Про все це Півнів має документи, і ніхто на ті документи не хоче дивитися, а всі кажуть:
— Ні, ти, хлопче, попович!
Але основне те, що батько студента Півніва помер в 1 9 0 9 p., тоді саме, як студентові Півніву було 10 місяців.
З того часу його мати вдовує, є член КНС, має наділ землі, одну коров'ячку й живе в чужій хаті.
З того часу студент Півнів іпастухував, ібатракував, аж поки самотужки не дійшов до вищої школи.
А тепер студентові-незаможникові Півніву "шиють опіум для народу".
А все через те, що дехто в Березніговатці забув, що таке піп, а що таке мертвий регент, і перемішав одного з одним. Доводиться ще раз пояснити.
Піп — це є істота іноді з довгим волоссям, у рясі, з бородою, іноді голена і навіть у пІджаці. Але завжди — службовець культу і посередник між паствою своєю і якоюнебудь "бозею". В рясі в нього великі й глибокі кишені, спеціально для божої благодаті. Круг нього весь час ширяє дух святий. Оце є піп.
А мертвий регент, що помер 20 літ тому, — це є кілька людських кісток під землею, без ніякої благодаті. Ну, як можна було їх перемішати?!
Хай учиться Півнів, а Березніговатці й Одеському муздрамінові треба докладно вивчити різницю між попом і мертвим регентом, бо з них кури сміятимуться.
РОЗМОВА НА МЕЖНИКУ
Ходили ми по полю оце з Андрієм Федоровичем, з середняком.
Ходили межами, поміж житами, поміж ячменем, милувалися колосками, і гуторили про се, про т, про двадцять п'яте…
Андрій Федорович каже:
— Хліб росте! А я йому кажу:
— Ремінь росте, чоботи ростуть!
— Галушки ростуть! — каже Андрій Федорович. А я йому:
— Піджаки, кажу, ростуть! Спідниці ростуть, штани ростуть!
Андрій Федорович своєї:
— Паляниці ростуть! Книші ростуть!
А я йому своєї:
— Плуги ростуть! Трактори ростуть! Він мені:
— Затірка, — каже, — росте! А я йому:
— Школи ростуть, лікарні ростуть, містки ростуть!
— Та де ви, — питає Андрій Федорович, — того трактора серед жита вздріли?
— А де, — я його питаю, — ви ту затірку серед ячменю вздріли?
— Так, — каже Андрій Федорович, — оце викошу, помолочу, помелю, замішу, затру, в чавун та в піч — от вам і затірка! Бери та й їж!
— Так, — я йому кажу, — оце ви викосите, помолотите, та до кооперації одвезете, та державі здасте, а вона помеле, та замісить, та робітникам хліба дасть, а робітники вам ременю і а чоботи вичинять, а робітники вам мильтону на штани насчуть та трактора зроблять. О!
— Е?!
— Що, кажу, "е"?!
— Так тоді ж у мене на затірку менше буде!
— Ото! А ви б ото так цілий день та цілу ніч затірку й їли! І босий — без чобіт, і голий — без штанів, і неграмотний — без школи, і хворий — без лікарні?! Аби з затіркою?!
— Так воно…
— А як на мене: як ото сидіти без штаніта ополоником затірку їсти, краще менша ложка, та в штанах.
— Та воно…
— То ж бо то й с. А потім, Андрію Федоровичу, кажу, давайте так прикинемо. Коли робітник дає вам або чоботи, або гвіздки, або там якусь машину, так він ніколи не галасує: "Ааа! Робилиробили, а воно все селянам та селянам!" І ніколи я не бачив, щоб робітники на заводі зробили машину, та зразу в садок, та за лопату, викопали яму та машину в яму!.. А тоді стали б перед селянами та: "їйбогу, не вродило машини. Ну, де я вам тієї машини візьму? Хоч і шукайте!" А ми з вами, як тільки робітникові дати хліба, зразу в крик: "Та де ж я вам того хліба наберу?!" Чого воно так, Андрію Федоровичу?
— Та той…
— І потім так. Чого воно так: робітник — так він дбає не тільки за себе, не тільки за свій завод… Йому болить і те, що ми" з вами ще й досі, мов ті жуки, в землі поодинці порпаємося, що ми й досі допотопними способами землю обробляємо, що ми без містків, без шкіл, без електрики… Він крекче на Дніпрельстакі, він поневіряється в шахтах, він сходить потом біля гарячих мартенів… І це — для всіх нас, для всієї держави, а не для його самого! А ми, намолотивши хліба, що його ніколи самі не поїмо, зразу його в яму, а тоді в крик: "А! А! А! Забирають! Так хоч би ж забирали! А то ж купують!" Чого воно так?!
— Та воно…
— От вам і "воно"… Коли всім будувати краще життя, так усім… Коли робітник вам електрику, ви йому хліба! І не жалкуйте, а везіть. Удесятеро він для вас більше користі дасть, ніж у засіках лежатиме.
— Та воно правда…
— Ясно, що правда.
— Ходім!
— Ну, гаразд! Ходім затірку їсти.
За затіркою Андрій Федорович прохав переказати, щоб ті установи, що заготовлятимуть хліб, — щоб вони не затримували селян біля зсипищ та щоб пильнували зсипища: щоб хліб не зогрівався, не загнивав, не псувався.
ОТ ВАМ І ЖАРТ!
Всі ви знаєте, що, приїхавши в село, легко знайти сільраду. В передових селах сільрада стоїть, як писанка. У відсталих теж знайти сільраду дуже легко, навіть нікого не питаючи: шукайте ви найобдертішу хату, де подвір'я необгороджене, хліви порозвалювані, серед двору лежить без коліс тачанка, а біля стайні така гора гною, що не всяким стратостатом на неї вилетиш, "загоробчена" вивіска над ґанком висить набакир, а в кутку в подвір'ї дрімає колишній "клозет", давно вже потухлий, що його всі ретельно при надобностях обминають, бо добратися до нього можна хіба тільки з льодорізом.
Ото й єсть сільрада одсталого села. Та трапляється, що і у передовому селі приміщення сільради, як у відсталому.
В одному селі, де була вищенамальованого типу сільрада, сталася трагічна історія.
В селі тому єсть колгосп. Кріпкий колгосп, обслуговуваний МТС. В МТСі єсть начальник політвідділу. Колгосп за проводом політвідділу МТС добре закінчив сільськогосподарський рік: вчасно обмолотився, виконав усі обов'язки перед державою, здав натуроплату МТС, розподілив наслідки колгоспної праці, засіяв озимину, поорав на зяб, наділив безкорівних колгоспників коровами.
Зробив, одне слово, все, що й належить зробити справжньому більшовицькому колгоспові.
Закінчивши справу по артільному господарству, колгосп пам'ятаючи, що заможне життя визначається не тільки паляницями, взявся причепурити себе: пообмазували колгоспники хати, попідчищали двори, одремонтували хліви, підлагодили колбуд, містки, дороги.
За культуру взялися колгоспники.
Село зробилося як ясочка: чистеньке, чепурненьке, піснями вечорами вухо радує.
Стоїть тільки сільрада немазана, нечищена, брудна.
От приїхав якось увечері до села начальник політвідділу МТС та й питає:
— Голова сільради не знаєте де?
— Та був у сільраді, а це пішов додому!
— Нема, значить, його в сільраді?
— Нема! Пішов спать!
— От що, товариші! Давайте зараз зберемось та причепуримо сільраду! Побачите, що завтра буде!
Миттю зібрався актив, колгоспники, колгоспниці гуртом як узялися: колгоспниці сільраду мажуть, колгоспники гній вивозять, двір чистять, вивіску, вікна миють, двір городять, ворота становлять.
За якихось 45 годин не впізнати сільради — стоїть вимазана, вичищена, новим тином обгороджена, з новими ворітьми.
Закінчили колгоспники роботу та й пішли спать. Прокинувся вранці голова сільради, поснідав, узяв портфель та й пішов урядувати.
Іде, замислився, — думки державні одолівають. Стежка знайома — можна йти й думати. Підійшов до сільради, підвів голову й став. Став і дивиться на нові ворота.
— Сплю чи не сплю? — сам до себе. Лапнув себе за руку, лапнув за ногу, за вухо.
— Не сплю! Куди ж це я потрапив? Дома ж ночував! Дома й снідав, а в чуже село попав!
Знизав плечима, повернувсь, озирається. Зблід.
— Та що за лиха година?! Куди це мене нечистий затаскав?!
Іде чоловік. Голова до нього:
— Товаришу! Ти не знаєш, яке це село?
— Стратосферівка!
— Не мо'ть буть!
— Та як же не мо'ть буть, коли ж я добре знаю, що Стратосферівка!
— Та що ти мені торочиш, коли я сам голова Стратосферівської сільради?!
— Тю! Так оце ж і єсть Стратосферівка!
— А сільрада де?
— Та оце ж і сільрада!
— Так що ж, потвоєму, я дурний чи макоцвітний?!
— Вам видніше!
Як крутонеться голова сільради, як ухопить себе за голову та галопом до правління колгоспу. Біжить, тремтить. Назустріч голова колгоспу:
— Чого ти тіпаєшся? По одноосібному сектору хлібоздачу закінчив, чи що?
Голова сільради до нього:
— Це ти чи не ти?
— Я!
— Сільраду вкрали!
— Де?
— В нас!
— Хто?
— А я знаю?
— Та схаменися, що ти верзеш?!
— Та не верзу, а піди подивись, — була сільрада, а тепер он стоїть чиста чиясь хата, обгороджена, з новими ворітьми! Дай води!!!
А колгоспники, а колгоспниці аж лягають та заливаються! Ну да, їм смішки, а голова сільради аж посинів, бідолаха. Не можна ж, товариші, так жорстоко жартувати.
ПЕРЕСТРАХ
— Роздягають!
— Кого роздягають і де роздягають?
— У городі роздягають! Всіх! Як тільки стемніє надворі — і не потикайтесь!
— А кого ж роздягли?
— Ну, я не знаю, кого саме роздягли, а що роздягають — факт!
— Ну, от із вашого будинку когонебудь роздягли?
— Ні, з нашого ще нікого не роздягли, а взагалі в місті дуже багато випадків грабіжництва!
— Ну, де саме? Кого саме?
— Ну, не можу ж я вам точно сказати, де саме і кого саме, — я вам не карний розшук!
І аж розсердилася наша співбесідниця…
— Я сама ввечері нікуди не виходжу та й вам не раджу… Прийдете додому, як Адам. Фігового листочка навіть не знайдете по дорозі — зима… Рукою прикриватиметесь…
…А веселий і чорнявий артист одного із столичних театрів, співбесідник невеличкої компанії, заливався дзвінким сміхом…
— Чого вам так весело? Того, що роздягають?
— Ось послухайте, що я вам розповім…
— Ану, ну…
— Було це, дорогі мої, ще тоді, коли ще не зовсім угамувалася громадянська війна, коли денеде ще по лісах та по очеретах гриміли обрізи, агонізуючи під натиском героїчних загонів Червоної Армії, коли обиватель ще був повнийповнісінький "страху й перестраху" громадянської війни.
Було це у тім городі, що ще тоді носив назву не Дніпра, з'єднаного з ім'ям всеукраїнського старости, а ще звали те місто ім'ям цариці, що вславилася не так державкою мудрістю, як ліжковим темпераментом, що жахав собою навіть розгодованих і молодих імператорських гвардійців…
І от раптом страшні чутки:
— Роздягають! Ні проїхати, ні пройти!
Ну, ви ж самі, дорогі мої товариші, розумієте, що такі чутки, — та ще в місті, де обиватель іще пам'ятав і п'янокривавий розгул махновців, і горілчаношибеницькі "самодержавіє, православіє й народність" денікінськоврангелівських "маладцов", — чутки ці,— хажу ж вам, — загнали в нори полохливого обивателя…
І от — було темної ночі…
Засиділася невеличка собі компанія чи на іменинах, чи на хрестинах, чи не знаю, де там уже вона засиділася.