Юр стогне: "А бог би вас побив із вашими достатками, та й з вашими маєтками, та во-таманцтвом, йк я через него свого здоровля си збавив".
Іде втаман до хліва, а там баба плаває у тім у мусті, гей качка! "Шо дієш, стара?" — питаї ци. "Не бій си, діду, — стогне. — Ше-м тє не цалком осиротила". Тобто має значити, що не признала си за гроші. А втаман на тото: "Но-но... То байка. Коби ти лиш, сарака, подужєла. Решта — байка".
...Цілу ніч не могла заснути Маруся, вислухавши то-то оповіданнячко. Дмитрик!.. її лицар, її коханий, той, ради кого вона зломила своє життя, — сипле бабі вуглє на голе черево, допитуючися про гроші!
Жах обхоплював її у тьмі ночі, і не знала, як тепер стріне опришка, як буде дивитися на нього, як прийматиме ласку.
З ґаздинею зав’язалися у Марусі щирі, приятельські відносини. Се була добра женщина.
— Шош ти, любочко, делінь будеш робити? — питала вона іноді Марусю, звертаючися до неї по-материнському, на "ти".
Маруся лиш здвигала плечима.
— Я сама не знаю. І не думаю, і не хочу думати о тім, — і покивала голівкою. — Дивно, дивно зложилася моя доля... Ну... та тепер уже пропало: повороту для мене нема.
— То чіму? А йк би-с си вернула та перепросила ґазду? Най би вже попобив си троха, бо без того не буває у хаті, але витак узєв би назад. Бо ти лиш рахуй та кємуй — єк попові без жінки? Вже крискєнин без жінки нічо не вартуєт, а шош піп? Та ти йму оннаково, шо половицю кіла укєла. Ей, вертай, бігме, вертай.
Маруся лиш хитала заперечливо головою. Коли уявляла собі ті погляди, котрими її стрінуть, суди-пересуди та переговори попадь та попівен повітових, усі оті маленькі шпигли-ві питаннячка, невинно-ядовиті уваги, усмішечки, словечка; коли пригадувала все те, ясно їй було, що вона би того не витримала, що поворот немислимий. І говорила рішуче:
— Що буде далі — побачу, але назад не піду нізащо, нізащо в світі.
— Але ж погадай, шо говориш! Таже цес Марусєк, ланц би му шию в’їв, лиш ізвів тебе та й кине. Лиш му си навкє-миш, — і кине. Кіко він вашої сестри, отаких-о мав — хо-хо! Та у него ув кождім ув селі по любасці сидит, а то й по дві! Шо ж меш робити, сарака, йк він те вижене гет, а на твоє місце другу приведет?
Мов металом поплавленим, капала кожним своїм словом! Ой... Все складнішим, все безвихіднішим вставало перед Марусею її завтра, все безумнішим показувався крок.
— Не кажіть так, ґаздинько, бо... бо того не може бути...
Але гуцулка не помічала ефекту своїх слів і говорила далі. Словами, як клевцями, била.
— Ой-га — не може бути! Лиш так-таки буде та й вже, згадаєш тогди моє слово. Ци ти му жінка вінчєна, шо він тє тримати стане? Ає!.. Шо лиш троха не так — ану-ко, забирай си. Та ше задеруть спідничку та всип’ють бобу доброго на дорогу та з тим і підеш. Тогди меш говорити, шо "не може бути"... Ге — коби-то не було! А то вже бувало. Та й не раз бувало! Та й ше буде не раз.
Маруся холоділа... "Замовчи!" — хотілося крикнути з усієї сили, але не кричала. А молодиця різала та й різала, по-своєму, по-простецькому, забираючися в саму душу зі своїм шорстким бажанням добра.
— Та от, не будемо далеко загадувати — йк заверемінієш, а може, таки вже й заверемініла, — хто то знає? Ну, та й шо? Ци ти му потрібна тогди будеш, із калюхом? Овва! Та він собі ув кождім селі цілу ізнайдет. Здорову, свіжу. Та ше тобі на злість приведет ід хаті, ци де ви там спите, та ше меш диви-ти си, єк він із нев, і тов другов, спати ме лігати. Ає! Ти ше, сарако, не знаєш наших людей, опришків тотих самих. Йому коби лиш солодко було, а шо там далі, — то він не знає.
Або, най так кажім, дитина у тебе си знайдет... Шош ти меш робити із нев там, у полонинах? Та от ми, шо вже у нашім у стані, у крискєнцькім, та й то кєжко си трафєє, шо вже ми привичні,— — ади, по п’єтнаціть, по дваціть котим27. Ашо ж, варе, ти меш робити? Диви си, йка ніжна, булочками вигодувала си: на першу ж дитину розсипес си. А при полозі хто ті поміч дасть? Ци не Марусєк бартков? Го-го!.. То ми баба, ха-ха!..
І сміялася таки цілком щиро, навіть весело, не помічаючи, що Маруся от-от упаде непритомною.
— Ає, ає! Так воно, так. А йк уже минет ци усе та й добре минет ци, прийдет дитинка. Любити лиш го та гріти — а тут опришок прийдет, та за ногу, та об камінь головов.
— Що ви кажете!! — в нестямі скрикувала Маруся.
— А те, шо знаю. Казали такі, що самі виділи.
"Я тє, — іскажет, — на любаску собі брав, а не щоб вогкість ти ми тут розводила та з отсим бахурєм набувала си. Ми дюде гірські, ми не маємо чєсу колисаночки співати. Єк ти моя любаска, то ти маєш свою роботу робити, а ні — пе-репрашєємо на усі штири вітри, п’єтий шум. Такого добра я си усюди ізнайду".
Лиш тут помітила, що Маруся побіліла, попісніла у личко і хитається, хитається... Підхопила її, крикнула на чоловіка, щоб дав води...
Впрочім, Маруся скоро прийшла до себе. Попросилася лягти, їй було зимно.
Лягла. Ґаздиня любовно прикрила її ліжником, старанно обтикаючи доокола. Потім стала, підперши щоку рукою, і хитала головою.
— Чого ви, ґаздинько, головою хитаєте?
— Та шо... Видив, ти, Міцько... зайшла вже...
XXVI
Сумні дні і довгі безсонні ночі... І мислі важкі, і гострий сердечний біль.
— Боже мій!! Що ж се я наробила! — нараз скрикувала усією своєю істотою і, мов безумна, підхоплювалася з постелі.
— Та що ж се запаморочило мене, що оплело? Як же сталося, як могло статися? — і стискала голову руками і, хитаю-чися зі сторони в сторону, беззвучно вила серед глупої півночі.
Мов у пропасть чорну упала. Високі, в темне небо упершися, стали стіни доокола, впереді невмолима, непорушна скала, і ні розбити її, ні обійти — і немає виходу. Кінець уже. Життя пропало.
Будь у сю хвилину ніж під рукою — ударила би ним себе в груди.
Розпитувала ґаздиню, що роблять опришки взимі.
— А шо роб’ют? Оден у катуші сидит, шибениці чкає, другий гонит світами, біда го знає куда, стає на службу у йкого ґазди та й служит, а ше йкий залєгат у зимовнику дес. Наб’є собі туда буджениций, бринзі за літа та й сидит, маліцьку ватрочку кладет, аби не пізначно було дуже.
— Що ж то за зимовник?
— Зимовник? То палац такий, на пльонтрах, золотий. Та й слуг дванаціт обід варут, а стелев місєць-зорі ходє.
— Ні, ґаздинько, скажіть — я ж не знаю.
— Нема шо там знати. Дєра йкась у селі або єма у землі. Привалит тото плитєм, форостом замечет та й залєгат утуда, йк медвідь.
— І цілу зиму лежить?
v — Ає. Він не може виходити, бо би го слід ізраджував. А вже коби то лиш вислідили — ого! Остатньо би му тогди дзвонили. їй-га!.. Проклєтий тото хліб — на свікі проклєтий! Шо йкби мій Іван та пішов у тот талан у гіренький, то би сомного28 сокиров порубала. Най гниєт, йк має таке житє провадити!
Ґаздиня плювала, і очі її загоралися. Була ж селянка, віковічна тружениця.
А Маруся малювала собі в уяві той зимовник. Вузонька темна яма, діра для вповзання, ковбчик для сидіння, купа шкір для лежання. Дим, що не має виходу, і всі запахи, що не можуть утекти від самих себе, і опришок під боком... місяць... два... три...
І нікуда не вийти, не дихнути свіжим повітрям. Відростають пазури, шерсть разом із брудом укриває тіло грубою корою, очі відвикають від денного світла і болять в їдучім диму... Захорієш — кричи, вийся від болю, а тебе будуть смарувати ведмежим лоєм і його ж, розтопивши, змішають зі смердючою горівкою та заливатимуть горлянку... То дуже добре! То від усєкої, ади, хороби помогат!
А лицар же де?.. Блискучий, в панцері золотім, з шоломом в струсевих перах на прекрасній голові, вічно усміхнений, святочний! А де ж замок, що стояв на високій горі, де сад із тисячолітніх грабів і буків, плеяда русалок у голубім озері! І гондоли, убрані ліхтариками, невидимі хори в тіні дерев, і прекрасні танки сільських дівчат, і пажі, і оксамити, і кришталеві кубки, одежа золота?
"Де ж то все?... Де ж ви, смішні й дитинячі, але солодкі мрії мої?.. О-о!.. Яка ж дурна я була, яка нерозумна... Та чи мені ж, попаді криворівській, марити було о всіх тих небувалих красотах? Таже того нема і не було ніколи. То лиш у глупих мріях дівочих снується, в незадоволених, стривожених..."
І гірко посміхалася, і сльози текли по непорушнім лиці.
"Я марила, а життя пливло мимо мене, і я нічого йому не /давала, нічого не приносила. Дозволяла гратися собою, як забавкою, як лялечкою, тішила і тішилася. Не приходила в життя діяльним членом, що во ім’я виконаної роботи має право вимагати, а була гарненьким паразитом. А в додаток — усім тим, хто мене любив, хто хотів позбавити мене від ску-ки щоденності, хто заколихував ласкою, як дитину маленьку в колисочці, — всім тим я принесла стільки ганьби, стільки сорому, стільки сліз... Ох!.. Та пощо ж я на світ народилася така дурна, така нерозумна! Бабцю, бабцю, чи простиш ти мене!.."
І падала в подушку лицем і тужила, тужила... "Бігла би, бігла, сю ж хвилю бігла, через гори й горби. Се ж так близько! От коли б вийти троха на ґрунь за хатою, — видко верхи криворівські, видко Ігрець, Синиці.
Але не мені туди вертати... Я проклята! Я блудницею стала. Сьогодні мною розпоряджає один опришок, а завтра будуть усі. Будуть відкуповувати за пару сороківців один у другого, і заливати будуть горівкою, і топтатися босими ногами по тілові... Ой! Я голову собі розіб’ю об скали! Ножем заріжуся!.. Пустіть!.."
І зскакувала серед ночі, кричала. Перелякана ґаздиня вбігала до комори, довго не могла засвітити. Потім заспокоювала любовно і, забувши втому денної праці, сідала на постелі і довго розмовляла. Все радила вертати до Криворівні.
— А шо гадаєте? — говорила вона, перейшовши уже на "ви". — Я збігаю до Криворівні та скажу вашому чоловікові, аби йшов ід вам. Пощо карати си тілько.
Але Маруся протестувала всіма силами:
— Та як же я прийду? З якими очима? Ні, ні, ні — се неможливо. І того не буде, ніколи не буде. Все вже пропало. Відрізати скибу хліба можна, але приліпити її знову — трудно. І не клопочіть собі голови, голубко, — я уже все одно як мертва. Вибачте, що я от потривожила вас серед ночі, але не моя в тім хіть, бо не по своїй волі знайшлася я у вашій хаті.
Але ґаздиня не хотіла так скоро кидати своєї ідеї. Радилася з чоловіком:^
— Я побігну, Йва’. Прийду та й скажу тому попові: "Ік-би-с хоків свою жінку узєти, то йди та й бери, докив опришків нема ше".
Але Йван замотав і руками, й ногами.
— І-і-і-і...