Тут ширяв думками, щоб збагнути таємниці природи та людської душі.
Тим-то й філософія Сковороди неповторна, оригінальна, всеобіймаюча. Він утверджував красу людського буття, відчував щедроти землі в кожній билині, у дзюрчанні джерельних струмочків, у голосному віщуванні зозулі та щебеті пташиного царства. В кожній мандрівці "пізнавав себе" і свій народ, прагнучи повніше збагнути його національний характер, як вияв духовного життя, звичаїв, породжених у вікових прямуваннях, у боротьбі за вільну працю на землі, за право материнською мовою проголосити: "Я —людина".
Філософія народолюбства криє в собі соціальні й національні ідеали, що зріють і розвиваються в історичному народному бутті. Сковорода став філософом не стільки в процесі книжної умоглядності, як у життєвому осмислюванні реальних явищ. Він був мандрівником — не любителем екзотичних барв, а шукачем гармонії почуттів і мислі. Тому так міцно в його особистості поєднався поет і філософ.
Там, де бував дивний мандрівник, складалися про нього перекази та легенди, що криють у собі перлини кришталевої правди. Справді, його "сліди не змиті вічності дощами", бо легендами про великих людей народ вінчає улюбленців своїх. Багато легендарного в переказах про життєві пригоди Сковороди. Важко в них відмежувати домисли від зерна достовірності. Та чи й є в цьому необхідність? Правда криється не тільки в документально зафіксованих даних, а й у народному сприйманні подій та поведінки героїв. Легенди з дійсністю поєднав і Сковорода...
Ось він простує шляхом до Валок, де очеретами поросла М<"к;і їм ім'я широкою долиною, тихоплинно снує гної поди до Сінерського Дінця. Часто бував у цих місцях Сковорода Зупинявся ще тоді, як мандрував .Мурав-ським шляхом, з якого видно було залишки Можайсько-го острогу — колишньої фортеці для оборони від татарських нападів.
Найбільше про історію цієї місцевості міг розповісти старий відставний майор, що оселився на річці Можі. І киморода часто зупинявся в його домі. Похилого віку господар полюбив гостя за його задушевність, майстерну гру на флейті та кобзі. Зажадав майор, щоб його дочка одружилася і Григорієм Савичем. Дівчина поважала гостя і не могла заперечити батькові. Вродлива дочка маі'юр;і сподобалась і Сковороді. Не міг намилуватися майор, коли наречені разом воркували, розважались та співали. Ллє знавець людської душі Григорій Савич вловлював у виразі очей дівчини невимовлений смуток. Був у неї коханий сільський парубок-бідняк. Той душі не чаяв, покохавши нерівню. Лише співав сумних пісень юнак, бо суворої вдачі майор попередив, що він ніколи не дасть поди на одруження з ним дочки.
Дійшло до того, що між Григорієм і дочкою майора відбулися заручини, а потім підготувалися й до церковного вінчання. Дивно почував себе Сковорода, одягши
нову сільську свитку. Молода хусткою перев'язала йому руку, припасувала до грудей вінчальну квітку. Зібралося багато людей, коли молоді йшли до церкви. Помітив Сковорода серед натовпу і самотнього бідолаху юнака, який з невимовною гіркотою дивився на молоду. Мабуть, вона помітила ту гіркоту, бо засумувала, хоч у церкві зустріли її співом "Гряди, невеста".
Стояв, замислившись, Григорій Савич. А коли обряд одруження доходив до пов'язання рук молодому і молодій, він, на диво всього люду, швидко вийшов з церкви, відшукав зажуреного юнака, одяг на нього свою вінчальну свитку з хусткою та квіткою і привів у церкву.
За хвилину молода стояла під вінцем із своїм коханим, зворушено плакала. Священик продовжував обряд одруження. Люди дивувались такій невиданій поведінці Сковороди, хвалили за вдачу та сміливість, якою він навіть обряди церковні ламав во ім'я людського добра.
На весілля прийшов Сковорода гостем, сів поруч одруженої щасливої пари. Батько майор змушений був погодитись з тим, що сталося. Говорив, що ніколи не простив би такого вчинку, якби це зробив хтось інший, а Григорію Савичу він прощає...
Бував і потім Сковорода в цьому домі, де молоде подружжя приймало його як найдорожчого гостя.
Недаремно привітала мандрівника Слобожанщина. Прославляв її він добрими вчинками і словом натхненним своїм. Народ увінчував свого улюбленця легендами, вплітаючи в них зернисті колосся життєвої мудрості.
Частина третя ДЖЕРЕЛА МУДРОСТІ
Не до тихого берега спрямував допитливий бувалець свої стопи, хоч півстоліття життєвого шляху поклало відбиток на його чолі. Прагнув огорнути своїми обіймами простори шляхів сонячного краю, нести в похилі хатини тиху приязнь до людини, поділяти з нею і журбу, і нужденні турботи. Ніколи не відчував остороги подорожнього, якого бентежить незвідана далечінь горизонтів. Ходив роздоріжжями й стежками рідного краго, а думкою соколино ширяв у піднебессі, носив добром налите серце, як соками землі наповнений дозрілий плід.
Наче дбайливий жнивар визбирує вправною рукою колосся на трудовій ниві, готуючись засіяти її добірним зерном, так він знаходив перлини мудрості в житті народу, в його плеканому віками слові. Великого того урожаю вистачить роботящим рукам. Не одне покоління пройде цим жнивом, щоб увінчати працею прадідівську землю. Не вистачить снаги одному жнивареві збагнути її дари, прийдуть йому на зміну загартовані трударі, понесуть у віки наснажені невичерпною силою мислі та слова. Нести ті дари крізь бурі й негоди назустріч плеканим мріям! Нести роздоріжжями й непроторенний стежками, як джерельну воду добуває й носить бентежна мати, щоб окропити нею малят у повиточку. У мандрівках та численних зустрічах народжувались притчі, байки та пісні, повінню мислі розливалися мудрі казання.
ПРИГОДИ ТА ЖАРТИ
Хто мандрує, той зазнає й пригод. Прикрості несподіванок мудрий мандрівник здатний був перетворювати ня жарти.
Трапилось йому далеко від села йти степовим шляхом. Несподівано вкрилось небо дощовою хмарою. На безлюдді показалась бричка, в якій поспішав пан, погукуючи на погонича, щоб швидше гнав коней, аби втекти від негоди. Виявив він ласку до подорожнього, запропонувавши разом у бричці втікати від дощу. Але той не зважив на панську добрість, пішки попростував своїм шляхом.
Незабаром хлинув дощ. Мандрівник швидко скинув з себе подорожнє вбрання, заховав його в сакву, ще й сам сів на неї. А коли дощ ущух, він одягся і сухим попростував далі. До того ж на вогкій колії знайшов гаманець з грішми — то пан, кутаючись від дощу, витрусив з кишені. Незабаром наздогнав і бричку, що її ледве тягли коні по твані. Пан ганив погонича, який не міг поладити пошкоджену на вибоях бричку.
Жалюгідний вигляд промоклого до кісток пана викликав легку усмішку мандрівника, який ніколи не минав нагоди в біді зарадити людині. Він допоміг погоничу поладити бричку. Здивований і розчулений пан хотів заплатити доброчинцю за послугу, але в кишені не знайшов гаманця. В розпачі він ще лютіше дорікав погоничу. Тим часом мандрівник витяг з сакви гаманець і подав його панові, який з радощів не знав, як дякувати доброчесній людині. Вийняв червінця й подав незвичайному подорожньому. Взявши червінця, він передав його погоничу, порадивши придбати нову свитку, бо на ньому була така драна одежина, що й голі плечі світилися крізь неї. До того ж доброчинець розповів ще й байку про Сороку, якій здавалося дивним і незрозумілим ширяння Орла в піднебессі.
Здивований пан зажадав знати—хто той дивний незнайомець? А коли довідався, що то подорожує Григорій Сковорода, вклонився, запрошуючи його до свого дому.
Багато пригод розповідають чумаки про Ромодаиів-ський шлях. Добре призвичаївся до тих пригод чумак-жартівник, що провів у подорожах половину свого життя. Навіть його воли добре знали, біля якої корчми треба зупинитися або на яку колію повернути. Розважливий чумак часом відбивався від валки побратимів, тішився пригодами та жартами. Якось трапилось йому на далеких перегонах здибатися з невідомою людиною.
— Може, підвезти тебе, мандрівниче?—звернувся чумак, поглядаючи зацікавлено на флейту, що її тримав подорожній.— Тільки одна умова: поки гратимеш на тій сопілці, доги везтиму тебе.
Посміхнувшись, незнайомець сів на воза, заграв на флейті. Швидко чумак заснув, навіть голову прикрив брилем. Тільки він прокидався, як мандрівник знову починав награвати, а той блимне очима й знову засинає. Небагато довелося грати, бо чумак швидко задавав хропака під звуки флейти. Мандрівник почував себе, як на власному возі, запросив сісти подорожніх стомлених прочан та старця з торбою. Аж надвечір, коли доїздили до селища, чумак звівся й здивовано поглянув на тих, що понасідали біля нього, запитавши, хто вони.
— То мої друзі,— відповів сміливець.
— Дивний ти, чоловіче. Переміг мої жарти. Як тебе звати?
Почувши ім'я Григорія Сковороди, чумак зняв бриля і вклонився йому.
* * *
Здавна переказами прославлений Сагайдачного шлях. Колись водив ним козацькі ватаги хоробрий полководець, залишивши легенди нащадкам. Слухав їх під час подорожувань та мандрівок і Сковорода, охоче зупиняючись при зустрічі з людьми. Якось забачив край шляху жінку: сиділа зажурена, наче закам'яніла в печалі. Зупинився, запитав, чого сумує.
— Лиха доля прогнала мене з рідної оселі,— відповіла жінка.— Хочу пошукати кращої.
— Ходімо разом,— запросив мандрівник.
Пішли. Знову трапилась край шляху засмучена жінка, яка теж скаржилась на долю. Запросив він і цю жінку разом подорожувати.
Нарешті, й третя засмучена жінка приєдналась до подорожніх.
Уже вечоріло, коли всі разом зупинились на перепочинок, розпалили ватру, грілися біля вогню. Жінки розповідали про щоденні прикрості.
— Не повернуся більше до своєї оселі, — мовила перша жінка.— Чоловік зневажає, лається, та ще й б'є не знати за що. Не повернуся більше до нього. Лиха моя доля....
— Скупе на радощі й моє життя,— повідала друга жінка.— Чоловік дуже лагідний. Навіть з сусідкою відь-мастою не свариться. Л мені від неї перепадає кожного дня. То лайка, то бійка за курей, за поросят, щоб вони їй гювиздихали. Як терпіти таку злу сусідку й такого сумирного чоловіка, то краще десь сконати. Не повернуся до свого обійстя, хай його вогонь візьме та спалить разом і відьму сусідку.
— Бідолашні мої сестриці,— обізвалась третя жінка.— А я кинула свою хату від печалі по чоловікові.