За місяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.
— Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?
— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо крім прожитку, будуть ще інші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники. — Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селів десять тисяч нових прибуде!
— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на то вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на кождім поступі, а як дізнаються о наших складках, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоть три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!
Замовкли робітники, і сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженні і що не покористуватися тим розбудженням — значить випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.
— А ту й ще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдесь вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робітники.
— Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скінчилася.
— Шукайте іншої!
— Або ж ту без мене не обійдеся? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…
— Ну, то й не покидайте!
— Се певно, що треба б не покидати, коби тілько спосібність була.
Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій новозложеній для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував, з другого боку, аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам но був би, певно, дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань значило б — зашкодити кождій частці зосібна і всім взагалі. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.
З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля, оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.
— Ну, люди, — сказав голосно Леон, — робота ваша скінчена, і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!
— І ми дякуємо пану за роботу! — закричали робітники. — Та най бог дасть щасливу годину!
— Дай боже, дай боже, — сказав радісно Леон. — А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.
Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Леон наблизився до нього:
— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу, і за швидке скінчення — за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися… Але тепер, за те, що ви таку мені нині зробили радість, прийміть від мене отеє на пам'ятку!
І він втиснув в руку Бенедьові обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.
"От зараз буде в нашій касі 160 ринських", — подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Леонів дарунок.
— І ще прошу вас, — сказав на закінчення Леон до Бенедя, — зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чім поговорити.
За сими словами Леон і Шеффель пішли, за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, і відтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на його руки до робітницької каси десять ринських сріблом, котрі дарував йому Леон.
— Що би я вам сказав, — заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. — Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А мені ту до моєї нової нафтарні якраз потрібно кількох чесних і щирих людей до одної, і то не дуже тяжкої, роботи. Так от що хтів я вам сказати: чи не схотіли би ви, если вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалі?
— Але яка ж се буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?
— Е, ні, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, — сказав Леон.
— Але чи зумію ж я робити тоту роботу, коли досі при ній не був і не знаю, як що йде? — спитав Бенедьо.
— Е, е, е, що ту уміти! — сказав Леон. — А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Ту нема що вміти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам: не о вмілість ходить, а о то, щоби чоловік був щирий і сумлінний та щоби, розумієте, щоби…
Леон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.
— Щоби, — кінчив він по хвилі, — не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо, видите, ту секрет невеличкий… Мій директор вигадав новий спосіб фабрикації воску, то не хотів би, щоби тото розголошувалося.
— Гм, та воно-то так… — проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.
— Бо то, видите, — торочив далі Леон, — у нас такі люди погані, — скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: їм зиск, а мені втрата. То я для того хотів би…
— Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нічо нікому, але ж бо в фабриці, крім мене, чень же, робітників буде богато.
— Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, а тілько буде одна така комора окрема, і в ній буде троха інакше. Там буде директор, ну, і треба буде пару робітників йому до помочі. Що ж, можу на вас надіятися?
— Та що, — сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радість, — про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярської роботи тепер і так трудно напитати, буду трібував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певні.
— Ну, ну, — сказав, усміхаючися, Леон, — я й сам то знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби то ще кількох от хоч би двох-трьох таких, як ви!… От, ви ту робили, пізнали дещо робітників, може би, ви ліпше могли дібрати до себе таких людей, яких мені треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша річ, розумівся, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, такої самої плати, як досі, не можу вам дати.
— Ну, то розуміеся! — сказав Бенедьо. — Кравця а шевця не мож одним ліктем міряти.
— Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумівся, що мені за інтерес платити дорожче, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату? Але з вами — то інша річ, розумієте мене? Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю по ринському денно, і то наперед прирікаю, що зниження ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке? Бенедьо стояв і надумувався.
— Волів би я, — сказав він по хвилі, — щоби ви самі вибрали собі й прочих людей до своєї окремої комори! А так, виберу я, а потому станеся що-небудь такого… Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися — ну, а на мні буде вся відповідь! А на роботу і на плату нехай і так, я пристану.
— Ні, ні, — наставав Леон, — і товаришів собі доберіть! До прочої фабрикації вистачуть які-будь люди, а ту треба вибрати. А ви їх ту ліпше можете знати, на кого мож спуститися, аніж я або директор.
— Га, про мене, — сказав Бенедьо, — нехай буде й так. Постараюся дібрати трьох людей, котрим мож буде завірити. А відколи зачинаєся робота?
— Зараз відзавтра. І то, вважайте, треба форсувати як мож найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати, і пакувати його.
"Що се за штука така може бути? — думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Леона додому. — Вигадав новий спосіб фабрикації і боїться, щоби робітники не видали його! Нібито робітник на тім розумієся? А впрочім, побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Ні з сего ні з того лучилася робота, та й незлий заробок, — є при чім остатися в Бориславі й надалі, та й до каси все-таки і від мене щотижня вплине хоть штири ринські. А Ще три — котрих би ту трьох вибрати?"
Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі поговорити о тім з Матієм. Бенедьо рад був би вибрати всіх трьох із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби в разі чого се не звернуло на них якого підозріння.
— І так, — говорив він, — жиди тепер перетривожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять жидам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що жиди зачнуть нас шпигувати, — то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби се деяк не навело їх на який слід абощо.
Бенедьо відповів, що воно-то можлива річ, що жиди будуть відтепер шпигувати їх, але він не видить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоть би навіть побратимів кілька робило при купі. Адже ж о ділах своїх вони не потребують говорити наголос при чужих людях. "Впрочім, — додав Бенедьо, — не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих із побратимів, котрі іменно тепер не мають роботи". А таких якраз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже, Бенедьо побіг шукати їх, щоби замовити їх до фабрики Гаммершляга, а на третього вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоть не належав до побратимства, але дуже живо зайнявся свіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за його невтомиму рухливість і готовність бігати від ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робітницької спілки.
А Леон Гаммершляг, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на улицю пройтися та розмовитися з деякими знакомими властивцями, котрі звичайно в ту пору проходжувалися вулицею.