Гілея

Пливуть, пливуть! – показала рукою Ганнуся. – Бачите?!

– Бачу, – сказала Яринка.

– І я бачу, – повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.

...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.

– Ну й спека ж сьогодні...

– Спасу нема...

– Іван Трифонович ще не приїхав?

– Пора б уже йому бути...

– Як там на буровій?

– Нема води...

– От горе...

– Може, повечеряєте, Парамоне?

– Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, – нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.

– Говори.

– На самоті хотів би... Може, вийдете?

– Добре, – помовчавши, погодилася Марина.

– То я чекатиму біля колодязя.

– Чекай.

Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...

Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:

– Я скоро повернуся.

– Куди ж так пізно, мамо?

– Треба мені, – розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.

Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.

– На збори йдеш? – запитала Ганнуся.

– Ні... Яринко, проведи мене, – попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.

– Ви чимось стривожені, Марино? – вдивлялася в зажурене обличчя жінки.

– Ой стривожена, Яринко, – повільно вийшла за ворота. – Якби ж хто зупинив мене...

– Куди ж ви йдете?

– Не знаю: може, до погибелі, а може, до... – та й не доказала.

– Я не знаю, чим зарадити вашому горю...

– Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...

– Ч-чого? – не розуміла Яринка.

– Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...

– Ви, певно, любите його, Марино...

– Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, – втішала себе. – Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .

– Ідіть! – сказала Яринка. – Поки цвіт не пооблітав...

* * *

Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.

А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?

Яринка повільно пішла до подвір'я Заклунних. У хаті світилося. "Прийти запитати чи заглянути у вікно?" – роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.

Вийшла Марта.

– Заходь.

– Іван приїхав?

– Ні.

– Пробач.

– Я тобі покажу, де він живе, – Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.

– Сідай. Ті двері... забиті...

– Мені все одно...

– Не ревнуєш? – Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.

– Мені ревнувати нічого, – пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).

– Он яка ти! – не приховувала своєї неприязні Марта. – Дивись, щоб каятися не довелося...

– Це ж чого?

– Довго міряєш, а відрізати боїшся...

– То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. – Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.

– Може, й одрізати буде нічого...

– Хай це тебе не тривожить, Марто, – відказала сухо. – Чи відіб'єш?

– Як схочу! – Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася – зло й недобре.

– Пізно вже, – з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї зухвалої степовички. І раптом з'явилися ці слова:– Я... вже його... дружина.

– Що, переспав з тобою?! – Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. – Брешеш!

– Я – вагітна, – кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.

– Ну й дурна! – Марта відвернулася до вікна і вже звідти: – І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...

– Ти зі мною так не розмовляй! – скипіла Ярина. – Це ти вішаєшся йому на шию, як...

– Я не вішаюся. Я люблю його, – майже пошепки сказала Марта. – І він мене любить, чуєш?

– Неправда!

– Правда! – випросталася Марта. – Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...

Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.

Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв'язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала:

"Марино, спасибі вам за все... Я не можу тут залишатися. Не говоріть Іванові, що я була. Хай опадає цвіт. Мені не шкода. Ярина".

* * *

Стара емтеесівська півторатонка як навіжена мчала степом. Іван, без кашкета, в розстебнутій гімнастерці, стояв, тримаючись за кабіну, і бажав лише одного: щоб школи не кінчалася ця чорна ніч і ця дорога. Але все мало свій кінець, і посвітліло небо, і дорога вела до хутора.

Десь далеко в степу Іван побачив якогось вершника, що мчав, не вибираючи дороги. Хто він? Куди поспішає?

Біля хутора дивився в небо кованим відром довгошиїй журавель, і двоє якихось людей стояли, обнявшись під зорями...

13

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Четверту годину, без перерви, йшло засідання бюро Овідіопільського райкому партії. Обговорювалася статті про антинаукові тенденції в Степовому лісгоспі, надрукована в обласній газеті. Автором її був Петро Петрович Лобан – редактор районної газети. Він сидів поруч з Мірошником – суворий і безпристрасний: я все зробив, щоб відкрити вам очі, а тепер ви розбирайтеся самі – було написано на його обличчі. Але байдужість була вдавана, бо насправді Лобан ловив кожне слово тих, що виступали. Приємно було чути: "Як правильно вказує в статті товариш Лобан", "Автор сміливо викрив антинаукові тенденції" ...Тепер уже Мірошник повинен рахуватися з ним, хоч як йому цього не хочеться. І хай не думає Мірошник, що Лобан сам роздмухав цю справу, він лише виклав у статті висновки комісії облвиконкому, ну, а якщо трапляються занадто різкі формулювання і висновки, то це вже діло інше. Лобан звик називати речі їх іменами, його ніхто не примусить сюсюкати там, де треба викорчовувати з корінням безгосподарність або, коли хочете, прихований саботаж...

Звичайно, Мірошнику жаль Запорожного – дружки, до дівчат разом їздять, але для Лобана нема ні свата, ні брата, коли йдеться про всенародну справу і честь комуніста. Кому це надав слово Мірошник? А-а, Каїтану. Цікаво, що скаже цей боязливий начальничок...

– Товариші, – важко дихаючи, почав Каїтан, – стаття товариша Лобана в основному правильно висвітлила стан справ у Степовому лісгоспі... Порушення мали місце і... продовжують мати місце... Той факт, що посаджено понад триста гектарів лісу всупереч рекомендаціям, затвердженим вищими інстанціями, має місце, – тьху ти, господи, подумки кляв себе Каїтан, і пристало оце "має місце", і повторив: – має місце...

– Це ми знаємо без вас, – перебив Каїтана уповноважений облвиконкому, – ви скажіть, як ви оцінюєте дії Запорожного як спеціаліст.

– Я як спеціаліст, – морщив лоба Каїтан, – оцінюю дії Запорожного, як такі, що... дайте мені води, будь ласка. – Каїтанові подали води, він довго пив і думав: як же оцінити ті "дії"? – Я оцінюю їх, як анти... анти...

Каїтан безпорадно обвів поглядом членів бюро і замовк.

– Антинаукові, – підказав Мартинюк.

– Точно, – ствердив Каїтан. – Антинаукові.

– Ви взагалі, товаришу Каїтан, не вірили, що на пісках можна вирощувати ліси, – кинув Вигдаров.

Якщо треба, то виростимо, – сказав Каїтан і подивився на уповноваженого. – Стаття правильна, своєчасна, вона допоможе нам виправити недоліки і виконати...

– А у вас своя, власна, думка є? – запитав Дмитро Андрійович Колишев – голова райвиконкому, глухо кашляючи. Обличчя його, посічене давніми чорними від вугільної пилюки зморшками, мало страдницький вигляд.

– Є, – запевнив Каїтан і сів.

– Нема у вас ніякої думки, – категорично сказав Колишев.

Мірошнику підіграє, подумав Лобан. Нічого вам не допоможе, визнаєте критику справедливою і каятися будете. Таких звинувачень не заперечите.

– Прошу, Семене Петровичу, – сказав Мірошник Мартинюку.

– Я. – особа зацікавлена, так би мовити, і буду говорити коротко, – сором'язливо посміхнувся Мартинюк. – Я не хочу заперечувати можливість появи нових методів посадки лісів у наших умовах... Їх шукали і шукають вчені багатьох країн, але це справа майбутнього... Я вдячний і щасливий, що наш торфогніздовий метод знайшов таке гаряче схвалення в директивних органах, то й знайшло своє відображення у відповідних інструкціях, які набрали сили закону... Так, так, товаришу Вигдаров, не посміхайтесь. Те, що зроблено в Степовому лісгоспі товаришем Запорожним, я не можу розцінити інакше, як авантюризм. Про це я вже говорив і йому, і моєму шановному колезі професору Вигдарову... Запорожний перевиконав план посадки лісів, його хвалили, преміювали, але дозвольте запитати: що з цього матиме народ? Нічого. Посадки, проведені за методом Вигдарова, щезнуть із землі через рік.

– Не щезнуть! – сказав Вигдаров.

– Третина саджанців пропадає, товаришу Вигдаров, на наших дослідних ділянках, а що буде в степу? – Мартинюк знизав плечима, мовляв, я лише констатую факт.

– А хто поверне державі витрачені кошти? – подав голос уповноважений.

– За це треба судити! – сказав прокурор.

Лобан сумно похитав головою.

– Я розцінюю, – провадив далі Мартинюк, – з дозволу сказати, експерименти Запорожного і Вигдарова, як...