Яром-долиною...

Станіслав Тельнюк

Сторінка 31 з 78

І на цей раз, здається, вийшло! Повітря наповнило світлий чотирикутник — і він став підійматися вище й вище. Бібігуль, іще не вірячи в щастя, потроху відпускала нитку, і змій, мотаючись у повітрі туди—сюди, здіймався. Ось він різко хитнувся праворуч, пішов униз — і у Бібігуль уже завмерло в серці: зараз бабахнеться об землю, — та тут же змій вирівнявся і знову знявся у вись!

Серце Бібігуль заспівало! Летить! Летить змій з листом на волю все далі й далі, все далі й далі!

Ось уже й клубок розмотався… Що ж! Доведеться відпускати його!

Бібігуль відпустила нитку. Дивилася, як змій усе рветься і рветься увись, але вже немає в ньому тієї сили, що була раніше. Тепер поніс його вітер. Куди понесе?..

Озирнулася, почувши, що хтось дивиться їй у спину.

Фатьма—ханим стояла в дверях і дивилася на Бібігуль.

— Зараз прийде пан Сондецький, — сказала вона. — Приготуйтеся його зустрічати… Майте на увазі, Ганю—киз, він добре випив і буде вам освідчуватися в коханні не тільки словами…

Ага!.. Що ж, доведеться знову повоювати з паном коронним стражником. Якщо він кинеться обійматися й цілуватися, то доведеться дати йому по пиці. І не раз…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому знову — бесіди та й бесіди; а коли ж буде дія, панове?

Ляскало справно передав Андрієві Закривидорозі наказ брацлавського коронного хорунжого. Проте козацький полковник зробив усе по—своєму: він переправив на лівий берег Бугу, в розташування брацлавського регіменту, гарем разом з його писклявим начальником, — а найхоробрішого з найхоробріших капітана—баші Бекіра та найпронозливішого з найпронозливіших начальника розвідки залишив при собі. Андрієві було з ними вельми цікаво бесідувати на найрізноманітніші теми.

При першій зустрічі з козацьким полковником турецький доводця одвернув носа вбік і не побажав балакати.

Андрій сказав турецькою мовою:

— Я залишаю найхоробрішому Бекірові—баші можливість вийти з честю із ситуації, в яку він утрапив. Чи, може, найшановніший Бекір мріє опинитися в Варшаві перед очима найяснішого короля Речі Посполитої Сигізмунда? Наш король ласкавий і привітний, він не буде рубати вам голови і не буде садити вас на палю. Він просто зажадає від найяснішого хонкара викупу за вас, дотримання підписаного кілька літ тому договору про мир, — ну, а після всього він віддасть вас у руки Баба—Алі. Мені не здається, що вам, найблагородніший Бекіре, буде прислано шовковий шнурок. Скоріш за все вас посадять на віслюка, повозять по вулицях з нечистотами, а потім відрубають голову, яку виставлять, аби стамбульська голота пореготалася…

Бекір мовчав, дивлячись у нічний степ. З неба падали зорі, у травах виспівували чикирисики.

— А тим часом, найвідданіший Бекіре, є можливість із честю вийти з ситуації. Але треба це робити швидко. Бо чим довше ви будете в моїх руках, тим більше начальників, що коряться вам, знатимуть, що ви — у мене в полоні. А від начальників — довідаються і рядові. Хоча… Хто їх, тих рядових, питатиме?.. Зрештою, їх усіх ви зможете залишити в Ячакові, а собі забрати тамтешню залогу… Одне слово, прошу подумати. Вам треба негайно повертатися до війська. Бо військо без командира, як ви самі добре знаєте, не зовсім військо!

Закривидорога уважно подивився на Бекіра—баші. Полонений доводця мовчав. Нічого, нехай подумає! Уранці Андрій знову прийде до нього…

— До речі, — додав перед відходом Закривидорога, — ваші воїни вас шукають. Але шукають не тут. Вони думають, що слідів Бекіра—баші треба шукати по той бік Бугу. Ну що ж, нехай шукають…

Уранці Бекір заговорив. Він підвів червоні повіки, коли біля нього зупинився Андрій Закривидорога:

— Що ви хочете від мене?

— Зовсім небагато, — відповів Андрій. — Забратися звідси разом зі своїм військом.

— Через тиждень тут буде десять тисяч робітників та майстрів, сотні возів — вони прибудуть на спорудження фортець… Як я буду з ними звідси забиратися?

— Не знаю… Але забиратися треба…

Бекір мовчав. Схоже було на те, що він взагалі втратив здатність мислити.

— А якщо ви разом з усіма тими робітниками одправитеся на Ячаків?

— Навіщо?

— Не знаю… Але щоб не створювалося враження, що у вас зірвався план будування Амурат—Кермена та інших фортець. Господар молдавський Мирон Могила—Бернавський відправить своїх робітників та майстрів туди, куди накажете. А якщо ви скажете, щоб вони поверталися назад, то він, як лояльний до великого хондкара господар, тут же збагне, що ви передумали будувати фортеці. І в Стамбулі про це довідаються через тиждень…

Бекір мовчав. Він, очевидно, вже додумався до того, що від нього вимагали обставини, в яких він опинився, але казати про це вголос йому не хотілося…

— Я можу допомогти найхоробрішому Бекірові—баші, — промовив Андрій. — Ви берете з собою робітників Мирона Могили—Бернавського, відводите їх, не поспішаючи, в Ячаків, там вони ремонтують місцеві фортеці, восени ви їх відпускаєте, а самі простуєте до Стамбула, де говорите Баба—Алі, що завдання виконано, стільки—то фортець побудовано…

Бекір мовчав знову. Знову й знову перекручував він у голові слова козацького полковника. Нарешті, сказав:

— А якщо прибудуть сюди люди із Стамбула і побачать, що ніяких фортець немає?

— Скажете, що то козаки їх поруйнували. Ваша справа будувати, а охороняти збудоване — то нехай про це турбується хтось інший.

— Це так, — відповів Бекір. — Але ж люди із Стамбула можуть побачити, що на місці Амурат—Кермена нічого не будувалося. І на інших місцях — так само…

— А оце вже залиште для нас, найшановніший Бе—кіре—баші! Нехай прибувають вози з будівельним матеріалом, нехай приходять робітники. Ми всіх їх переправимо на наш берег, примусимо зробити земляні роботи, залишимо будівельний матеріал — а їх відправимо до вас, до Ячакова, де ви на той час повинні бути зі своїм військом!..

— Ви що — хочете набудувати собі фортець за наш рахунок?

Закривидорога засміявся, але розвів руками:

— Був би я гетьманом, я б одразу за це взявся. Але мій гетьман Дорошенко не дозволить. Бо йому не дозволить король. Та й не любимо ми, козаки, тримати фортеці… Так що не бійтеся — фортець для себе ми тут поки що будувати не будемо. Але гори каміння нехай лежать. Через рік—два вони позаростають бур’янами — і коли прибудуть ваші люди зі Стамбула, — якщо тільки прибудуть! — то вони не зрозуміють нічого. Зрозуміють тільки одне: тут були люди Бекіра—баші і щось робили; а от що натворили після того козаки — це вже інша справа…

Бекір задумався знову. Він хотів запитати у Закривидороги, яка доля турецького флоту, що йшов йому, Бекірові—баші, на підмогу. Але питати про це у того, хто взяв тебе в полон, було все—таки якось незручно.

— Ну, то як? — нагадав про необхідність приходити до якогось певного рішення Закривидорога.

— А… якщо я з вами не погоджуся?

— Тоді я власноручно відвезу вас до короля Сигізмунда. А подальша ваша доля — я про неї говорити не буду… Дуже кепська буде вона для вас… Іще одне: перед тим, як вас повезуть до Варшави, ми покажемо вас жінкам з гарему, харем—агаси, начальникові розвідки, людям Мирона Могили—Бернавського. Всі ці люди передадуть вашому військові, що ви ганебно втрапили до полону, — і військові залишиться негайно повертатися до Стамбула. Сушею, звісна річ. Бо море зараз у наших руках. І там до осені не пройде навіть озброєний до зубів військовий флот, а не те що кілька галер…

Бекір отримав відповідь на запитання про долю флоту, післаного йому на підмогу. Становище в нього кепське. Стати перед очима Сигізмунда й сейму — це ганьба, мученицька смерть у Стамбулі. Повернутися зараз до війська і відвести його в Ячаків — це порятунок. Але надто примарний це порятунок. Цей порятунок буде зрадою інтересів Османської імперії… Але, зрештою, хіба його, Бекірова, смерть така вже потрібна імперії?

— Я зрозумів, що до пізньої осені ніякий флот із Стамбула сюди не прибуде? — запитав Бекір.

— Так. Не прибуде. Чотириста малих галер і шістдесят великих разом з конвоєм утрапили до наших рук, найшляхетніший Бекіре—баші. Воїни й майстри—мусульмани, як нам не сумно, всі пішли на дно Караденгізу. Вантаж потоплений. Живими залишилися невольники—веслярі, майстри—християни. Вони висадилися на берег і чекають команди, щоб з третього боку напасти на ваше військо. Майте на увазі: вчорашні невольники битися вміють завзято. Вони в полон нікого не братимуть… То як, наймудріший Бекіре—баші?

— Я думаю, — з болем промовив Бекір, озираючись довкола.

— Люди, які вас охороняють, турецької мови не знають, — збрехав Андрій. І Бекір знав, що він збрехав, але йому було від того все—таки легше.

— Я з глибокою повагою ставлюся до небажання найхоробрішого Бекіра—баші рятувати своє особисте життя за рахунок переговорів з козаками. Але ж чому повинні втрачати свої життя хоробрі воїни хондкара, що зібралися під зеленим знаменом пророка? У руках розсудливого Бекіра—баші — їх порятунок!

Сонце сходило вдалині за Бугом.

— Я востаннє запитую і чекаю на однозначну відповідь розважливого Бекіра—баші. Якщо я такої відповіді не отримаю, то доведеться відвезти вас до Варшави, а військо, якщо воно не піде само з наших країв, нещадно знищити…

— Якщо Андрій—баші так добре вміє розмовляти моєю мовою, то він, напевне, так само добре вміє грати в шахи…

— Я чекаю на відповідь…

— Якщо мудрий Андрій—баші так добре розуміється на наших звичаях, то він збагне, що я хочу дати йому остаточну відповідь за допомогою шахів. Я не можу відповідати прямолінійно, по—гяурськи, по—фарангськи, по—уруськи: так чи ні! Як шахи покажуть — так і буде!..

— Як? — уточнив Закривидорога. — Якщо мудрий Бекір—баші програє, то він пристає на мої умови…

— А якщо програє премудрий Андрій—баші, то він пристає на мої умови, — ласкаво мовив Бекір.

— Так не буде! Якщо я програю, то це означатиме, що премудрий Бекір не пристає на мої умови. Тобто: я відвожу його у Варшаву.

— Це — дуже жорстокі умови. В них немає милосердя.

— Умови тут диктую я, наймудріший із наймудрі—ших! Приносьте сюди шахи! — звернувся Андрій до одного з охоронців, — і той тут же гайнув до коней, які стояли біля в’юків з речами, захопленими у Бекіра—баші.

У шахи Андрій Закривидорога навчився грати давно — ще від часів дружби з Тимошем Клюсиком. Той грав добре, хвацький і мудрий Клюсик.

28 29 30 31 32 33 34