Загадка старого клоуна

Всеволод Нестайко

Сторінка 31 з 37

I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.

— То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!

— Вiн намовив!

— Допоки знущатися з людей буде!

— Бий Коснячка ненависного!

I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.

Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:

— Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти — один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший — до князiвського палацу.

Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.

Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.

Подалися дверi пiд нестримним натиском людей — зiскочили а петель, упали.

Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.

Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.

А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, "бiсiвську харю." зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було — предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:

— Людiе! Та це ж уперше в Києвi таке! Простi смертнi князя прогнаша! Ха-ха-ха! Лiпота! Радiсть яка! Ха-ха-ха! .. I ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелi пiдстрибувати. А за ним iншi скоморохи i просто люди.

Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть бiля стiни, похмуро на тi танцi позирає. Терешко Губа теж угледiв його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альтi вбито.

— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко.— Та його вже не воскресиш. Горе твоє осiбне, а радiсть нинi в нас на всiх одна, спiльна. Не можеш ти не роздiлити її. Подолай себе, усмiхнись, щоб людей у цей день не смутити. — I радий би, та горе вуста замкнуло.

Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: — Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий...

Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв'язав, подав Минулi. — Що це? — звiв на нього очi Минула Гончар.

— Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.

Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз — наче засвiтився весь iзсередини.

Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! I менi, Терешко! — I менi! — Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.

Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.

Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:

— Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!

I де не взялися бочки з медом хмiльним. I захлюпало у келихах довкруж. I тут уже щось страшне почалося.

Коли люди смiються зрозумiло з чого — це нормально. Коли ж смiються без усякої видимої причини, тiльки вiд хмелю дурного — це жахливо.

Он смiється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловiк. Чого?

А он старий, немiчний дiд смiється. Чи до смiху йому зараз? Чи тому хлопчиковi горбатенькому, що смiється, аж захлинається, i сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.

А Минула Гончар... У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам смiється, аж заходиться... Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.

В цей час у князiвський палац убiг розгублений парубок у латанiй сорочинi.

— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звiльнили, хочуть його київським князем проголосити. А навiщо вiн нам?

Парубок iще щось кричав, але його нiхто не слухав. Усi, регочучи, кинулися на княжий двiр, де якiсь мужi вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Iди князювати i правити нами! — Київський стiл вiльний! Тебе чекає! — Iди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! I почали виспiвувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава! ..

I лише окремi люди, отой парубок у латанiй сорочинi i ще якiсь, вигукували:

— Людiе! Схаменiться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Iзяслава прогнали, аби на шию собi Всеслава посадити?! Схаменiться! Людiє! Але на них нiхто не звертав уваги.

У тому натовпi я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Вiн стояв i озирався на всi боки. Його завжди усмiхнене обличчя виглядало якось дивно i неприродно — вiн дивився навколо розпачливо й винувато.

Якiсь меткi люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скринi, золоте й срiбне начиння, коштовностi...

Он хтось тягне пробошки — м'яке взуття з цiлого шматка шкiри, вишиване, рiзнрколiрне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але вiн i не помiчає. Свiту бiлого за тим оберемком не бачить.

Iнший зiгнувся у три погибелi, здоровенне сiдло на собi тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сiдло вхопив.

А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шитi жiночi шати.

Якийсь ломига, ухопивши пiд обидвi руки двоє барил з благовонiями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землi, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче... I вже iнший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсiм роздавить.

Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-пiд нiг вихопив його.

I шаленiючий натовп став рухатися передi мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кiно), закрутилося все у чорний смерч i... Останнє, що я подумав, було: "Так от чого не видавали людям секрет смiх-трави тi, хто його знав! .."

... Хряснули дверцята таксi на зупинцi. Я помiтив зелену бороду Єлисея Петровича у вiдчиненому вiкнi машини. Вiн усмiхнувся невесело i помахав нам рукою — таксi вiд'їхало. Вперше вiн залишав нас отак звичайно, буденно.

Ми сидiли з Чаком на лавi бiля пам'ятника Григорiю Сковородi на Подолi. Чак зiтхнув.

Я подивився на нього. Вiн сидiв згорблений i похмурий. Потiм вiн звiв на мене очi. I вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленiючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справдi вiд отiєї смiх-трави так невдало закiнчилося повстання? — спитав я. Чак знову зiтхнув:

— Хто його зна, чи була та смiх-трава, чи не було насправдi... Наша ж з тобою подорож все-таки уявна... Але те, що темний ще тодi був народ, — це точно. I що хмiль-зiлля замакiтрювало їм голови, дурiли вони вiд нього i часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й лiтописи свiдчать.

I раптом я подумав: "А мiж iншим, полювали за смiх-травою здебiльшого чогось лихi люди. Мабуть, це недарма..."

— Ну от! Закiнчилися нашi з тобою мандри...— з гiрким жалем сказав Чак.— Спасибi тобi, Стьопо... Гарний ти був Менi супутник. Прощай! Хай тобi щастить у життi твоєму! Хай воно буде цiкавим i щасливо-пригодницьким, тобто хай усi твої пригоди мають щасливий кiнець! .. I — люби цирк. Це прекрасне, вiчно юне мистецтво, яке без усякого весел-зiлля несе людям радiсть i смiх. Прощай! — Чак обняв мене i поцiлував у щоку. Менi чогось здавило у горлi i засвербiли очi.

Я хотiв щось сказати i не змiг. Чак пiдвiвся й пiшов, не обертаючись. I, як завжди, одразу зник з очей...

РОЗДIЛ XIX

Таємнича поведiнка Сурена. Куди ми йдемо? "Гайда з нами! "

Творча зустрiч. "Ну, Монькiн! Ну, молоток!.."

Вчора в Сурена був останнiй зйомочний день. Завтра увечерi вiн летить додому, у свiй Єреван. А сьогоднi...

Сьогоднi на великiй перервi вiн несподiвано пi дiйшов до мене, злодiйкувато озирнувся i таємничо прошепотiв:

— Степанян! Слухай! Пiсля урокiв не тiкай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.

— Тс-с-с! — вiн знову озирнувся.— Таємниця! Потiм узнаєш. Зробиш вигляд, нiби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тiльки щоб нiхто не бачив. Особливо дiвчата. Ясно? — Ясно.

Толком я, звичайно, нiчого не уяснив. Хiба — що Сурен збирає для чогось хлопцiв, та й то, видно, не всiх, i що в число вибраних потрапив i я. Серце моє радiсно затрiпотiло в грудях. I одразу ж стиснулося. Завтра вiн їде. Як жаль, що вiн їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити...

Два останнiх уроки я був неуважний. Я сидiв i раз у раз скоса позирав на Сурена. Iнколи вiн перехоплював мiй погляд i ледь усмiхався менi. I я ледь помiтно усмiхався йому. Що вiн задумав? Що? А втiм, байдуже.

Що б вiн не задумав, я радий, що буду сьогоднi з ним, у цей його останнiй день перед вiд'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Вiн, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли вiд'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: "Ой, не забудь те! ", "Ой, а де подiлося це?", "А ти куди поклав отего?", "Та не крутись пiд ногами, а роби те, що я тобi загадала! " З Василем i Андрiйком я в останнiй день навiть i поговорити не змiг.

"Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! I нiчого ж ти, нiчого не знаєш про мої дивовижнi мандрiвки з таємничим дiдусем Чаком! Якби знав, ти б з iще бiльшим, я певен, iнтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дiзнався ти колись про мою таємницю. Та й нiхто, мабуть, не дiзнається нiколи..." I так менi стало тоскно вiд цiєї думки! I так захотiлося хоч на одну хвилинку побачити Чака...

Коли продзвенiв дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелi, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотiв, щоб усi розiйшлися i, головне, щоб пiшла Туся. Щоб я мiг спокiйно, не привертаючи нiчиєї уваги, побiгти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем i не йшла. Нарештi клас спорожнiв, лишилися тiльки ми вдвох.

Тодi Туся раптом повернулася до мене i, дивлячись менi просто у вiчi, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? I так вона це спитала...

31 32 33 34 35 36 37