Невеликий стіл з чорнильним прибором, у якому вже давно не було чорнила, бо тут же валялося 8 півдюжини кулькових ручок, два стільці для відвідувачів, один для судді, старенька шафочка, битком набита законами, кодекса-
;__ і2і
ми, інструкціями й постановами, і все. Сам суддя Верещака, високий лисий чоловік, стояв спиною до дверей, схилившись до вікна, на лутці якого розкладено було якесь причандалля. Справді зайнятий чоловік. На рип дверей Верещака озирнувся, суплячи густі брови і невдоволено пожовуючи вузькі губи.
— Ти чого сюди? — грізно гукнув віп назустріч Гриші.— Тобі чого?
— Добридень,— сказав Гриша і тільки тоді побачив, чим зайнятий суддя: той чистив мисливську рушницю.— Я Левепець. Комбайнер із Світлоярська. Ви, значить, ружжо чистите? А та дурна секретарка каже: суддя зайнятий.
— Як ти сказав? Дурна секретарка? Та ти що? — закричав Верещака і навіть тупнув ногою.
Але Грпшу це не злякало, навпаки, падало хоробрості. Раз чоловік кричить — значить, добрий, криком виганяє з себе рештки злості або ж просто використовує крик як своєрідний захист. Хлопець сміливо підступив до грізного судді й діловито поспитав:
— А ви чим змазуєте? Верещака розгубився і відповів:
— Ружсинпм маслом. Чим же що?
— А касторкою не пробували?
— Касторкою?
— У пас Рекордист Іванович тільки касторку визнає. На всі сезони, каже, підходить і запах солодкий. Ну, а коли там з'їси не те і шлупок треба прочистити, полпзькав ружжо — і в кущі.
Суддя поклав рушницю і приладдя для чищеппя на стіл, обійшов Гришу довкола, так ніби хотів переконатися, чи пе ховається хтось у нього за спиною, і вже пе розізлено, без гніву, а скоріше здивовано поцікавився:
— Ти що — спеціально прийшов оце мені про касторку? Ти знаєш, що тут міститься?
— А що? — вдав дурника Гриша.
— Народний суд. А я суддя.
— Який же ви суддя! Ви голова районного добровільного товариства ружжа й вудки,— пояснив Верещаці Гриша.
— Ружжа й вудки?
— Це так називає Товариство мисливців і рибалок ваш відпо-відальппй секретар Іван Безтурботний.
— Ти й Безтурботного знаєш?
— А я всіх знаю.
— Чому ж мене?..
— Тому що ви мене теж не знаєте.
— Стривай. Як твоє прізвище? Левенець? А землемір Левеноць тобі хто? Родич?
— Віп ваш напарник по полюванню. Він і товариш Вивершений.
Згадка про знятого Вивершеного роздратувала суддю. Він рішуче підійшов до дверой і покликав:
Г — Поліно Лпдріївно, а йдїть-по сюди.
І — Я вас слухаю, Сидоре Дмитровичу,— ввійшла секретарка.
— Поясніть, будь ласка, цьому молодому громадяготну, хто я такий.
— Ви, Спдсре Дмитровичу, районний народний суддя товариш Верещака.
— —Дякую вам, Поліно Лпдріївно, можете бути вільною.
І, коли секретарка вийшла, суддя сховав рушницю до шафи, сів на стілець, пожував вузькогубим ротом, спитав:
— Чув?
— Чув.
— Усвідомлюєш?
— Усвідомлюю.
— До кінця треба усвідомити — тоді в тебе з голови всі дурощі вилетять. Ти думаєш, коли я ружжо чищу, то я не думаю? Ду-маю весь час над тим, щоб менте судити таких, як ти.
— От спасибі. Л тільки я прийшов просити, щоб ви мене судили.
— Судити? За що?
Аж тоді Гриша розповів Иерощаці все про землеміра, про маму Сашку і про свій намір повернути мандрівному батькові всі його аліменти до копієчки і неодмінно через суд.
Верещака вислухав і довго думав. Може, карався, що вибрав собі Левепця-старшого в напарники на полювання і, виходить, помилився так само, як у свій час з Вивершеним. А може, взагалі мав звичку не квапитися з рішеннями. Він думав солідно, по-дер-жавпому, бгав зморшками лоб, тоді розрівнював їх рукою, розтирав шкіру, тоді знову бгав і знову розрівнював, аж Гриша злякався: апу ж протре наскрізь!
— Нічого не вийде,— парешті сказав суддя.
— Не вийде? Чому?
— Не можна. Закон не мас зворотної СИЛИ.
— А яку ж віп мас силу?
— Закон діє тільки в одпп бік. Для того й існує. Віп у одній руці — в караючій. А що сталося б, коли б він і цю руку карав? Братовбивство й нерозберпха? Ні, ні! Це однаково, що ружжо стріляло б і в зайця, і в МИСЛИВЦЯ одразу. Може таке бути?
— Не може.
— От бачиш.
— Та не може не тому, що ви думаєте!
— А чому ж? — зацікавлено ворухнув своїми бровами Верещала.
! — Бо в пас ні зайців, пі мисливців.
— Як то? Та я голова районного добровільного товариства. Тисяча сімсот вісімдесят три члени.
— Члени є, а зайці? Де вопи в наших степах? Все розоране, трактори гуркотнявою порозганяли всю живність до самих кордонів. А де заєць утримався— хімікаліями додавлюсмо. Он я читав — на Чернігівщині колгоспи заячі ферми відкривають. Розводять зайців і за кордон за валюту на розплід продають. Ото хазяїни! А в нас ні зайців, ні мисливців.
— Та я ж голова...
— То, вважайте, й не мисливці, а самі п'яниці. Аби від жіпки втекти та півлітровку роздушити. Як ото мій батечко-зомлемір. То суд мені пе може помогти?
— Безпрецедентний випадок. У тебе що — гроші зайві?
— У кого вони зайві? Я ж вам не капіталіст. Зароблені. Хочу йому вернути.
— То знайди його і верни.
— Е ні, я хочу, щоб йому соромно стало перед законом.
— Закон не соромить. Він карає.
— Треба, щоб і соромив.
— Це вже товариський суд. Розгляньте землеміра в себе в колгоспі.
— Він не член нашого колгоспу. Та й навіщо людей у це вплутувати? Я — син, він — батько, а між нами потрібен посередник.
— Не можу ним бути, хлопче, не можу.— Суддя підвівся, був вищий од Гриші на півголови, грізність з нього злетіла, стояв старий, утомлений чоловік, і якось подумалося хлопцеві, що й справді добре, коли суддя чистить собі рушницю або заклопотаний що чимсь стороннім, а нікого не судить.
— То прощайте? — сказав він.
— Прощай,— сказав суддя.
Зубчатку до комбайна Безкоровайний знайшов аж у сусідньому районі, одвіз туди навзамін якусь іншу деталь, і Гришина машина загуділа й запрацювала, обмолочуючи валки гречки, які давно вже дожидали тої загадкової зубчатки і від нетерплячки аж мінилися барвою — від гранатової до сумпо-споловілої. Молотилося добре, у Педапа помітно піднявся настрій: як пе є, для чоловіка починалися справжні повнометранші заробітки, тому, коли помічник запустив Гриші у вухо довжелезним якимсь реченням-криком, комбайнер, за шумом агрегатів не розрізняючи окремих слів, навіть не став силкуватися, щоб схопити приблизно суть сказаного чи бодай визначити, як цс неодмінно зробив би Варфоломій Кнурець, синтаксичний різновид речення. Бо, власне, яка різниця, коли ти ковтаєш пилюгу від гречки, підбираючи своїм СК залежалі валки і не бачачи білого світу,— чи до тебе звертаються складнопідрядними, складносурядними, а то й простими реченнями?
Але Педан уперто домагався Гришиної уваги і, втративши надію досягнути свого з допомогою слів, удався до дій фізичних: штовхнув комбайнера в плече, а тоді вдався навіть до насильницьких акцій: повернув йому голову так, що той відірвав напружений погляд від валків і зміг поглянути назад. Полем, слідом за комбайном, але не випереджаючи його, а скромно тримаючись иа відстані, їхали дві машини: газик їхньої головихи Зіньки Федорівни і ще один газик, який Гриша ніби й знав, бо вже бачив, але й не пам'я—
; тав як слід, чий же віп. Ллє ось той малознайомий газик випередив комбайн, сивоголовий чоловік, який сидів у машині за рулем, вискочив на стернище, і по тому, що він був однорукий, Гриша впі-знав секретаря райкому Степана Михайловича. Коли комбайн наблизився до Степана Михайловича, той помахав Педанові, запрошуючи його на ходу зістрибнути вниз, і, щойно .той опинився на стерні, чіпко вхопившись своєю єдиною рукою за поручень, застрибав на одній нозі, другою ніяк не потрапляючи на досить незручну приступку. Гриша пригальмував, хотів зупинити машину, але Степан Михайлович заперечливо крутнув головою і вже за хвилю був на Педановім місці і щось крикнув комбайнерові, мабуть, просив, щоб той робив своє діло, а на нього не зважав.
Ситуація: секретар райкому помічником комбайнера! Кому ще таке випадало?
Вони пройшли загінку (Педаи трюхикав слідом, тоді підхопила його машина, яка повернулася з току по гречку), Степан Михайлович зістрибнув па землю, покликав за собою Гришу, Гриша передав комбайп Педанові і теж зістрибнув упиз па червонясту, майже інопланетного кольору стерню, хоч, правду кажучи, стерні тут майже не було, так, їжачок якийсь, бо цо йоло косин Гриша, а він намагався брати при самій землі, як учив його завжди Безкоровайнпй.
Вони пропустили комбайн трохи вперед. Степан Михайлович спитав:
— Втрати як?
— Та стараємося, щоб поменше. Хоч гречка й вимолочується не дуже. Зав'яла, чи що.
— Освоївся вже на комбайні?
— Та освоївся, а от з простоями не освоюсь, мабуть, ніколи. У нас тільки Самусь не стоїть. У нього новий комбайн. Коли й летить якась деталь, можуть у іншого зняти, а Самусь не стоїть.
— Як ти вважаєш — цс порядок?
— Ну який же порядок!
— Я теж пе вважаю.
— Не вважаєте, а таке робиться!
— Не все можна знати, хлопче, далоко не все.
Коли такі заяви робить секретар райкому, відверто зізнаючись у пеповній поінформованості, Гриша вирішив збільшити його поінформованість і розповів Степанові Михайловичу про "геометра", про маму Сашку, про свій намір виплатити "геометру" свій борг, про суддю Верещаку, передбачливо змовчавши про ружжо і про свою пораду судді щодо касторки.
— Суддя правий,— сказав Степан Михайлович.— Нема такого закону. Та й по треба. Цих барбосів треба б інакше вчити. Шкода, піхто пе вигадав, як саме.
— Чому ж не вигадали, Степане Михайловичу?
— Ех, Гришо, дорогий хлопче! Багато ще нечисті на землі. А ти не зважай. Роби своє діло і будь людиною. Це головне.
Він обійняв Гришу своєю одною рукою, пригорнув, глянув голубими очима тепло-тепло, аж Гриші зашпигало гі носі. Може, й ваплакав би, та підійшла Зінька Федорівна-
36
Удари долі були поодинокими тільки в давні часи. В нашому я; суперечливому світі вони щедрі аж до марнотратства. Скажімо, твій комбайн простоює тому, що з нього зняли деталь, яка зламалася в Самуся, але долі й цього видається не досить, і вона насилає на тебе ще Самусевого брата Давпдка, точніше, й не самого Давидка, а його молоденьку-молоденьку дружину Роксо-ляну.
Давидко привіз її до Світлоярська взимку аж з-під Карпат, з якогось Рогатина, про який ніхто й не чув, навіть Одарія Трохи-мівна, попрн всі її знання географії.