Це — смерть Ярополка.
Проте він не винен у цьому, він не раз простягав руку Ярополку, був не тільки месником, а найперше братом, навіть нині послав гінців — кличе Ярополка припинити січу, укласти мир.
Князеві Володимиру, як і завжди після січі, було невимовне боляче, що в Руській землі йде усобиця, бездоб ллються ріки крові, довго ще після цього доведеться Русі гоїти рани, виривати терни з наболілого тіла.
Як хотілось йому, щоб у цю пізню годину ночі поряд з ним була рідна людина, якій він міг би висловити свої думи й страждання, яка б зігріла його спраглу душу.
Отець! О, як рано він — молодий ще, дужий, полум'яний — пішов із життя; тільки меч і щит його висять у Золотій палаті — холодні, мертві речі, а отця немає, не буде.
Мати! Володимир згадав і її, втім, що він міг знати про неї, ніколи не бачивши, не чувши голосу?! Люди, земля, небо, скажіть, яка його мати, де вона?!
За вікном палати колишеться гілля, вітер війнув з Дніпра, може, мати десь близько, може, — князь Володимир навіть затремтів, — вона стоїть поруч, у нічній пітьмі, дивиться на нього.
Ні, матері немає; прийде час, мине січа, він шукатиме її слід, може, колись вона сама озветься до нього, нині і її немає.
Так хто ж є в князя Володимира?
Він думає про Рогніду, хоче пригадати її очі, чоло, обличчя, всю, яку бачив у єдину ніч. І полотська княжна виринає перед ним — невиразна, десь далеко, ніби в імлі. Це не дивно, він бачив її так мало, одну ніч, у мінливому промінні свічі.
А все ж йому приємно, радісно, тепло думати про Рогніду. Вона дуже хороша, зовні сувора — тепла в душі, жінка півночі — і на диво ніжна.
— Рогнедь, Рогніда, — тихо шепоче Володимир, проте тьмяні обриси її розтоплюються, прозорішають, от і зовсім зникли. Немає Рогніди, де Київ, а де Полотськ, вона там, він тут, як далеко-далеко до неї.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Що думав князь Ярополк, тікаючи до Родні, чи розумів він, куди веде його зрадлива доля?
Тут, у Родні, в невеликій дерев'яній фортеці на високій горі над Дніпром звичайно сиділо кількасот воїв. Ця сторожа поля пильнувала, чи не випливають з пониззя чужі лодії, чи не встає курява під копитами якоїсь орди на лівому березі, коли ж це траплялось, запалювала вогні, пускала в небо дими, даючи знак у Треполь і далі, що на Полянську землю насуває ворог, і, прийнявши на себе перший удар, або ж загибала з списами в руках, або, відбиваючись мечами й стікаючи кров'ю, відступала до Києва. Жило в Родні і в землянках, викопаних на схилах гір понад Дніпром, крім цих воїв, ще багато умільців, що, збираючи руду на берегах і в болотах Дніпра й Росі, варили крицю, лили золото й срібло, кували добрячі мечі, щити, клепали шоломи й кольчуги, прикрашали їх чудовою сканню* (*Скань — кручені із золотих і срібних дротів вироби.), черню* (*Чернь — емалі чорною фарбою по металу.), — вироби роднянських кузнеців знали не тільки на Русі, а й в інших, далеких землях.
Життя цих людей було дуже важким — працюючи на князя й переливаючи золото й срібло, вони самі не мали не тільки золота й срібла, а навіть хліба щоденного, через що випалювали ліси, орали землю, сіяли всяке жито, садили сади, коли з поля налітали орди, тікали в яри й ліси і часом там загибали, думаючи, що, може, їхні діти повернуться до рідних землянок, може, тихо житимуть там, зберуть урожай на полі, яблука в садах.
Отут, біля фортеці над Дніпром, і зупинилась дружина Ярополка, що відступала з Києва. Сюди на лодіях прибув князь із жоною Юлією, Блюдом, сюди — на возах і просто верхи — добились, обливаючись потом, чорні від пороху бояри, мужі ліпші й нарочиті, що втекли з Гори.
Уся ця київська знать, що мала свої тереми на Горі, гюжалування в багатьох землях і навіть тут, над Дніпром і Россю, толком раніше не знала, що то за город Родня, і нині жахнулась — адже це городище, а не фортеця; де, як, з якою силою будуть вони тут битись...
— Княже! — оточили вони біля воріт Родні Ярополка. — Страшно, загинемо, як миші!
Князь мовчав. Та й що він тепер міг сказати? Від воріт Родні їм було видно неозорі далі, голубі води Дніпра, що котились і котились до моря, на полі біля Росі достигало всяке жито, низовий вітрець доносив принадні, солодкуваті пахощі овочів* (*Овочі — садовина.) древесних.
Але їм було видно й інше — ось на плесі Дніпра із-за устя з'явились північні шнеки, буси, учани, вони розтягались півколом уздовж берега, клали укоті, — шлях Дніпром був відрізаний.
З гори їм було видно, як правим берегом Дніпра посуваються під знаменами Володимира піші воЇ, з полудня й заходу через жовті піщані кучугури летіли комонники.
— Швидше до Родні! Зачиняйте ворота! — велів князь Ярополк.
І бояри, мужі ліпші й нарочиті, бачачи навкруг тільки смерть, кинулись до воріт, туди ж вої, що тримали досі сторожу, — зарипіли жеравці, чорний міст, як віко домовини, піднявся й прилип до дерев'яного зрубу городниці.
У дворі Родні вчинилось велике стовпище — бояри й мужі поспішали зайняти під стінами кращі куточки, ставили там свої вози, розпрягали коней, воєводи й тисяцькі гнали воїв на стіни.
Князь Ярополк з жоною Юлією, оточений гридьбою, пішов вузькими сходами в одній з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортеці.
...День, два, три — усі ці дні, а особливо ночами роднянські втікачі ждали, що вої князя Володимира полізуть на стіни, спробують копієм брати Родню.
Але вої Володимира на стіни не дерлись — шнеки й буси його, зупинившись на плесі, одрізали Ярополка від Дніпра, комонники стали на кучугурах і в долині над Россю — так перетинався шлях на південь, у поле, ще багато полків на березі Дніпра й скрізь у ярах і на горах замикали коло, — не копієм думав брати Володимир Родню, а облогою.
Це починало лякати втікачів. Розчинити ворота, вийти в долину й там прийняти бій з воями Володимира дружині Ярополка не доводилось, сидіти отак у Родні — скільки й де взяти для цього сили?!
Особливо непокоїлось боярство. Тікаючи з Києва, вони не все, либонь, зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нині він був тут, сидів дні і ночі на верху терема. Бояри хотіли й мусили з ним говорити.
Домовиті, жорстокі на словах і в ділі бояри й ліпші мужі Гори увечері пішли до князя у велику світлицю на верху фортеці, що виходила одним вузьким вікном до Дніпра, а ще одним — трохи ширшим — до Росі.
Князь Ярополк стояв біля вікна, що виходило на Дніпро, сполоханими очима дивився на події, які застиглії, ніби сонні чаплі, на плесі, Юлія сиділа в кутку на простій дерев'яній лаві.
— Добрий вечір тобі й жоні твоїй, княже, — почав боярин Коницар, — ось ми прийшли тебе провідати...
— Спасибі, — відповів кволим голосом Ярополк. — Сідайте, бояри й мужі.
— А ми й постоїмо, — загомоніли бояри, що заповнили світлицю й стояли ще нижче, в півтемряві сходів. — Маємо діло до тебе, кияже.
Наперед виступив Коницар.
— Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидіти ?
Ярополк розгнівався. Бояри запитують у нього, свого князя, ніби він винен у тому, що сталось. А хіба не винні вони, що літо за літом підпирали його, змушували робити те, що бажали?!
Він стояв — справжній князь, яким мусив бути, — в золотом і сріблом шитому платні, з мечем біля пояса, напружений, сторожкий, хижий; боярство — кремезні, високі, жилаві, в темних опашнях, із засмаглими ликами, блискучими очима, довгими руками — пильно дивилось на нього.
— Я зробив так, як про це говорили в Києві, — гостро відповів боярству князь, — а буде все так, як мусило бути.
— То будемо загибати, княже?
— Ні! — крикнув він. — Загибати з нас ніхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
— Але, княже, — знову почав Коницар, — де наша підмога — печеніги?
— Прийдуть!
— А ромеї?
— Будуть і ромеї.
— Княже! — загомоніло разом кілька бояр. — А ти послав гінців до імператорів?
— Гінці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.
На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.
День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.
Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні на обрії ночі.
Але це тільки ввижалось — то не вітрила, а марева висіли над далеким плесом Дніпра, то не вогні запалювались на обрії, а випливали зорі.
А в самій Родні була біда. У двох колодязях, викопаних біля південної стіни, за ніч збиралось на лікоть-два води, удень — і того менше. О, як було цього мало для кількох тисяч воїв, замкнутих у фортеці. Не було в Родні й харчів. Запаси, які мала тут сторожа, й те, що привезли вої на обозах, швидко вичерпувалось, князь велів забивати коней, але цього було мало, щоб наситити воїнство.
Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, — голод блукав по Родні, хвороби валили з ніг людей. А тут ще спека — з ранку до ночі в небі висіло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вітер, місяць у небі все більшав, жовтою личиною позирав, ніби глузував з людей.
Звичайно, не всі в Родні страждали від голоду — на возах своїх бояри й мужі привезли з Києва багато солоної веприни, в'яленої риби, — потай від воїв їли вони це самі, вдосталь годували й князя з жоною.
Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у підземеллях фортеці. Вої ж мріяли про одно: вирватись з Родні, напитись води з Дніпра, добути овочів, зілля, шмат хліба в селах, де жили рідні люди. І вночі вої спускались з стін, щоб пробитись крізь стан Володимира, дістати собі й хворим хліб, воду. Ці спроби нічого не дали: багато воїв склепили очі в долині, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стін. І вже між ними поповз сумнів — чого вони сидять у Родні, кого захищають, чи не краще віддатись
Володимиру на ласку й суд праведний, аніж помирати тут, у Родні?! Однієї ночі кілька воїв спустились з стіни й пішли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночі знову кілька воїв.
Але була ще в Родні сила, яка тримала в покорі тисячі воїв.