Для майбутнього видання розшукував нових авторів, нові твори. Він звів Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха...
Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від попередніх. Ранком Грабовський пішов "на полювання" за матеріалом для інформацій, а повернувшись до редакції, сів за опрацювання зібраного.
Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама "пікантність" виведе їх на шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, — писав, закреслював і знову писав та виправляв.
— Ти готовий? — з-за дверей гукнув Митуса. — Можеш мене, хлопче, привітати. Ще одна, хоч і незначна, вікторія. Завтра, сказав редактор, мій матеріал буде набрано. Ну, гайда! О, а я й забув тобі сказати. Нині обідаємо в мене. Не відмовляйся, і слухати не буду. Не буду, не буду. Маю велику радість. Нарешті приїхав мій хрещеник, пам'ятаєш, я говорив колись тобі. Він також обідатиме з нами. Жду і Володимира Степановича. Ну й ще буде дехто.
— Спасибі.
— Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш.
— Ну, коли треба...
— Треба, навіть дуже. Тобі ж на користь. Ну, поїхали на своїх двох.
— А де ж був ваш хрещеник? — поцікавився Павло вже на вулиці.
— Де? Хіба забув? — з почуттям образи спитав Митуса.
Він надміру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого поміщика, що жив неподалік від Харкова і славився серед своїх сусідів меценатством. Кожному зустрічному не міг нахвалитися ним. Розповідав багато разів і Павлові, але той звик до цих розповідей і пропускав повз вуха.
— Та ні, я пам'ятаю, — відчувши образу Семена Потаповича, виправив свою помилку юнак. — Питаю, звідкіля він зараз?
— Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрізь і всюди — в Берліні, Мілані, а зараз з самісінького Парижа. Розумієш, з Парижа. Ще торік, після закінчення академії, поїхав набиратися ума-розуму. Там такий козарлюга — сам побачиш! Наш, можна сказати, з ніг до голови. Ану, поглянь, — простягнув Павлові книжку в сірій обкладинці. — Для тебе роздобув. Істинна книжка. Читатимеш з насолодою.
— А-а-а, <Семен Жук", — з легкою посмішкою вимовив Павло, перегортаючи книжку. — Читав і "Пропащих людей", і <Перед світом". Але чомусь мені не зовсім до вподоби цей письменник.
— Чому? Пан Кониський гарний майстер слова.
— Я не кажу, що він поганий майстер, але от люди в його книжках якісь не такі, якими вони в житті насправді є, а головне — якими повинні бути. Чи не здаються вам занадто дрібними справи, котрими ті герої займаються?
— Як-то?
— Дивні якісь вони, наче з полудою на очах. Вештаються між людьми, багато балакають про народ, наче щось роблять для нього, але чомусь не бачать і не чують, як стогне той народ від злиднів і темряви.
— Таж вони й борються проти темряви.
— Борються. Але чому, скажіть, вони не боронять мужика від розжирілих багатіїв, лихварів усяких? Знаєте, Семене Потаповичу, — палко заговорив Павло, — коли по правді, то мені не подобається не тільки Кониський, а й інші наші наддніпрянці. От учора читав я Юрія Федьковича. В нього люди зовсім інакші. У них теж багато горя, мук, але є й вогонь.
— Бачиш, Павле, — перебив Митуса, — у Федьковича інакше. Над Буковиною німчик панує. Федьковичеві герої борються проти мадьярщини.
— Чому? Не тільки, — заперечив Павло. — Хіба ж зображені ним багатії Микитула чи Янко — мадьярщина? Ні, зовсім ні. А в наших селах мало таких Микитул? Хоч греблю гати.
— Опріч того, — знизав плечима Семен Потапович, — Кониський і Федькович — то різні письменники.
— Та я ж про це й кажу. Зовсім різні,
— Ну, то візьмеш?
Грабовський промовчав. Митуса мовчки простягнув руку, взяв у юнака книжку і замахав нею, як віялом, перед самим носом.
Ішли повагом. Хоч денна спека поволі й пересідалася і косе проміння надвечірнього сонця вже не пекло, але брук був ще гарячий. У повітрі висіла суха задуха, від якої прив'яле листя каштанів та акацій, що росли обабіч вулиць, згорталося в дудочки.
Задуха доконувала Митусу. Він, ліниво переставляючи ноги, часто звертав під довгасті тіні дерев, безперервно махав книжкою, наче боронився від настирливих мух, але все це мало допомагало.
— Тю, бий тебе коцюба! — не витерпів нарешті і зупинився під крислатим каштаном, витираючи спітніле обличчя хусточкою. — І коли вговтається оце пекло? Так зовсім розтанути можна. — Він поглянув на Павла. — Чому це так, скажи на милість, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрів, а тобі нічогісінько.
— Чому, питаєте? Це тільки начеб, — засміявся юнак. Він підкреслив слово "начеб". — Я, Семене Потаповичу, йду під сонцем, а ви все шукаєте затінку.
— Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и сам не знаю, якої болячки шукаю. Хіба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.
— Та бачу ж, — уже серйозно відповів Павло. — То воно, може, з незвички. Я все своє життя не знав та й не шукав холодків. Багато бував під снігом, дощем, спекою і до всього звик.
— Ет, звик, звик, — вже з роздратуванням перебив поет. — Все життя. Скільки ж ото ти прожив? А я хіба де виростав, у покоях? Ти, брат...
Але не встиг закінчити, бо саме в цей час з бічної вулиці сиві рисаки винесли, мов пір'їнку, фаетон з великою розцяцькованою халабудою. Машталір, надутий, гордий, як єгипетський фараон, міцно тримав віжки, а баскі коні рвали брук під собою. Ще не порівнявшись з фаетоном, Митуса рвонув свій капелюх з голови, зігнувся в три погибелі, якось неприродно втягнув шию в плечі, наче йому сипали гарячий пісок за комір. Коли фаетон від'їхав, він випростався і надів капелюх. Підійшовши, Грабовський побачив, що його супутник побілів.
— Що з вами? — здивувався. — Аж на виду змінилися.
— Де? Верзеш отаке!
— А чого ж так були зігнулися?
— Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привітався.
— З ким? — оглянувся навколо Павло.
— Хіба ж ти не бачив, що поїхав поліцмейстер?
— То й що? — голосно засміявся Павло. — Та хай би там був сам імператор.
— Імператор? — обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. — Не був ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патякаєш казна-що. Не знаєш ти нашого поліцмейстера.
— Ні, ні, Семене Потаповичу, на своє нещастя, трохи знаю, бо він особисто займався моєю справою після виключення мене з семінарії. Але у фаетоні нікого, опріч кучера, не було. О, гляньте, він, либонь, повертається.
Фаетон, справді, добіг до кінця кварталу, обігнув дугу коло городового, що стовбичив на перехресті, і рушив назад.
— Ну, ти дивись, коли тобі цікаво, а я... — Митуса закрокував геть, тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв їх.
— О! 0! Подивіться! — вигукнув зраділо Павло, показуючи пальцем у порожню халабуду.
Окрик, мабуть, донісся до машталіра, бо він, натягнувши віжки, всім корпусом, як вовк, обернувся до Павла. Митуса знову зірвав з голови капелюха, нагнувся і так простояв, аж поки той не проїхав.
Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотілося. Семен Потапович змагався з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустріч з фаетоном. Цей випадок якось враз похитнув у ньому пошану до старого літератора. Неприємний осадок, як намул, ліг на серце.
— Ні для кишені, ні для душі, сказали ви, — порушив згодом мовчанку Грабовський.
Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.
— Все думаю над тим, що ви сказали в коректорській, — пояснив Грабовський. — Щодо кишені, то маєте рацію, що ж до душі — не зовсім.
— Чому?
— А от чому, — Павло приглушив голос. — Хіба не бачите, як влада та її посіпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п'ятої річниці реформи, як розцяцьковують це "визволення" і самого небіжчика Олександра Другого? Та хлібороби зустрічають "визволення" по-своєму.
— Як це "по-своєму"?
— А ось як. В одному селі, коли після відправи піп став говорити про наближення свята "визволення", якийсь селянин почав вимагати, щоб поміщик повернув хліборобам відрізки.
Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.
— І повернув? — спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.
— На другий день селянина кинули до в'язниці, а односельці, обороняючи товариша, вчинили бунт, спалили панський маєток, а самого пана вбили. Ну, як то водиться, було викликане військо, хлібороби оборонялися вісім годин. Звістка про це коротка, але вразлива: трьох хліборобів забито, сім поранено, двадцять кинуто до в'язниці, а решту відшмагано шпіцрутенами.
— Про це я чув, — байдуже вставив Митуса. — Але яке відношення має воно "до душі"?
— Має, Семене Потаповичу, має, ще й неабияке. Зібравши свідчення про цю лиху подію, я хочу написати в газету. Але треба добре продумати, як провести маленьку заміточку через Сціллу й Харібду, яку обрати форму, щоб пропустив редактор, а потім і цензура. Тому й сидів так довго, не для грошей, а саме для душі.
Знову замовкли. Тільки коли звернули в вузеньку вуличку, на якій, крім свиней та гусей, що скубли під тинами подорожник, нікого не було, письменник оглянувся і почав заклопотаним голосом:
— Дивний ти, Павле. Чи й справді гадаєш, що ота твоя замітка, навіть коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч сажень тих відрізків, яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться тобі, хлопче, гірко визнавати помилковість своїх теперішніх поглядів і поривів. Ох, пориви юності, гарячі й нерозважні, дорого коштуєте ви, — зітхнув. — Тому й рвешся, як нетля на вогонь. Послухай старших. Багато таких, як ти, гарячих, не розвідавши броду, побрели у воду і... Так, так, захлинулись. Подумай над цим, голубе мій сизокрилий. Подумай, щоб не було пізно.
Грабовський ішов замислений. Йому вперше за тримісячне знайомство з Митусою випало торкнутися того, що виходило за межі поезії і так хвилювало його юнацьке серце. Боляче було відчути, що людина, яку він поважав, думає по-іншому.
— Читав, Павле, твою "Вчительку", — перевів розмову Семен Потапович. — Взяв у Володимира Степановича.
Кілька днів тому Грабовський віддав свою поему Александрову і з нетерпінням чекав, що скаже про неї цей досвідчений поет. А Володимир Степанович, виявляється, дав її почитати своєму приятелеві.
— Читав, — повторив Митуса. — Скажу прямо: до вподоби вона мені. Гарна, знаєш, штука, хоч потребує рук. Я так думаю, що можна було б вмістити її в альманасі. Звичайно, після деяких змін та доробок.
— А яких саме?
— Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться в рукописі, там видніше.