Нехай ці воли зістаються живі. Треба їх попродати людям до плуга.
Почування близької години смерті, години, коли треба було покинути цей світ, розжалобило міцну душу Леміщину.
— Чом та невістка не вертається до нашої хати? — промовив сам до себе Лемішка. — Чи вже ж вона хоче прийти до моєї господи тим слідком, що понесуть мою домовину?
— Бо якби таки пішов та гарненько попросив… — почала Улита.
— Просити, й хилитись, і кланятись та намагатись я нікому не буду… Одна смерть хіба нахилить мою голову. А схоче перебратись до нас, — про мене, хоч і зараз. Скажи їй так од мене, коли хочеш вволити мою волю і моє бажання.
Леміщиха передала слова Лемішки синові.
— Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що! — одказала Зося Якимові. — Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.
Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.
Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на помин душі своєї й жінчиної "со чади". Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.
— Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч! — просив Лемішка. — Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.
А тимчасом, щоб вилився голосніший дзвін, пустили брехню, що старий Лемішка несподівано вмер. Перший прилетів до Леміщиної хати старий Пшепшинський і невимовне здивувався, стрівши Лемішку на самім порозі хати. За ним слідком вшелепавсь дяк в двір з псалтирем під пахвою, потім диякон…
— О, голосний буде мій дзвін! — зареготався Лемішка, частуючи свата і церковний причет.
— Ото ж певний знак, що ви, сватуню, будете ще довго-довго животіти, — говорив Пшепшинський солодким голоском.
— Та либонь не всі люди будуть цьому раді! — одказав Лемішка. — Чи не прибігла часом моя люба невісточка? — подумав він.
Одного тижня заворушилось ціле місто. Дзвона привезли і поставили коло дзвіниці. Дітвора сиділа кругом дзвона, повитріщавши оченята. Всі збирались на цвинтар дивитись на дзвона. Після служби протоєрей покропив дзвона і поблагословив тягти на дзвіницю. Ввесь цвинтар був залитий народом. Лемішка стояв коло самого протопопа, в синьому суконному жупані. Коло його збоку тулилась Улита. Сонце ясно освічувало сотні чоловічих і жіночих голів. Швидко потягли і почепили дзвона на його місці. Всі дзвони здавались проти його малими його дітьми. Вся громада ущухла і ніби замерла. Всі ждали першого благовіста; всім хотілось почути, яким голосом зареве здоровий дзвін. Діти пороззявляли роти і повитріщали очі на вікна дзвіниці. Тільки високо на дзвіниці було чути, як голосно командували чоловіки, заряджував рядчик.
— Вже! — гукнув хтось на дзвіниці. — Вже, вже! Почепили! — зашепотіли всі люди і заворушились сотні голів, як та комашня.
Всі насторочили вуха.
Коли це вдарили в новий дзвін раз, другий, третій… Рівно, плавко, голосно полився голос над цвинтарем, над містом. Мідь ревла і дзвеніла, аж хрест трусивсь та хилитавсь на дзвіниці. У всіх людей заворушились руки. Всі хрестились і молились.
— Трохи не такий дзвін, як у Києві в Лаврі..
— Якраз такий, як в Софії, на Старому Києві…
— Ні! буде такий, достоту, як в Братському на Подолі або в Михайлівському у Варвари.
Такі слова було чути скрізь на цвинтарі.
Всі люди розходились, молились за Лемішку, поминали його на ймення так, що декотрі ті слова долітали до його вуха. Лемішка стояв поважно. Добром світилося його лице, а Улита стояла, згорнувши руки, мов преподобна, наче й вона вже присвятилась.
— От тепер і вмирати не страшно! — промовив Лемішка до жінки. — Будуть за нас люди пам'ятати, будуть поминати і молитись за наші душі.
Протопоп попросив Лемішок на громадський обід у титареву хату. Лемішка з жінкою сиділи коло духовенства на пошановних перших місцях. Всі їм дякували, всі їх частували, всі очевидячки їх поважали. Тільки було й мови за обідом, що про дзвони. Один Яким сидів насупившись, мало випивав, мало балакав, йому шкода було потрачених на дзвін батьківських грошей, що мали бути колись його грішми. А Зося сиділа дома і, почувши нового дзвона, аж стурбувалась: почала бігати по хаті і клясти нового дзвона і свого тестя Лемішку.
Почалася осінь. Почала спадати спека. Помалу гасло гаряче проміння сонця, стиха згасало живоття Лемішки, його ноги слабшали, в очах темнішало, і зір ніби згасав; голова стала зовсім сива, аж біла; стан дуже зігнувся. Лемішка завсіди сам дивився за всім, доглядав, тупцяв коло всього, хоч його душа вже почувала, що йому не їсти взимку овощів, що вродили рясно влітку в його садку.
Одного ранку Лемішка ввійшов у пекарню і попросив води вмиватись. Голос його зовсім опав. Його ноги заточились під ним. Трохим, як старий дуб, похилився на стіл, потім на лаву. Наймички злякались, наробили крику. Прибігла Улита Сидорівна. Лемішка лежав на лаві, жовтий, як мрець, з заплющеними очима. Всім здавалося, що він вже неживий.
Через хвилину він розплющив очі, просив усіх тихим голосом не турбуватись. Його перевели в світлицю і поклали на ліжку.
— Улито! — насилу промовив він. — Попроси зараз священиків. Я хочу маслом соборуватись.
Улита Сидорівна швиденько розіслала слуг до священиків, розпочала варити обід і готувати все на маслосвяття. Швидко потім в світлиці завешталось духовенство. Паламарі вбирали в ризи міських священиків. Перед образами в кутку і на столі, в руках у священиків позасвічували воскові свічки. Серед хати стояв застелений білою скатертю стіл. На столі стояло дві великі миски з пшеницею. В одній по пшениці було натикано сім свічок, а в другій стирчали квачики з скалочок, обмотаних білою ватою. Священики стояли рядом коло стола і правили маслосвятіє. Дим з кадильниць розходився клубками по всій хаті і стояв хмарами попід стелею й сволоками. Вікна й двері були одчинені. В хаті і в сінях товпивсь натовп людей. Лемішка, старий, сивий, аж білий, в білій сорочці, з розстебнутою пазухою, сидів на канапі. Подушка стриміла за спиною, одначе він не доторкувавсь до неї плічми і сидів рівно. Йому не хотілось перед людськими очима стогнати, хилитися од слабості. Його бліде лице ще більше осунулось; обважнілі віка були спущені додолу. Він кріпився для людського ока, хоч сива голова хиталась вже і просилась на вічний покій. Улита стояла коло священиків, дивилась заплаканими очима на образи і все хрестилась. Поруч з нею стояв Яким, спокійний, задуманий, а коло його стояла Зося. Очі в Зосі були обернуті на вікна. Для неї був важкий той церковний обряд. Вона прийшла, щоб тільки одбутись од людського нарікання. Ще більше збиралося народу. З усього міста зійшлися старці; діти заглядали в вікна. Ще густіше пішов дим з кадильниць, ще голосніше заспівали дяки. Деякі молодиці стояли заплакані. Все в хаті дуже нагадувало похорон. Недоставало тільки домовини, та мерця, та жіночого голосіння. Важкий, сумний обряд маслом соборування, нагадуючий про близьку дорогу на той світ, наводив сумні думи на поморщене чоло Трохимове. Ні разу не підвів він очей, не глянув на гурт людей, що стояли лицем до його лиця. Священики по черзі підступали, помазували його оливою, ніби неживого.
Скінчилась одправа. Народ, молячись, повиходив з хати. Священники порозбирались. Трохима поклали на ліжку. Духовенство й гості загомоніли й забули навіть про недужого.
Блиснув промінь сонця в вікно, впав на лице Лемішки, і ввечері Лемішка оддав богу душу тихо, спокійно, ніби заснув. Все своє добро він одказав синові, просив його доглядати й не покидати до смерті матері. Пізньою добою, на тім самім місці, де столи стояли за обідом, де гомоніли гості, там лежав небіжчик Лемішка. В головах стояли ставники. Перед образами дяк читав псалтир; по закутках, сидячи, куняли баби, а в одчинені вікна дивились в хату ясні зорі з далекого синього неба, з далекого невідомого краю… Почало на світ благословитись. Сонце кинуло з-за гори перший промінь; на дзвіниці задзвонили по душі Трохимовій. Голосно й жалібно гув новий дзвін над містом, довго розливався його гук, коли вже затихли другі дзвони. Подали дзвони по всьому місті звістку про Трохимову смерть. Люди збиралися до Леміщиної хати; входили і виходили з хати од ранку до вечора, од вечора до ранку, всі молились і поминали душу небіжчика.
— Піди, сину, та запроси сім священиків, — говорила Леміщиха Якимові, — поклич багато дяків і дияконів; позабирай цехи з усіх міських церков, та поховаймо твого батька гарно, як слід, по закону. Пошли, сину, під церкви та позбирай всіх старців і вбогих людей, роздай їм милостину та запроси па обід. Твій батько жив і нажив; є чим пом'янути його душу.
Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх селах і запросив аж сім священиків. Задзвонили дзвони по всіх церквах; всі цехи понесли перед домовиною. За домовиною йшла незліченна сила народу. Позбирався на похорон увесь рід Лемішок, що не були в його оселі од того часу, як Зося перейшла до свекра. З великою процесією занесли Трохима передніше в собор, одправили там велику панахиду, а потім поховали на цвинтарі коли церкви. По широкому Леміщиному дворі були розкладені дошки, поставлені столи для старців і вбогих, а в хатах обідало духовенство, рідня і всі знайомі гості. Вже пізньою добою, встаючи з-за стола, заспівали ще раз "Вічную пам'ять" Трохимові, — і понеслася та "Вічна пам'ять" по всій оселі його, по всій державі, де він жив і працював, садив і сіяв, понеслася та сумна пісня і по садку, і по огородах, де колись ходила його хазяйська нога, дивилось його хазяйське око. Ще раз нагадала та пісня, що вже нема господаря в господі, що він усе, все покинув і пішов у якусь далеку, невідому сторону.
Зараз після похорона старого Лемішки Яким перейшов в батьківську хату. Зося почувала себе щасливою і була зовсім незасмучена. Старий Лемішка лежав у ямі; земля надавила йому груди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не загадував нічого. Вона вважала на себе тепер, як на справдішню господиню в господі. Давня її дума, давні мрії тепер справдились: і хата, і сад, і оселя, й млин, і гроші — все те було вже в її руках.