Пізній місяць ледве підводився над степом.
"Ну,— гукнув полковник, дочекавшися орачів на межі,— загінку зайшли добру! Тільки нема чого двом водіям робити коло кожної машини, треба комусь і по дню орати. Зараз ідуть двоє інвалідів на зміну..." Булька й Оленчин змінили Юрка й Середу, а ці пішли поруч полковникових бігунків додому.
Василь Іванович заходив до хати, коли вже розвиднялося. На його тапчані сидів старий Феофіл Гаврилович і сидячи спав. Полковник обережно поклав його й вкрив шинелею. Треба було читати листа Дарининого, він не може довше чекати. Розвиднілося зовсім. Наставивши листа на вікно, розібрав слово по слову: Дарина повідомляла, що він — батько, вагітність її проходить нормально...
XXXVIII
Ще коли Карпо Цар бив удома посуд, Карпиха йому кричала: "А бодай тебе земля не прийняла, а щоб тебе вода вивергнула, а нехай тобі очі луснуть, а руки б тобі всохли",— прокльони, до яких удавалася жінка, приводячи Карпа до тями. Іншим разом Карпо кінчав пляшкою горілки й благодійним сном, але на цей раз Карпиха побачила, що краще одійти далі від череп'я, яке літало по хаті.
Вона прожогом кинулася на обійстя, упала перед порогом хати навколішки, голосно почала гукати божу матір на допомогу. Адресатка молитов не квапилася, бо була призвичаєна до Карпишиного лементу, а сусіди вже не раз бачили той шарварок. Позичити в неї ночви чи по-сусідському прийти потеревенити нікому з жінок не спадало й на мисль, отже, й на цей раз Карпиха не догукалася нікого. Мовляв, не шукай біди, вона тебе сама знайде. Карпо заспокоївся лише тоді, як понівечив усе в хаті. Потім втяг дружину досередини, замкнув двері і, коли Карпиха чекала вже на свою смертну годину, несподівано облишив її на підлозі й сів до столу,— він згадав слова Павлова.
Секретар райкому близько при цьому нахилився до Карпових очей, бо був трохи короткозорий, і сказав тихо, але з притиском: "І ви дозволяєте собі бити дружину?" Карпо сіпнувся пояснювати, що баба в нього відьма, хоч і в церкві з ним вінчана, коли їй попускати, може сказитися з великої люті. Але Павлов не слухав Карпа, бо знав, незгірш од нього, чого варта Карпиха.
"Ви ж із незаможників,— сказав Павлов,— революційний, моряк, в партії перебували, організовували колгоспи й трусили куркулів. Ви ж наша людина, товаришу Карпо! Чи не здається вам, що виповнилися всі строки? Або ви рішуче порвете з усім, що вас тягне назад, або ми викреслимо колишнього матроса й революціонера зі списку..." — "Не викреслюйте, товаришу Павлов,— благально простогнав Карпо, вкриваючись рясним потом,— ось піду втоплю свою відьму, та й посилайте мене на який завгодно бій!" — "Знову з вас пре ота некрасива й некультурна стихія,— незадо-волено перебив його секретар,— ви тільки послухайте, що про вас люди кажуть!" — "Погано балакають,— погодився Карпо,— визнаю мою провину, товаришу Павлов. Перед війною ви мене притримували, і я зовсім інакший був, пам'ятаєте, готувався вступити до партії. А як узяла мене баба-відьма в перетрус, то от і бачите... —"Бачимо, бачимо,— розсердився секретар,— ви не придурюйтесь, товаришу Цар, жінка жінкою, а ви теж мов з ланцюга зірвались! Соромно слухати! Полупенко, навіть Мусій Гандзя. Ви розумієте, що ви втратили пильність, дозволивши Гандзі втекти?.." — "Товаришу Павлов,— насмілився подати голос Карпо,— я не паразит! Присягаюсь, що або здохну, або стану людиною! Нехай не потикається Мусій на очі, тепер не помилую! Мені треба негайно виїхати, бо тут я не втримаюсь, однаково зіб'ють!.." Павлов сумно посміхнувся: "Спробуйте. Шкода мені втрачати віру в вас..."
Карпо трохи не плакав, ідучи від Павлова додому. В ньому оживало завзяття громадянської війни, згадувалися бої з контрою,— як він дозволив собі скотитися в таке багно? Куди ж податися? Де набуде він гарту й очистить душу? "На шахти,— вимовив сам до себе,— полізу в найглибший трюм землі, врагу не здається наш гордий "Варяг"! Потрапив би мені зараз отой Мусій Гандзя, я б його посповідав! На шахти, матрос Карпо, на шахти, гордий альбатрос морів!.."
"На шахти йду! — гукав Карпо й дружині.— Годі мною крутити, як циган сонцем! Забудь Карпа назавжди!" Кар-пиха підвелася з підлоги, мовчки поставила перед чоловіком чималу пляшку настоянки з пахучими корінцями, поклала житнього хліба, порізала цибулину, вийняла з мисника тарілку з четвертиною сала. На ці інгредієнти Карпо завжди ловився й на очах добрішав. Ще вчора, прийшовши аж ісхудлий, Карпо, ні слова не кажучи, напився чорно,— Карпиха гадала, на цьому й забудеться. Аж він і сьогодні тієї. Ну, пий уже, пий швидше, заливай згагу!
Але вперше на її пам'яті Карпо не випив, останній його гріх був учора. Сьогодні він сидів коло столу й говорив до дружини тверезим голосом. Дещо повторив із того, що йому було вчора мовлено, додав своє, відоме лише між ними двома, їде на шахти назавжди й ніколи до неї не повернеться, бо це вона терзає його душу.
Карпиха відчула, яким вітром дме, сказала, що поїде з ним хоч на край світу. Тоді Карпо пригадав їх подружнє життя, починаючи з того далекого дня, коли Карпиха стала перед ним уперше. "Хіба я була погана?" — не втрималася Карпиха, складаючи губи бантиком. "Отже,— сказав Карпо, зводячись на ноги,— я тобі даю останню науку. Ставай до праці, заробляй шану в людей, а мене вже не шукай!" Карпиха щось гукала йому вслід,— благання чи прокльони, але Карпо йшов геть, не дослухаючись до її голосу.
Одвізши Уласа й Свиридона, Карпо стрів несподівано в Запоріжжі Мусія Гандзю.
"Здоров!" — "Здоров!" — "Де Донбас, а де Запоріжжя! Чого це ти тут?" — "Риба шукає, де глибше, а я — де ліпше..."— "Я теж шукаю глибини",— сказав Карпо. "Нащо тобі глибина?" — "Хіба нема кого топити? Бач, який Дніпро широкий!" — "Гаразд, дядьку Карпо,— вискалив зуби Мусій Гандзя,— видко, й тобі дошкулили! Походимо по Запоріжжі, там видко буде. Бач, і тебе з постів потурили, як собаку..."
Карпо мовчки йшов поруч, не питаючи, куди простує Мусій Гандзя. І оце з ним випивав матрос у Веселій Кам'янці? Де його очі були? Бач, як гад щулиться! Почуває. Не Карпа боїться. У Карпа двоє рук. А в народу скільки рук? Не втече від народної кари...
Коло Дніпра випили, закусили, й Мусій почав кепкувати з людей, які, мов комашня, ворушилися коло Дніпрельста-нівської греблі, прийшовши на суботник. Велична картина людської праці на відбудові зруйнованої фашистами греблі й гідростанції ім. Леніна, мужність верхолазів, хуткість бетоищиків, що вже лікували тіло греблі, стрункі крани, вибухи; якими видаляли поруйновані брили,— все викликало у Мусія регіт і глузи, зневагу до будівників, лайку на героїв. Карпо мовчки переслухав, нічим не реагуючи на чуте, та коли Мусій не проминув і партії, по-блюзнірському трактуючи людський високий геній,— Карпо мовчки вдарив, навіть не розмахуючись. Мусій гепнув набік, посовав ногами й затих. Карпо перечекав, доки той очуняв, потім налив кружку горілки: "На, запий!"
"Бий, убивай! — хрипів Мусій.— Я ваших сотні поклав!" Мусій поспішав вихрипіти все, що таїв на душі, довго ховав на споді свідомості, про що боявся згадати й на самоті. Кат лежав на ясному сонці, потверджував усе, що йому інкримінувалося, зізнавався й не каявся. "Ну, давай,— зовсім чужим і невідомим Мусію голосом сказав Карпо,— лежати тобі в Дніпрі!"
Із каменем на шиї Мусій брьохнув з берега, його потягла вглиб течія, на воду вискочили бульки, ще мить — і вирок було б виконано. Та Карпо, мов від штовхана, раптом нахилився до води, устромив руки по плечі, схопив Мусія за черевики, помалу виволік на берег, байдуже потім дивився, як той вивергав із шлунка воду,— "нехай тебе народ судить, а не я! Пішли до міліції!"
Серед працівників Дніпррбуду з'явився літній чоловік із мокрими рукавами піджака. Це був Карпо. Він мовчки ставав то до однієї бригади, то до іншої, тягав інструменти й шланги, штовхав вагонетки з брухтом, копав, носив, задоволено погукував, наче нарешті знайшов справжнє діло.
Над Дніпром стояв джеркіт перфораторів, стукіт молотків, гукав паровозик, швидко повз по щоглі вгору червоний прапорець, яким попереджалося про вибухові роботи. Шарпалася земля, летіло в небо каміння, й басовитий величний грім стрясав повітря. Між зацілілими бичками греблі повисли, мов павутина, хисткі місточки. Ними переходили люди. Дніпро плив широкою смугою крізь греблю, відбиваючи в своїй глибині й зруйновану греблю, й людей — величних у мирній праці й наполегливості, і ясне осіннє небо.
XXXIX
Коли Дорка вперше побачила підсудного Герінга, вона уп'ялася руками в поручні крісла й не зводила з нього очей до перерви засідання Трибуналу, аж руки їй заніміли й за-, терпли ноги.
Часами здавалося, що бачить кінокартину, сниться їй висока зала з дерев'яною темною стелею й такими ж до половини стінами. На вікнах висять оксамитові штори, перед ними коло дубового, нічим не застеленого столу сидять судді, а позад кожної пари суддів схилився прапор їхньої країни: радянський, англійський, американський, французький. Напроти суддів, до них обличчям, під протилежною стіною зали, сидять підсудні, з них перший ліворуч — товстий Ге-рінг у ясно-сірому рейхсмаршальському мундирі, що без погонів і орденів виглядає як ліврея.
Сліпуче світло багатьох ламп у білих ночовках, що геть вкривають стелю, створює атмосферу операційної кімнати, де перед очима світу розтинають смердючий труп німецько; го фашизму. Ліворуч од суддів за дерев'яною перегородкою розташувалися кореспонденти з усіх суходолів. Між суддями й підсудними містяться обвинувачі, адвокати, стенографісти, перекладачі, стоїть трибуна, біля якої викладається справа. Праворуч на стіні висить кіноекран, перед ним стіл для свідків. Крізь засклені віконця на стінах визирають кіноапарати, що фільмують засідання. Ціла зала сидить в радіонавушниках, судді, підсудні, обвинувачі й адвокати, Преса, гості.
Сниться це їй чи справді? Дорка й собі взяла навушники, що висіли на спинці її крісла, приклала до вуха. Тихий жіночий голос щось говорив по-німецькому. Дорка здивувалася — перед трибуною виступав мужчина. їй допоміг сусіда, показавши, що треба покрутити ручку коло крісла. Дорка покрутила. В навушнику клацнуло, й з'явився інший голос, нова мова.