на Україні або зовсім не йде, або ллється так, пібп прорвалося псбо і землю треба промочити наскрізь до самої Америки. І тоді змішується грішне з праведним, земля з водою, тверді і хлябі, всі досягнення цивілізації і пауково-технічної революції знецінюються в один день, настас панування первісних стихій, хаосу й нерозбірливості, і звичайне бурякове поле, ще вчора таке лагідно-м'яке і щедро-нриступне, сьогодні стає для людей ворожим і иепависно-ненриступним. Бурякові комбайни в надривному— клекоті своїх моторів ще борюкаються зі стихією,! вперто долають нездоланне, але самотність їхня я?ахає. Комбайн! копає сяк чи так, в тяжкому клекоті долає бездонну багнюку, ли-! іпає по собі купи буряків (на нпх — теж мільйони топи грязюки!),} а вивозити їх звідти — хіба що вертольотами! Все буксує в цій' страховидній багнюці, все тоне, потопає і не впринає.
Гриша кинувся шукати Зіньку Федорівну. Вона тепер уже по усувалася, а просто зинкла в невідомому напрямку. Колгосп — ціла держава. Голова то та.м, то там, то ще оп аж там, сьогодні вже немає, а завтра, мабуть, не буде. Невловимість — одна з форм самозахисту всіх голів колгоспів, які знають, що вони зовсім не боги, але знають і те, що вимагають од них набагато більше, ніж од усіх богів відомих і невідомих. Не було Зіньки Федорівни — був у Гриші його консультант і великий попередник дядько Зповобрать.
— Свпрпдоне Карповичу,— відчаєно здійняв перед ппм руки Гриша,— як же це так? У мене вже вдома напружена ситуація, забув, коли й висипався, їсти не їм, тільки про буряк думаю, а буряк лежить і пе ворушиться! Треба ж щось робптп!
— А що ж ти зробиш, кажеться-говориться? — доволі спокійно поспитав дядько Зновобрать.
— Ну хіба я знаю? Може, створити там депутатську групу по вивезенню врожаю. Може, народний контроль, пост чи там що. Як у нас у селі — пост чи група?
— Група.
— А може, створити комісію? І щоб вп її очолили?
— Та я-то можу й очолити, здається-бачиться, а тількп чим же ти вивезеш ті буряки з цієї багнюки? Ні група, ні комісія я-; їх пе вивезе?
— Пе вивезе,— згодився Грпша.— Але треба ж щось робитпі
— А хто каже — не треба? Я, кажеться-говориться, Зіяьці Фе-дорівиі вже всі печінки прогриз. А виходить як? Осінь суха — ніяких тобі иробуксовок.
— Ну.— крикнув Гриша,— осінь суха! А коли така, як оце тепер? Тоді як?
— Здається-бачигься, коли зарядять дощі, тоді Зіпька Федорівна сидить і жде, поки протряхне або вдарить мороз. Вивозь собі бурячки — дешево й сердито. А я що їй каніу? Я кажу: треба коней і вози. Он у мене друзяка в сусідньому районі головою колгоспу вже сорок год. Техніка в нього така, як і у всіх, а ще: вісім десятків коней і півсотні возів. Чи тобі буряк вихопити з грязюки^ чи мінеральні добрива з станції по бездоріжжю, чи органіку на поля— кіиь незамінимий у всьому. А в чім питання? В кормах і статистиці. Статистика зняла копя з усіх звітів, не зоставила
—
йому й кормів у планах. Як хочеш, так і годуй. Так що мати копя в колгоспі, то треба мати й характер. А який характер у Зіпьки Федорівни нашої? Женщина.
Гриша згадав, як він виписував на картонному ящику безко-печпі "Ц.Ц.Ц.", а па відповідь мав тільки "На фе..." — і якось ніби зів'яв чи вклякпув. Але перед дядьком Зновобрать треба було пе подавати виду, тому Грпша заявив:
— Як ви собі хочете, а я на сесії сільської Ради поставлю питання про вивезення буряків!
— Поставити мояша,— згодився Зновобрать.— Чом би й не поставити таке симпатичне питання?
Але до сесії втриматися па комбайні Гриші не вдалося.
І, до речі, зовсім не через Дашупьку.
І не через напружену міжнародну обстановку.
І пе через несприятливі погодпі умови.
Якось увечері, коли Гриша, забрьоханий по самі вуха, приїхав зміняти ще забрьоханіптого Педана, той спокійно сказав йому:
— Я б тобі, Грпшо, порадив не лізти більше на цей комбайн.
— А на який же мепі лізти? — здивувався Грпша.
— Та пі па який. Взагалі плюнь і сиди коло своєї печатки.
— Хто це тобі сказав?
— Та піхто. Я тобі кажу. Як товариш і друг. Крутився тут сьогодні один рехверепт. Таке — й не чоловік, а тьху! Крутилося, вертілося, а тоді почало мені лізти в душу. Я його відпігхаю, а воно лізе! Я його від себе, а воно — прямо без мила. Таке слизьке, таке вже, я тобі скажу...
— Як гад?
— Точно! Як пайостаїшішпй гад — лізе, й сичить, і слиною бризкає. І все ж воно знає! Значить, ти відкриваєш сесію. Так? Відкриваєш і кажеш: дорогі товариші такі та ще он які! На сьогоднішній день ми маємо те і се, а також іще он те, одним словом, усе, як годиться! А тут я, Педан, тобто як депутат, прошу слова, і ти даєш, бо пе можеш не дати. Я лізу на трибуну і кажу. Це воно мені турчить у вухо, щоб я, значить, казав. Ось, кажу, товариші такі та ще он які, вп владу Григорію Левенцю довірили? Довірили. А як вій її використовує і як виправдовує ваше високе довір'я? А ось як. Вдень спить, а вночі спихає мене з бурякоагре-гату і завойовує собі славу і матеріально благополуччя. Можемо ми таке далі терпіти з вами? Ну, і так далі.
Гриша не міг стямитися.
— А ти ж йому що? — врешті простогнав він. Педан свиснув.
— А що я йому?
— Міг би ж тп сказати, що для мене ні слава, ні гроші...
— Та кому казати, кому?
— Хто ж це міг отак про мене?
— А вопо тобі нужно?.. Я й сам тут йоМу трохи... гм-гм!.. Так що ти пе переживай. А тільки моя така думка: тікай звідси,
Гришо, поки ne пізно! На ліспі той гад посковзнувся, а хтось — гляпь — і згодиться отак проти тебе навонятп... Ти ночей не спиш, з сили впбпвасшся, а ці гади... Плюнь, Гришо, і вспокойся! Грпша не міг стямитися від несподіванки й обурення.
— Слухай, Педане, як же це так? ВИХОДИТЬ, колп я голова, то іі курей своїх пе годуй, і поросяті бур'яншо не парви, і гвіздка в стіну не забий? А хто ж це має робиш? Що мл — графи, князі, бояри?
— Та чп я зпаю? — сплюнув Педан.— Мені воно все однакове. Я тому гадові все поясппв популярно, тобто по морді з обох сторін. А тільки ти Ж знаєш, Грпшо, як воно буває... Тікай звідси, поки не пізно!
— Не втечу! — гукпув Грпша затято.— І ніяка спла мене!..
Але спла знайшлася. Дядько Обеліск уночі, пішки, босий прибіг на буряки і повідомив свого голову, що на його голову впали якісь перевіряльники.
Ось тут і лоппув обруч терпіння нашого героя. Він не повірив.
— Мене? — перепитав дядька Обеліска.
— Особисто й персонально,— підтвердив той.— Приїхали смерком і вже требують. Мокрі як хлющ. Я їх до Наталки па гарячий борщ.
— І такп мепе? — ніяк пе міг повірити Гриша.
— Кажуть: сільського керівника требують як клас.
— Ну, гадство! — вилаявся Гриша.
Тепер віп уже шкодував, що досі не розповів пі дядькові Зновобрать, пі Зіньці Федорівні, та й взагалі нікому про те, як його терзали то за кіз, то за інститутську довідку, то за ненароджених дітей. Яка там ще бсяеря звалилася йому на голову?
— Вранці буду,— сказав вія дядькові Обеліску.— Нагодуйте талі їх, дайте поспати.
— Та посплять вони в пас, як клас! — пообіцяв дядько Обеліск.
ПУХ-ПЕРО
Ганна Панасівна вже була на своєму секретарському посту. Всі установи тримаються на секретарях. Коли б автор був поетом, він написав би оду секретарям. Голови очолюють, а роблять усе секретарі. Пу, і так далі. А може, й ліпше, що автор не поет і не пише од? Бо згарячу понаписував би і про те, що треба, й про те, що пе треба.
Але Гапна Панасівна гідна і од, і панегіриків, і величальних пісень.
— Що тут у нас, Ганно Панасівно? — спптав Гриша.
— Комісія по захисту довколишнього середовища. Мало не з столиці.
— Скільки їх?
— Двоє. Чоловік і жіпка. Жіпка молода й гарна, а чоловік з бородою і голий.
— Зовсім голий?
— Та пе зовсім. Щось па ньому є, та тільки такс, що й не примітиш.
— І ви його в сільраду впустили — голого?
— Я сказала, що в трусах сюди негоже, а він каже, що то не труси, а шорти, тобто коротенькі штанці.
— То що ж віп — піонер? ,
— Так з бородою ж! Пу, я і в тих шортах пе пустила. Кажу: без голови сільради не можу.
— Л ш.о ж мені з ним робити?
— Ви йому авторитетно скажіть.
— Л приїхали чого?
— Кажуть: гусяче питання.
— Гусяче?
— Дали мені завдання, щоб підготувала довідку про кількість гусей на території нашої сільради в приватному секторі і в колективному користуванні, скільки голих, а "скільки в пір'ї, який процент падіжу, а скільки вижило...
Гриша слухав і пе йняв віри почутому. Нарешті він схаменувся.
— Ганпо Панасівно, а не могли б ми купити робота?
— Робота? Що ви, Григорію Васильовичу, хіба це можливо?
— Тепер помає нічого неможливого. Купити таку залізну чортівню, щоб стояла отут і залізшім голосом відповідала на всі дурниці, які збредуть комусь у голову!
— У нас асигнувань і па простенького робота немає,— пояснила йому Ганна Папасівна,— а ви ще Й такого хочете, щоб говорив! То ж, мабуть, дуже дорогий.
— Л ми з вами, ВИХОДИТЬ, безплатні?
— Та я ж пе знаю.
— Пу, гаразд, Ганпо Панасівно. Будемо відбивати штурм гусячої комісії. Вп вже підготували довідку? ч
— Готую.
— Я піду подзвоню до Зіньки Федорівни, а тоді вже ми з вами подумаємо, як і що.
— Я б вам, Григорію Васильовичу, порадила знаєте що?
— А що?
— Поговоріть зі Свкріїдоном Карновпчем. Віп чоловік досвідчений...
Гриша ляснув себе по лобі. Справді: чому він індивідуально віддувався досі перед усіма перевіряннями і пе попросив поради ні в кого, а надто в такого мудрого чоловіка, як Зновобрать?
— Дякую, Гаипо Панасівно,— розчулено мовив віп.— Свнрц-дон Карпович уже тут?
— Я подзвопила йому, зараз буде.
— От уже дякую вам, так дякую!
Гриша навіть руку б поцілував Гаппі Панасівні, коли б умів, та, на жаль, в селі чомусь не заведено цілувати рук так само, як піхто ніколи не вживає слова "труд", хоч трудяться там люди запекло й самовіддано від народженпя до самої смерті.
По телефону Гриша розшукав Зіньку Федорівну і конспективно розповів їй про мороку з перевіряннями і про свої злигодні.
— Чому ж не казав про це? — спокійпо поспитала Зінька Федорівна.
— Но хотів турбувати. Думав: само минеться. А воно...
— Ти, мабуть, газет пе читаєш.
— А що?
— Читав би, то знав. То "Під шелест анонімок", то "Карась, якого не було", то про шістдесят дві комісії на одпн радгосп. Я вже це знаю і ставлюся до всього спокійно.
— Та як л?е можна спокійно?!
— А так. Розпихаю перевіряльників по галузях. Тих