Олюнька

Він пробував дрючком дно ріки й тягнув за собою волок. На другім боці взув чоботи й поправив волок.

Тепер треба було ступати поволі й тягнути волок серединою ріки.

— Форвертс![31] — скомандував Базьо.

Рибалки рушили проти води, йдучи берегами. Вони вдаряли дрючками по при­бережних верболозах, щоб виполошити рибу з кущів і нагнати її до волока. Треба було подивитися, чи що не зловилося. —— — Завертайте до мене, панє Цибульський!

Цибульський стягнув чоботи, підкотив штани і став обережно, пробуючи дрючком, прямувати на другий бік.

— А то холодна вода, аж кістки ломить! — сказав Цибульський, коли вила­зив на другий берег.

Базьо вхопив за наставлений йому дрючок і поміг Цибульському вилізти з рі­ки. Цибульський сів зараз і почав натягати чоботи. Базьо наказував поспі­шати.

— Скоріше збирайтеся, бо риба втече!

— Вже тепер не втече, коли волок стягнений.

— Ну, тепер разом на берег. Стали тягнути волок.

— Чекайте, чекайте, за щось зачепився... Обережно, щоб не роздерти! — го­ворив Базьо.

— Ну, тепер відчепився... Далі!

Підтягли до берега.

— Тепер — раз-два-три!

Стали щосили витягати волок на берег.

— Ов! Щось тяжке... Може, груда льоду попала до волока... Ану подивімся!

Волок уже був на березі.

— Господи! Та то якийсь чоловік! — каже Цибульський, що перший при­дивився.

Базьо випустив волок з рук, запалив віхоть соломи і став приглядатися при світлі.

— Пане Цибульський, таж то Олюнька!

— Та, бігме, Олюнька!

Стали хутко розвивати волок на березі. Вже й не зважали на зловлену рибу, що підскакувала на березі, а декотра пірнула-таки у воду.

На березі лежала справді Олюнька. Була одягнена в зимовий кафтаник, у спідницю й чоботи. З голови зсунулася хустка геть на шию. Олюнька була синя на лиці — звичайно утоплена. Одного ока не було та й вуха; риби понадкушува­ли. Волосся з половини голови облізло геть; лишилася ще її чорна довга коса, що розвинулася й лежала на її грудях, як гадина.

Обидва рибалки присвічували соломою, стояли над трупом та приглядалися до нього. На їх лицях малювався переполох.

— Що будемо робити? — питає Цибульський, коли не стало чим світити. — Треба дати знати до села.

— Ходімо!

— Е, та обидва не підемо. Може за той час забігти вовк або пес який та покусати тіло. Я гадаю, нехай один лишиться тут, а другий побіжить до села.

— Я тут не лишився б за жодні гроші! — каже Цибульський.

— То я лишуся, а ви йдіть!

Базьо став зараз збирати сухе бадилля і рубати тернину сокирчиною, що мав з собою. Цибульський збирався йти.

— Ага, пане Цибульський, лишіть мені плящину, бо буде скучно. Цибульський подав Базьові горілку і хліб, а сам пішов поспішно до села. Тим часом Базьо розклав огонь, приніс із недалекого стіжка цілий оберемок сіна, постелив коло вогню й ліг. Олюнька лежала обернена до нього лицем. Базьо, покурюючи люльку, став пильно розглядати її при світлі полум'я. Губи були скривлені й отворені, ніби тільки що кричала, поки бідна її душа вийшла з тіла.

Базьо заодно докладав нарубаної тернини до вогню; йому було при світлі відрадніше. Від трупа не міг відвернути очей та ворушив своїми мітластими ву­сами.

В повітрі була мертва тиша. Вогонь тріскотів весело, кидаючи іскрами. На тім широкім просторі, коло спокійно і тихо пливучого Дністра, під сірим нічним небом лежала нежива сирота Олюнька, а біля неї сидів сумний старий ри­балка...

"Щось-то мусило між ними бути, коли аж таку смерть собі знайшла... Але щоб вона сама на себе руку наложила, в те мені чогось не хочеться вірити. Та де ж би? Така молода, гарна, багата і така богобоязлива... То не може бути!.."

Тим часом Цибульський дійшов до села, перебрів ріку й пішов просто до пре­фекта. Тут була злюща собака, і її з ланцюга спустили на ніч. Цибульський пе­рейшов через перелаз і мусив пильно обганятися дрючком, бо пес насів на нього з усієї сили і так гавкав, що відлунювалось аж за селом. Від того обізвалися собаки по цілому селу і зчинився лемент, як проти вовка. Цибульський добрав­ся нарешті до вікна й постукав.

— А хто там? — питають з хати.

— Вставайте, панє префекцє, то я... Цибульський.

— А чого вам треба?

— Ми пішли цеї ночі з Базьом на рибу та й витягли з води Лукашеву Олюньку.

В хаті заметушилися. Префект став будити своїх. Блиснуло світло. Старший префектів син відчинив двері й вийшов з коцюбою відганяти собаку. Пес гавкав скажено й забігав з різних боків коло Цибульського, щоб його схопити хоч раз за литку.

— А підеш, Мурин! Марш! Ти, песя кров!.. Прошу до хати!

Цибульський увійшов до хати, держачи дрючок позад себе.

— Добрий день чи добрий вечір, уже й сам не знаю...

Префект узув чоботи, одягнув кожух і шукав шапки.

— Та що ви кажете, пане Цибульський? Сьвєнтий Антоні, а то тобі бідна сирота, аж у Дністрі знайшла долю! Кажіть, як то було?.. Ага! Андрусю,— звер­нувся префект до сина,— іди зараз збуди Яцевого Яся, асесора, нехай сюди приходить!

Поки Андрусь одягався, Цибульський каже:

— Та ми йшли на рибу з Базьом. Затягнули волок проти "стежки" й тягнули сюди до села, звичайно, як рибу ловиться. Опісля тягнемо на берег, а тут щось не пускає... ми гадали, що волок зачепився за якийсь корч, та тягнемо обе­режно. Волок зрушився, але все ще тяжкий. Ми до берега. Наперли обидва щосили... ба! Я дивлюся, а то чоловік! Базьо засвітив соломою, і зараз ми пі­знали, що то Олюнька... Бідна, вже одного ока не має та й вуха, щось понад­гризало...

— Що з нею могло статися?..

— Господь знає!

— Ви обидва прийшли?

— Ні, Базьо лишився там коло тіла. Могли би пси поїсти, та й на вовка або лиса за рікою не трудно.

— Дуже добре ви зробили! Треба послати по комісію до суду, а якби пси тіло розволокли, то й комісія ні на що здалася б... Вона, хоч самовбивця, а все ж то християнське тіло.

— Ей, мені, пане префекцє, здається, що вона сама собі того не зробила...

— То дасться видіти... Доктори пізнають вам зараз.

Надійшов Яців Ясьо, перший асесор. По дорозі Андрусь розповів йому, що сталося.

— Дзінь добрий, панє префекцє! Ну, що будемо робити?

— Підемо збудити Дмитра, нехай запряже фіру, і ми зараз поїдемо по трупа. А далеко то? — питає Цибульського.

— Може, буде сто кроків від стежки сюди... Але труп лежить за рікою.

— Ну, ходімо!

Вийшли всі три з хати префекта й пішли просто до хати Дмитра. Надворі світив місяць.

Всі три переступили через перелаз і стали під вікном. Префект постукав у раму.

Дмитро спав на лаві під вікном. Він зараз схопився й заглянув у вікно.

— Хто там стукає?

— Я, префект... Відкривайте зараз!

— Та чого вам треба вночі?

— Відкривайте, скажу вам у хаті... то справа урядова!

Дмитро ще не отямився добре зі сну й не міг гаразд зміркувати, чого хочуть від нього. Поки пішов відчинити двері, Костиха засвітила. Префект, асесор і Цибульський увійшли до хати.

— Пане Дмитше, запрягайте зараз коні, поїдете по жінку.

— По яку жінку? — питає ще заспаний Дмитро.

— Та я не знаю, чи багато ви мали жінок... Я лише одну знаю — Олюньку.

— Але Олюньки нема! — каже настрашений Дмитро.

— Є, знайшлася... От пан Цибульський витягнув цеї ночі з води.

Дмитрові щораз більше морозило спину зі страху та корчило в животі. Він не знав, що казати.

— А де ж вона? — питає Костиха.

— Там, де її витягли... за рікою. Треба її сюди привезти.

— Я..я... за жодні гроші не міг би на неї подивитися! — каже Дмитро.

— За гроші не подивитеся, але таки так... Наказую вам запрягати коні й за­раз їхати! А то що, аби я ще форшпанами вашу жінку возив?

— Не можу! Ой, бігме, не можу! — проситься Дмитро, складаючи руки перед префектом.

— Мусите! — гримнув префект і тупнув ногою.

Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.

— Здурів чоловік чи що! — каже асесор.— Що будемо робити?

— Та що з дурним порадиш? — відповідає префект.— Ходім до його тіточ­ного брата Антося, нехай він їде.

Пішли.

Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб. Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:

— Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли... ходи до хати, бо замерзнеш...

Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.

— Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину... вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу... ой, не можу...

— Не бійся, я тебе сховаю... Лізь під перину.

Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.

За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і ка­зав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.

Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор за­йшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили пи­саря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об'їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.

Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.

— А то ви, панє Цибульський?

— Ая!

Під'їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.

Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесо­ром і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.

Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.

— Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, во­на вже не встане... От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв... Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку... Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли... З того тобі лише тішитися б... Не хочеш її видіти, ну, то не будеш — її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають — та й буде спокій голові...

Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з мате­риної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцеля­рії громадської.