— Маю діло до тебе.
Господиня побігла назустріч, хотіла відчинити ворота, але полковник сказав:
— Не треба, стара, не треба, я й через перелаз.
Він легко переліз у двір і знову звернувся до неї:
— Ну, здорова була ще й у дворі…
— Доброго здоров'я, пане полковнику, — низько вклонилася стара вдова.
— Що, не ждала гостя?
— Не ждала, батечку… Прошу вашу милость ласкаво до хати…
— Добре, добре, завітаю і в хату. А це ж хто? Дочка, мабуть…
— Дочка, пане полковнику, — затремтіла мати.
— Так, так… Гарна дівчина, хрін йому в ніс… Марино, Явдоха чи…
— Ярина, батечку…
— Ага, Ярина… Здорова була, Ярино!
Орися низько вклонилася:
— Здорові були, пане полковнику!
— Ну, то веди, стара, в хату — діло є.
— Просю ласки, мій батечку…
Вони покрилися в сінях, не зачинивши ні сінешніх, ні хатніх дверей. Вся тремтячи, Орися підійшла й стала коло порога. Полковник не крився з розмовою, говорив, немов перед лавою козаків на муштрі, й Орися чула все до останнього слова.
— Ти вдова? — гримів старий, як грім.
— Вдова, пане полковнику, — відповідала перелякана Обеременчиха.
— От і добре… Пху, чорт… Що це я кажу!.. Маєш господарство?
— Маю невеличке.
— Тяжко без чоловіка?
— Ой, батечку мій, ще й як тяжко!
— От і гаразд… чи то пак… Мусиш дочку заміж віддати, то й буде кому господарювати.
"Маєш, — затремтіла й знов Орися. — Куди він гне?.."
— Молода ще вона в мене, дівча…
— Не говори дурниць, стара! Саме на порі дівка. Коли коротко казати, то я оце до тебе сватом. Маю жениха гарного — на весь Канів молодий козарлюга…
— Красненько дякую, пане вельможний, — вклонилася господиня, — але…
— Жодних "але"! — почав дратуватися гість. — Ти з ким говориш?! У мене нема жодних тих "але": сказав — раз, два, три й до шлюбу!
— Ой Боже ж мій!.. То, може ж, ваша милость хоч скаже, хто він… той жених…
— Осавула мого полку, Денис Крига.
Обеременчиха трохи не впала, почувши це ім'я, й тільки й могла промовити побілілими устами:
— То… треба ж і в дочки… спитати…
— Нема що її питати! Я тобі наказую, а ти їй: повинна слухати!..
Орися далі не могла витримати: почувши, від кого цей нежданий сват, вона спалахнула, й ввесь острах ниттю розвіявся. Ледве стримуючи гнів, вона ввійшла некликана в хату й звернулася просто до гостя:
— А постривайте-но, пане полковнику, — ви, либонь, забули, що я ні козацької, ні урядової служби у вас не несу, а то б, може, й без наказів обійшлися, та ще в такому ділі…
— Оришко, що ти говориш! — сіпнула її за рукав мати.
Старий Гудима отетерів: відколи старшим став, то таких річей не чув від своїх людей.
— Що ж, мамо, я кажу? Де ж це чувано або видано, щоб полковники урядово наказувала дівчатам, з ким їм побратися?.. А вашому тому Кризі перекажіть, пане полковнику, що дарма він турбував вас: не буде діла.
— Буде! — ревнув, оскаженівши, Гудима й тупнув ногою. — Що це за речі, хрін тобі в ніс! Чи я не старший у своїм полку?!
— Над козаками, пане полковнику, а не над дівчатами.
Обеременчиха стояла ні жива ні мертва.
— Над усіма! Чуєш?.. Над усіма!.. І не смій мені перечити, а то в мене недовго: раз, два, три — й так одмантачать лозою, що й десятій закажеш!..
— Ой Боже ж мій! — сплеснула руками мати й пополотніла на виду.
— Ще не виросли ті лози, пане мій, — мовила погірдливо дівчина. — Швидше я на мотузку або на своїх власних косах повисну, аніж попущу якомусь іродові знущатися з мене!..
— Мовчи! — гримнув Гудима, тупнувши погою. — Ач, яка довгоязика!.. Знаю, чого так перцюєш: сподіваєшся, що вернеться із Січі отой злодюга Похиленко!.. Дак знай же, що й нога його більш не буде в Каневі!
— Про те, який він злодюга, розкаже вам, пане полковнику, отой ваш Крига. А що ви не пустите його в Канів — хтозна ще, як воно буде… Та й те сказати, що не тільки світу, що в вікні…
— Пху! — плюнув Гудима, збитий з пантелику, й звернувся до старої: — Гарну дочку виховала, стара, хрін тобі в ніс! Бачив я на своїм віку дівчат, сам дочку маю, але такої запеклої ще не бачив!.. Ти їй слово, а вона тобі десять… І дурний той козак, що ожениться з нею! Та я тепер не тільки той… а звелю тому Кризі й не думати про неї: ожениться — то вона його живцем ковтне… Пропаде козак ні за цапову душу!..
Старий полковник бачив, як тільки Орися забалакала, що з його сватання нічого не вийде, й надумав найкращий вихід із непевного становища, що він у нього попав через свою паленість, гарячу кров та своєрідне розуміння полковницької влади: сказати, що роздивився на теє золото й не тільки не радить, а навіть забороняє козакові одружитися з такою відьмистою дівкою. І полковницький гонор не буде ущерблено через оце невдале сватання, й Кригу врятовано від родинного пекла, що в нім опинився б, одружившися з Обеременківною.
— І добре зробите, пане полковнику, — промовила, легко зідхнувши, Орися. — Може, й він схаменеться та не докучатиме більш.
— Ач, яка! Ач яка! — говорив уже м'якіше Гудима, мимохіть любуючи на дівчину. — Та їй не в запасці ходити, а з поганцями та турками воювати!..
— Що ви говорите, батечку! — обурилася господиня. — Дитина як дитина: тиха, слухняна, звичайна…
— Еге ж, звичайна… Ну, та Бог з нею, хай живе здорова!.. Прощай, стара! А тому дурневі скажу, щоб і носа не квапив до вас, коли не хоче, щоб жінка потім собкала ним, як волом. Прощай, пишна! Хотів як краще для тебе, а ти бач яка, хрін тобі в ніс! Нарікай тепер сама на себе… Прощайте!
Полковник надів шапку й вийшов.
Стара й молода господині проводжали його з поклонами, а коли й гість, і його джура покрилися за хатами, вони здивовано глянули одна на одну й здвигнули плечима.
— Ой моя дитинко, — говорила стара, беручись за підрешіток, — навіщо ти йому так гостро вимовляла… Він же великий пан: якого лиха схоче, такого й накоїть…
— Е, мамо, більш копи лиха не буде! Хай здобріє тим та не квапить носа до чужого проса… Він у себе пан, а ми в себе…
— А все ж таки… Бач, як гнівався, аж ногами тупав…
— То погана звичка, мамо, та й годі… Звик на своїх писарчуків тупати, та й думав, що скрізь йому канцелярія… Мене не це дивує… Мене дивує те, що наш заступник витіває… Коли він гадав собі, що полковник його присилує мене вийти за нього, то… я не знаю… чи всі в нього вдома…
— А мені, доню, здається, що це не він, а полковник сам… Старого Гудими примхи всі знають.
— Та воно так, мамо, але ж… звідки, як не від Дениса, знає полковник про все? Виходить, що він скаржився старому, чи як на вашу гадку?..
— Та воно ніби так, але… чом же він нічого досі нам не казав?
— Нам казати не насмілився після тих обіцянок, що надавав Павлусеві, але мені не раз натякав наздогад буряків…
— Невже?.. Як же він насмілився після того, що…
— Е, мамо! Ви самі добрі, то думаєте, що і всі люди такі… Та ось і він сам, — урвала мову Орися, побачивши Кригу, що підходив до перелазу. — Про вовка помовка…
Вони замовкли й зосереджено поралися коло рядна, ніби не бачили гостя.
Крига здаля покмітив цю вдавану зосередженість і догадався, що з полковником у них була не вельми приємна розмова й що старий хрін наговорив чимало дурниць, цебто якраз сталося те, чого він із жахом сподівався. Ну, та нема що робити: для того прийшов, щоб розвіяти те прикре важке враження, що його справив своєю незвичайністю примхуватий дундук, і виправдати себе й їхніх очах. Трудне завдання, та… де відвага, там щастя!..
— Добривечір, паніматко! — привітався сміливо Крига, пильно стежачи за собою, щоб не зірватися з голосу. — Добривечір, Орисю!..
— Добривечір, — відповіли обидві разом, не повертаючи голів.
— Прийшов оце я до вас про дещо побалакати, та… далебі, не знаю, як і з чого почати…
Глянула на нього скоса Орися й посміхнулася. Він покмітив, і кров ринула йому до обличчя.
— Що ж би таке дражливе маєш, козаче, на думці, що аж не знаєш, як приступити до розмови? — питала стара, не відриваючись від роботи. — Може, й ти із сватанням, то вже спізнився: вже твій сват був допіру в нас. Десь же, мабуть, зустрів його…
Крига спалахнув.
— Ну от… Я так і знав… — почав він, заникуючись трохи, але далі виправився. — Зустріти старого дідька я не зустрів, бо іншою вулицею йшов умисне, але що він до вас поїхав із джурою, про це знав… І чого поїхав, знав… Прохав, благав не соромити мене, не втручатися в справу, так де там! І на мову не дався старий дундук.
Обеременчиха перезирнулася з дочкою.
— Про яку пак справу ти, я не знаю, — промовила, досипаючи з підрешітка мішка. — Про сватання, чи що?
— Та про це ж, — відповів Крига.
— Хм… Дивно мені: оскільки пам'ятаю, такої справи не було в нас із тобою. Отже, ми думали, що ти з полковником.
— Та хай я крізь землю западусь на цьому самому місці, коли я хоч словом прохав його їхати до вас!.. Кажу ж, що якраз навпаки…
— Добре, але звідки ж він узяв, що ти хочеш сватати Орисю, та ще й те, що на перешкоді Павло?
— То він і про це згадував? — ужахнувся Крига.
— Аякже… Ще й сварився, казав, що не пустить злодюгу до Канева, хоч би той і вернувся з Січі. Отже, хто йому наплескав, що Павло злодюга?
Крига потемнів на виду.
— Якщо ви думаєте на мене, паніматко, — промовив глухим голосом, але щиро, — то не по заслузі скривдите мене… Про Павла він тільки й знав, мабуть, із старостянської канцелярії, що той виламав вікно, більш нічого. А коли видер вікно, то, на його думку, злодій. Я не заперечував, бо тоді довелось би все йому розповісти, а це не до шмиги, самі, здорові, знаєте. А от… про те, що я… ходжу сам не свій, бо… не можу посватати Орисю… про це мусив йому признатися, бо вчепився, як реп'ях. В цьому щиро каюся, бо це правда… Але… чи сподівався я, що його лиха година пожене до вас із сватанням!.. Ніколи в світі, хоч вірте, хоч не вірте, але я Богом святим присягаюся, що тільки й провини моєї, що не вдержав язика й пробовкнувся й виплескав те, в чім навіть сам собі боявся признатись.
Схоже було на правду, і стара вдова глянула на нього вже трохи спокійніше.
— Бач, який ти, — промовила з докором, — присягався парубкові, що будеш нам за оборонця, а сам он які лихі думки носиш…
— Пробі, паніматко! — перехопив мову старої Крига. — Які ж лихі думки?.. Чи є що лихе в тім, що вподобав вашу дочку понад самого себе?
— Що ти говориш, козаче!.. Таж ти знаєш, що вона заручена…
— Знаю, паніматко, але серцю не закажеш… Та й не козак той, що не вповає стати отаманом.
— Не второпаю, до чого це ти…
— До того, паніматко, що всі під Богом ходимо.
Орися з ненькою перезирнулися й здвигнули плечима.