є тут і інші народи, лихий його зна, які".

"Бе-ре-жись!" — доповідали смільчаки.

"А щоб ти знав, що бере-жись, бо береженого і Бог береже, — відрубав Мручко. — Але ти, синоньку, замість договорювати, краще взяв би яку скриньку, або хоч би й гарматку на плечі та переніс на берег. Ось тоді-то я й похвалив би тебе, мудрагелику! А то ви до приговорів скорі, а до роботи не дуже поспішаєтесь. Нас, старих, гудите, а самі лиш очима за жінотою кидаєте. Ласохлости. Люблю я таких, ех, як люблю".

34.

Довга валка возів насилу посувалася крутими вуличками турецького міста.

Народу, як літом мушні. Мабуть, не було в Бендерах людини, щоб трималася на ногах, і не вийшла подивитися на заморських шведів і на козацьких гяврів, що стільки гарячого сала залили за шкуру побожним ісповідникам пророка. Старі й діти, чоловіки й жінота, забуваючи сором і добрий звичай, тиснулися, знімалися навшпиньки, одні другим прямо на голови лізли, щоб тільки заспокоїти свою цікавість і побачити славного північного войовника та старого українського гетьмана, про якого ходили найдивніші легенди.

Не тільки дервіші в жовтих широкополих халатах, і червоних, як маки в житі, фезах, але й поважні сивобороді хаджі, що в далеку Мекку ходили і чимало всякого дива бачили в світі, не соромилися разом з простим народом гав ловити. Навіть учені софти, що з мечетів і мовчаливих теків6 не вилазили, так і ті стояли тепер на східцях під дверима домівок і цікаво приглядалися людям, що їдять домуз7 і п'ють ракію8, буцімто таких і в Бендерах нема. Бендери, що малий Вавілон, якого там народу не побачиш, і вірних і гяврів усяких. Досить кинути оком довкола. Жовті, зелені, червоні й білі халати, турбани, чалми й тахе9, кабардинки й гостроверхі шапки, ферезії, маграми й заялозені овечі тулуби — з цілого світу хтось тут людей позганяв докупи. Гамір так, що аж вуха болять. Десятьма мовами верещать тобі, а як подумати, що татарин кримський свого земляка з Бендер не розуміє, а царгородський турок не розуміє молдаванського брата, так тих язиків буде чорт зна скільки. Греки "пиндяють", жиди "вайкають", цигани "вівкають" по невідомому.

Тих, хоч небагато, так один за десятьох наскучить. Чорні, жасні, як душогуби, так тії білі зуби шкірять, мов живцем тебе з'їсти хочуть, а циганки аж до возів пруться та за руки хапають, щоб ворожити.

Всякими мовами беруться балакати, а ні одної добре не знають.

28 29 30 31 32 33 34