"Пробачте, я трохи запізнилася... У мене якраз таке... Розумієте, сьогодні річниця смерті моєї мами... У мене й тато, й мама вмерли. Поховані на Байковому... Я провідую їхні могили, ношу квіти в річниці... Пробачте, вам це нецікаво..."
Він не бачив її і не чув більше після тих слів. Що є життя? Людська гідність чи обмін речовин у клітинах? Держав у руках безглуздий кошик з рожевого пластику — якісь трояндочки, якісь там виліплені листочки. В кошику — дві пляшечки з каперсами. Виставив той кошик наперед. "Я випадково, по дорозі зайшов сюди. Ось, купив... це, знаєте..."
Ота тепла хвиля її тіла, що перебігла по кінчиках Брайкових нервів за столом у ресторані, розбилася, зникла безслідно, і вже не вабило його молоде тіло, що кричало з надто легковажного плаття ультразвуками хтивості, не вабили ідеальні ноги, які заступали йому дорогу, він був далеко звідси, далеко. Де?..
— Володимирський узвіз... По ньому спускалися кияни до Дніпра, коли Володимир приймав хрещення...
Після того в інституті часто чув у себе за спиною жіночі смішки-хихишки, часто обливали його вогненні потоки жіночих поглядів, але він проходив повз усе завжди однаково напружений, блідий, з стиснутими щелепами, маленький, мовчазний Брайчик, непомітний інструмент у квартеті Василя Васильовича Кукулика.
Струнний квартет. Кукулик, перша скрипка, Жеребило друга, Брайко, мабуть, альт, Кошарний — віолончель... Відміна лиш та, що скрипки й віолончелі в квартетах говорять завжди тільки правду людському серцю, а Кукулик ніколи не мав наміру дбати за істину, йому потрібна тільки така істина, що була б корисна для нього.
Брайкові здавалося, що він не втручається ні в добро, ні в зло. Мене нема, я не я, моя хата скраю. Я вільний від усього, я обрав мовчазну свободу.
Медея читала вчора в Томаса Манна: "Що є свобода? Вільна тільки байдужість!"
Він зліз з автобуса коло пам’ятника Богдану, почув навздогін ще одне "най", повільно перетнув площу й побрався понад Софією по Володимирській. За п’ятнадцять хвилин кінчалася їхня обідня перерва.
КЛОВСЬКА ТРАГІКОМЕДІЯ
Ганна Сергіївна метнулася до опери на стоянку таксі. Був саме той час, коли це місце точніше було б назвати "стоянкою пасажирів таксі", бо люди там справді стояли, а машини не було жодної. Ганна Сергіївна проскочила наперед невеличкого ланцюжка чоловіків, трагічним голосом мовила: "Дозвольте, у мене в лікарні... вмираючий..." Схлипування перервало їй мову, чоловіки мовчки відступили. Якраз підкотив чорний лімузин, хтось з очікуючих навіть відчинив дверцята для Ганни Сергіївни, вона впала на заднє сидіння, простогнала до шофера: "До Жовтневої лікарні..." Коли проїхали трохи, поправилася: "На Кловський спуск". Шофер мовчки схилив голову. Вас зрозумів. Але мовчазного розуміння для Ганни Сергіївни було замало. Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття. Вона звикла, щоб їй співчували, звикла до ролі невтішної вдови професора Косар-Косаревича, а тепер ще й таке лихо, таке лихо... "Ви не знаєте, там, на Кловському спуску, будують десь міліцейський будинок?" — слабим голосом поспитала вона шофера, дістаючи з торбинки хусточку й прикладаючи її до сухих, власне, очей (ах, вони сухі від горя!). Шофер крутнув заперечливо головою. "Ах, це така трагедія, така трагедія! — не знати до чого прикладаючи слово "трагедія": чи до того, що шофер не знає про міліцейський будинок, чи до свого лиха, простогнала Ганна Сергіївна. — Тільки подумати: єдина дитина, сирота, син... Ви не знали покійного архітектора Косар-Косаревича?" Знов заперечливе кивання голови і нове зітхання з грудей Ганни Сергіївни. "Боже, як можна не знати професора Косар-Косаревича! Він же консультував усі київські будинки! Без нього не споруджувалося жодного будинку в Києві. Адже ви — киянин?" Тепер шоферова голова кивнула на знак ствердження. "Тим дивніше... Але я не про те, не про те... В мене все перевернулося в голові й у серці... Нещасна мати... О, зупиніть, зупиніть он там, я вже бачу свого Гнатка! Почекайте мене хвилину! Прошу вас!.."
Навіть не зачекавши, поки зупиниться машина, Ганна Сергіївна вискочила на вузенький тротуарчик, під густий молодий кленок, де стояв чорнявий сержант міліції, заточилася, пустила під лоб очі, крикнула: "Гнацюню!" — і, мабуть, упала б, якби сержант не підтримав її під лікоть.
— Пробачаюсь, громадянко, що з вами? — стурбовано спитав він, бачачи, що дама, яку наслав на нього випадок, от-от зомліє.
— Гна... — простогнала Ганна Сергіївна вже тихіше, з якимсь присвистом, з якимсь мовби сичанням, і тоді від групи будівельників, які всі чомусь аж надто ретельно понатягали на самі вуха кепки, берети й капелюхи, відокремився високий вродливий юнак у вузеньких штаненятах і в розмальованій досить яскраво сорочці, підбіг до жінки, підхопив її ззаду за плечі, струснув, сказав сердито:
— Ти могла б без істерик, муттер-шмуттер!
— Як тобі не совісно... рідну матір...
— Перестань.
— О, що я бачу! Вони тебе обстригли... Мою дитину! Косар-Косар...
Ганні Сергіївні стало зовсім зле. Вона вже не трималася на ногах, і Гнатко змушений був тепер не підштовхувати її в плечі, а тримати за плечі, та ще й міцно, щоб мати не впала на тротуар. Сержант трохи розгубився.
— Може, ви її... в машину?
— Боюсь, що тут не обійдеться без швидкої допомоги, — похмуро сказав Гнатко. — Дрібнобуржуазна звичка непритомніти мінімум тричі на рік. В епоху розквіту серцевих захворювань це іноді може привести до трагічного закінчення.
Ганна Сергіївна блідла дужче й дужче і дихала важче й важче.
— Ей, шофер! — покликав водія таксі сержант, але Гнатко не дав йому докінчити.
— Слухайте, сержант, — сказав він квапливо, — давайте як мужчина з мужчиною! Я беру свою муттершу в оберемок, відвожу додому, влаштовую всякі там виклики швидкої допомоги, всякі там укольчики, шпиганнячка-натираннячка — і повертаюся до вас, як той хрестоматійний хлопчик на розстріл. Стріляйте, я прийшов! Усі плачуть від розчулення.
Сержант мовчки тер щоку. Такого в його практиці ще не було. Відпустити заарештованого? Але жінка буквально помирала перед очима.
— Це, звичайно, порушення, — нерішуче промовив сержант, — і взагалі...
— Чесне комсомольське! — вчувши вагання в сержантовім голосі, гукнув Гнатко, а сам уже тяг Ганну Сергіївну до машини. — Обернуся миттю!
— Тільки в разі чого... найпізніше до пів на п’яту, бо о п’ятій кінець роботи і я повинен здати вас назад, до Лук’янівки... Це, звичайно, порушення...
Дверцята в машині хряпнули.
— Назад, до опери, — забувши, що вона непритомна, кволо звеліла Ганна Сергіївна.
— Муттер-шмуттер, — ляпнув її по плечу Гнатко, — ти геніальна актриса!
— О, мовчи, мовчи, негіднику, ти вкоротиш мені віку!
— Очевидно, перед смертю ти вирішила зробити свіжу зачіску. Сьогодні зроблено? Адреса: ріг Хрещатика й Карла Маркса... Країна "Перу"... "О рає Перу орут перуанцы, там птицы, там танцы, там баби..."
— Мовчи, виродку, ти ганьбиш чесне ім’я Косар-Косар...
— Что имя? Разве роза б меньше пахла, когда б она иначе называлась? Шекспір! "Ромео і Джульетта". Акт другий. Твій син знає всього Шекспіра! А кому це потрібно? Все одно йому дали п’ятнадцять діб. Не Шекспірові, а синові.
— Це незаконно, я скаржитимусь, я цього так не облишу, я вже...
— Муттерхен, в тобі іноді пробивається геніальність!
— Гнате, помовч!
— Не люблю мовчати. В Конституції записано, що я маю право голосу.
— О, я б переробила Конституцію тільки для того, щоб відібрати це право в такого йолопа, як ти. Що ти там накоїв?
— Уяви собі — нічого.
— Чому ж...
— Ти хочеш спитати: чому ж мені подарували п’ятнадцять діб і машинну стрижку?
Гнат картинно зірвав насунутий на самі вуха берет і оголив пострижену гулясту голову.
— О, він уб’є мене! Обстрижений!
— Коротше, які кроки ти вже здійснила для того, щоб восторжествувала справедливість?
— Він ще питає! Я повинна, повинна — чуєш! — знати, що ти там накоїв! І тільки тоді...
— Кажу тобі: нічого! Вічна історія: міліції бракує почуття гумору. Судді бракує почуття гумору, взагалі весь світ переживає катастрофічну відсутність почуття гумору. І от я жертва цієї катастрофи.
Машина зупинилася; Ганна Сергіївна дістала з торбинки гроші, відлічила шоферові; Гнатко, вистрибнувши на тротуар, квапливо почимчикував до під’їзду, не бажаючи бути заприміченим будь-ким. Ганна Сергіївна наздогнала його вже на сходах.
— Ти комусь нагрубіянив? Був п’яний?
— Що ти, мадер! Як ти можеш про свою єдину дитину таке? Просто ми йшли з Генкою, ну побачили там таке примітивно-кумедне оголошення (вони побачили дошку оголошень, на якій кожна об’ява починалася словом "потрібні": потрібні робітники на виїзд, потрібні досвідчені інженери-будівельники, потрібні лаборанти, потрібні, потрібні, потрібні...).
— Ну, і ми, ясна річ, не могли пройти повз цей монумент і дописали й собі туди трохи ("трохи", написане Гнатовою рукою: "Для охорони мексіканського села потрібні два чоловіки, що добре володіють зброєю. Плата — 18 доларів на тиждень").
— Якесь паскудство?
— Муттер, невже ти мене не знаєш!
— А далі? Як ти опинився в тюрмі?
— О, не так швидко, не так швидко! Спершу треба добратися до міліції, потім до суду, а вже потім — до тюрми. На це йде майже ціла ніч. Зате потім спиш надзвичайно спокійно. Тебе охороняють, мов президента де Голля.
— Але ж як, як?
— Ну, з’явився "при сполнєнії служебних обязанностей" надзвичайно симпатичний старшина міліції і накинувся на нас, так наче ми плювали на стіну буддійського храму. (Старшина міліції, який бачив, як Гнат і його товариш писали дурниці на дошці оголошень, підійшов до них і осудливо сказав: "А між іншим, дорогі товариші, це дуже й дуже негарно". — "Гу із гу?" — по-англійськи спитав Гнатів товариш, тобто "Хто це такий?" — "Типовий троглодит", — з щирим посміхом відповів Гнат. Старшина мав середню освіту і перед цим служив у армії. Після армії його мати хотіла, щоб він учився далі, але він пішов служити в міліцію, вступивши на вечірнє відділення юридичного інституту. Отже, старшина знав, що таке "троглодит". "Я вас, здається, не ображаю, громадяни, — сказав він, зітхнувши, — а ви, бач... Доведеться вам пройти зі мною". — "А якщо ми не горимо таким бажанням?" — прискалив око Гнатко.