Що робити, куди йти?
Я порахувала, що до приїзду коменданта залишалося всього п'ять днів. А добиратися мені до Піщанки цілих три, а може й чотири доби. Коли б залишилася чекати головного лікаря, то могла б не встигнути. Тоді – втеча і 25 років. Ні, треба було повертатися.
Дійшла до лікарні, постояла, подивилася, зітхнула – недосяжно! Пішла далі.
Дорога вже була знайома, пригод не ставалося ніяких, настрій був поганий. Декламувала вже песимістичні рядки Лесі Українки:
Ні долі, ні волі у мене нема.
Зосталася тільки надія одна…
На третій день пізно ввечері дісталася до Піщанки. Наступного ж ранку приїхав комендант. Знову просила його, щоб перевів мене у Довго-Мостовську комендатуру, бо хотіла працювати за фахом.
– Яка ж у тебе спеціальність? Не закінчила інститут? Подумаєш! Он у мене і академіки, і професори на лісоповалі працюють. Іди і ти працюй, не мороч голови, професорка!
Я намагалася, та щось нічого не виходило. Знову пішли з Оленою Миколаївною в тайгу. Ну, звалили сосну. Бригадир сказав, що вона не підходить на будматеріали, треба розчикрижувати на кубометри. Це ж яка робота! А сил вже не було. Майже нічого не їла – не мала грошей, а без них і продуктів.
Та, видно, ще не пора була мені з голоду помирати. Ірена принесла передані мені Нінкою 25 карбованців, які та залишила на прощання при від'їзді у Ленінград.
Знову не лишалось іншого виходу, як йти в Довгий Міст. Під лежачий камінь вода не тече. А тут і Бог допоміг – випало мені туди відрядження.
Одна з латишок втратила розум: бігала по селу, кричала, останніми словами лаяла Сталіна, радянську владу, російську окупацію, кляла коменданта і всіх нас. У неї був справжній гострий психоз. Терміново приїхав комендант і вирішив так: чоловікові цієї жінки дадуть коня і сани-розвальні, щоб завіз її в лікарню Довгого Мосту, а я як медпрацівник їх супроводжуватиму. Комендант був задоволений, що знайшов мені роботу "по спеціальності", а я раділа, що потраплю в Довгий Міст.
У санях лежало багато сіна, щоб годувати коня. На це сіно розстелили кожух, на нього вклали завернуту в інший кожух хвору, вкрили її ще одним кожухом і міцно прив'язали до саней – і не вискочить, і не замерзне. Коник наш був невеличкий, кістлявий, справжня шкапа. Такий же і чоловік – невеличкий латиш з сивою борідкою, худий, ще й погано розмовляв російською. Коню було важко везти всіх разом, та й довго не всидиш – замерзнеш без руху. Ми їхали так: один сидів біля хворої, другий підбігав за саньми. Потім мінялися місцями. І так весь час. Добре, що дорога була мені знайома. До Покотєєво дісталися ще засвітла.
Люди, тільки-но чули безперервні прокльони хворої, відмовлялися пускати нас на ночівлю чи навіть просто погрітися. До фельдшерського пункту, де нібито ще йшов прийом, нас пустили лише пізно ввечері і тільки у сіни. Ми постелили кожух на підлогу, поклали хвору, але прив'язати її не було до чого. Довелося просто зв'язати, вкрити кожухом, лягти по обидва боки і тримати. Задрімати в цю ніч не змогли ні на хвилинку. Латиш плакав, а в мене розболілося серце. Давала йому і сама смоктала валідол. До заїмки, на щастя, доїхали без пригод. Дідок упізнав мене, зрадів. Побачив хвору, покачав головою, напоїв якимось чаєм для сну, та це не допомогло. Всю ніч жінка кричала, виривалася, кусалася. Ми зовсім вибились із сил.
Нарешті Довгий Міст і лікарня. Головний лікар був на місці. Розповіла йому про хвору та її стан. Прийшла і його дружина, теж лікар. Обоє дуже симпатичні грузини – Шубладзе Борис Вахтангович та Ірина В'ячеславівна. Він був хірургом, вона – урологом. Борис Вахтангович після десяти років таборів вже четвертий рік був тут у засланні. Ірина В'ячеславівна вчинила так, як дружини декабристів, – приїхала з двома дітьми до чоловіка в заслання.
Районна лікарня знаходилась на краю Довгого Моста серед розкішних сосен. Збудували її ще декабристи, які теж жили тут у засланні. На великій огородженій території розмістилися поліклініка, корпуси-відділення (терапевтичне, хірургічне, педіатричне, акушерсько-гінекологічне, інфекційне), аптека і морг. Також тут розташовувалися будинки для головного лікаря і медперсоналу. І збудовано ж було як! Стелі високі, вікна великі, підлоги паркетні (з міцного кедра). Особливим було і опалення: високі круглі грубки, вкриті гофрованим залізом, щоб площа обігріву була більша, складені так уміло, що і в найбільші морози тримали тепло. Топили їх двічі на день – вранці і ввечері – лише двома-трьома оберемками дров. І вся ця краса зберігалася у досить пристойному вигляді вже стільки десятків років.
Але психіатричного відділення у цій чудовій лікарні не було. Довелося дзвонити в Красноярськ, щоб тамтешні лікарі забрали нашу хвору. Обіцяли через день-два надіслати санавіацію.
Спеціалісти тут були першокласні, всі з кремлівських лікарень і всі колишні в'язні. Розпитали мене: хто, де вчилася, ким працювала в зоні, і запропонували залишитися у них медсестрою. Я з радістю погодилася. Тому вирішили, що чоловік з саньми і кожухами повернеться в Піщанку сам, я залишуся в лікарні і тимчасово ночуватиму в окремій палаті з хворою, а з оперуповноваженим про моє переведення в Довгий Міст домовиться Ірина В'ячеславівна.
Сиділа зігріта, нагодована, в чистій палаті. Хвора після заспокійливої ін'єкції спала. Я перечитувала книгу, яку дали мені Шубладзи – "Дон Кіхот" Сервантеса. Зігрілася, заспокоїлася, раділа. Та час від часу починало свербіти то на шиї, то на спині. Що таке, в чому справа? Всього ж два дні, як була в лазні! Раптом намацала пальцем щось живе – жучок? Придушила, роздивилася. Ой, матінко! Та це ж була воша, справжнісінька величезна темна воша!
Знову засвербіло, вже в іншому місці. Я розгубилася. Що робити? Скинути з себе светра і дивитися тут, в палаті? А як хто зайде? В дверях зсередини защіпки не було. Я вибігла без пальто у двір, бо бачила десь недалеко дерев'яний туалет. Заскочила, зачинилася, скинула светра і мало не скрикнула – на ньому було повно великих чорних вошей... Звідки ж? Мабуть, з кожухів, на які вкладали і якими вкривали хвору. Ми ж на них сиділи, лежали. Я швиденько почала давити цю погань. Замерзла, бо була роздягнена, але терпіла. Коли вже цокотіли зуби і задубіли пальці, я вдягнула светр і прожогом кинулась до палати. Хвора спала, навколо було тихо. Заспокоїлась, обійняла грубку, зігрілася… і знову відчула свербіж. Знову побігла на вулицю до туалету, знову зняла светр, знову стала давити, знову змерзла… І так без кінця, аж поки не стемніло. Зайшла Ірина В'ячеславівна, запросила на вечерю і запропонувала переночувати у них. Я відмовилася, дякуючи. Як же – у мене ж воші! А сказати про це Ірині В'ячеславівні не наважилась. Вона ж могла подумати, що я завжди така неохайна і відмовила б мені у роботі.
Вечерю принесла в палату санітарка. Пояснила, що о десятій тут вимикають електродвигун і світло. У чергової сестри була гасова лампа, мені ж дали свічку і сірники.
Вночі при свічці вошей не було видно. Ніби вже менше, трохи легше, та все одно не могла спати, нервувала. Під ранок зовсім засмучена і роздратована знайшла лише один вихід з цієї дурної ситуації – повернутись у Піщанку, там прокип'ятити і виморозити весь свій одяг, впевнитися, що абсолютно все в порядку, і лише тоді повернутися в Довгий Міст.
Рано вранці, коли ще ледь почало світати, не сказавши нікому ні слова, вийшла з лікарні і пустилася в знайому подорож. На ночівлях у заїмці і в Покотєєво майже не лягала – ходила або сиділа. Все із-за них, проклятих, – боялась занести людям лихо.
Поки я подорожувала, Ольга Миколаївна з Іреною перейшли в окрему хату, без хазяїв і телят. Забрали туди і мої речі.
Не заходячи до хати, покликала Ірен, розповіла їй про своє горе. Вона попросила сусідів затопити лазню, і я на порозі в мороз роздяглася догола. Після лазні на вулиці розвели багаття і у відрі протягом трьох годин виварювали весь мій одяг, а потім розвісили його мерзнути на ялинах. Я була врятована!
-6-
Чиста, мов нова копійка, у випраному і вимороженому одязі, який так приємно пах хвоєю, відмітившись у коменданта знову прямувала у Довгий Міст. На цей раз я була повна радісних надій. Там на мене чекали, там мала б працювати за фахом. Здавалось, кілометри не проходила, а пролітала. Вірші читала веселі, бадьорі. Та все ж думала, що скажу Ірині В'ячеславівні, як виправдаюся перед нею?
– Де ти поділася? Чому нічого нікому не сказала, не попередила?
Слухала докори лікаря, червоніючи. Правду так і не наважилася сказати. Пояснила, що забула в санях свої речі і документи, тому мусила іти за ними в Піщанку.
– Добре. Я сама домовлюся з комендантом. Нам дуже потрібні медсестри та ще з таким досвідом, як у тебе. Тільки більше не тікай.
Мені було соромно за неправду – нічого в санях я не забувала. Документи? Які там у мене були документи! "Вовчий квиток", де кожні десять днів комендант відмічав мою присутність, у нього ж і зберігався. А одяг майже весь носила на собі: щоб було тепліше і через те, що не мала власного кутка – ніде було сховати. Зубну щітку, гребінець, кілька грудочок цукру, одну зміну нижньої білизни зберігала в рюкзачку, який пошила власноруч. Він приколювався шпилькою до пальто зліва, з ним і знімався. А дванадцять карбованців, що ще залишилися з авансу, були заховані під підкладкою пальто. Точнісінько як в латинському виразі, вивченому в інституті: omnia mea mecum porto (все своє ношу з собою).
Наступного дня Ірина В'ячеславівна домовилася з начальником Міністерства внутрішніх справ Довго-Мостовського району – Ботєвим. Він чомусь сам захотів мене побачити, призначив зустріч на сьому вечора.
Йшла до нього, раділа. Останній рубіж перед досягненням. А скільки ж довелося винести, скільки пережити!
У сільській хаті за широким столом під величезним портретом вождя сидів, у накинутому на плечі кожусі солідний опер. Яка знайома неприємна картина. Лише тепер майнула думка – не просто так, мабуть, ця аудієнція. Чим закінчиться?
Спитав статтю, строк, в якому таборі була, скільки років, де працювала.
– Що, хочеш і тут бути медсестрою? Це добре. Та за це повинна і у нас працювати.
– Де? – вдала, що не розумію.
– У нас, в органах.