Я не поступлюсь ними ні за яке щастя в світі, бо я наважилась добутись свого, — сказала Саня.
— Бачте, моя Саня трохи уперта й не дуже-то здатлива, але вона правдива людина, — обізвався Навроцький. — Саню, ти тікаєш од свого щастя, — сказав старий і задумався, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу од сонця землю. Усі неначе звідкільсь ждали одповіді, а одповідь не надходила.
— Я ладен для вас на усяку жертву, — обізвався Комашко. — Покажіть мені на ту жертву, і я її для вас принесу.
— Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєї душі, мого серця, вкрали мої мрії, мої дорогі, золоті мрії. В нас був кружок з моїх товаришок по гімназії. Я зросла вкупі з ними, вчилась з ними. Я любила їх, як своїх сестер, більше од своїх сестер… Ми збирались в Мурашкової, читали книжки, набирались просвіти; там склався наш світогляд, наш погляд на світ, на життя. Ми постановили собі, якою стежкою повинно йти життя кожної з нас. Деякі з нас присвятили себе вищій просвіті; декотрі постановили собі йти в народ; дехто хапався за педагогію. То був наш рай! Які золоті мрії роєм вилися в наших головах! Я була по-своєму щаслива. А ви ворогом увійшли в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, — говорила Саня, і її голос затрусивсь якось жалібно.
Вона схопилась з місця й була ладна утікати. Комашкові здалось, що вона хоче бігти над кручу. Він знав її нервову, поривчасту вдачу, стривожився й недоброхіть вхопив її за руку.
— Олександро Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову чи будлі-яку іншу службу. Будете ходить на курси, тільки не кидайте мене, — промовив Комашко з таким палом, що Саня одразу зблідла.
Вона в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неї велику жертву й більшої не може принести. Очі в неї блиснули радісно, неначе сонце виглянуло з-за хмар в негідь та сльоту.
— Коли так, то я ваша навіки, — сказала Саня й подала Комашкові обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
— От і добре! — промовив Навроцький. — Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та й співай. — Навроцька глянула на його скоса.
"Здурів старий! ще справді утне пісні", — подумала вона.
— Неначе душа моя почувала, що ви будете нашим. Я полюбив вас од того часу, як вперше побачив вас в своєму домі, Вікторе Титовичу, — обізвався Навроцький. — Та ти б, Саню, покинула думку про той університет; тепер буде в тебе дома свій університет.
— Ні, тату, не покину. Я вже зовсім готова до екзамену. Мені вже не випадає за те й говорить, що вища просвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім нам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати їх розум, дати добрий моральний розвиток, направу…
Саня скоса поглянула на Раїсу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд і втямила натякання…
"Це вона шпурляє в мій огород камінням", — подумала стара Навроцька.
— Зберуться, наприклад, гості, — говорила далі Саня. — Мужчини балакають про серйозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, вияснюють собі усякові погляди, а женщини сидять, раз у раз тільки кліпають очима й пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не цікавляться. Недурно ж вони зараз заведуть розмову про театер, за актьорів, за артистів, а потім звернуть розмову за своїх горничних, куховарок і добираються часом і до двірників.
"Їй-богу, стріляє таки просто в мене! — подумала Навроцька. — Вчора в нас з Бородавкіною за чаєм тільки й мови було, що за куховарок".
— Ваша правда, Олександро Харитонівно, — обізвався Комашко. — Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.
— Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? — обізвалась Навроцька.
— Гм… Трохи, трохи схожо, — сказав Навроцький.
— Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, — говорив далі Комашко. — Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.
Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля вдарила її в самісіньке серце.
— В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім'ї, — обізвалась Саня.
"Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня! Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається".
Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила свою Маню за руку і встала з місця.
— Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись отутечки, — сказала вона до своєї дочки.
Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: "Там тобі місце! сама втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини зробила єгипетську мумію".
Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.
— Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора, — тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною його передніших потаємних думок, його щасливої душі.
"Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало гарячіше, — думав Комашко. — Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо неначе вдруге на світ народився".
— Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх, — знов обізвався Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
— Гм… Може, ваша й правда, — обізвався Навроцький, — але… але…
— Моє серце каже, що ваша правда, — обізвалась Саня.
— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті — буває усяково…
— Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, — сказав Комашко.
— Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не забувати, — знов обізвався старий.
— Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв, — сказав з пафосом Комашко, і його очі блиснули; голос став голосніший і твердіший.
— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в багатті, — обізвався Навроцький.
— Нехай і палили, але з того попелу повстала жива сила, — сказав Комашко, — а її ніколи не спалять лихі люде.
Саня глянула йому в очі.
"Я з тобою ладна й в вогонь кинутись, — подумала вона. — Згориш ти — згорю й я".
Старий батько похилив голову й задумався… Турбота заворушилась в його серці…
Сиза імла розстелялась по морі. Скелі ніби жевріли жаром на сонці. Море, гладеньке й лиснюче, лежало в скелистих берегах, як дороге дзеркало в темних рамах. Був той вечірній пишний час над морем, коли жива душа несамохіть розімліває; почутливе серце знехотя стає живіше, добріше й почутливіше.
— Ніяка сила не спроможеться погасить в мені святого вогню, — тихо обізвався Комашко.
XI
Тим часом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкіним, ішов до Навроцького. Тихою ходою йшов він вуличкою, що ніби угнулась в балку й знов вигиналась нагору. Тінь полягала на балці. Нагорі через лист акацій блискало проміння надвечірнього сонця й через балку сипалось на другому боці на білі невеличкі хати, на. гарненькі покрівлі й обсипало їх теплим світом.
Тихий вечір розворушив думи в серці в Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Йому ніби в самі очі заглянули її тихі, блакитні, як вечірнє небо, очі. І несамохіть вирвалось з його грудей легке зітхання.
"Шкода Сані… Але двадцять п'ять тисяч і дім! Це не жарти. Коли б пак мені ті гроші з додачею Сані! Та нічого робити: треба брати в додачу Маню. На її гроші я закладу собі грунт для кар'єри… гм… Правда, воно якось неморально. Але тепер світ не такий, щоб дуже церемонитись з моральністю. Моральність животіє тільки в книжках. Ідеали — нісенітниця й клопіт в практичному житті. В світі панує один закон біологічний: дерево запускає коріння в грунт і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущі та слабкіше дерево… Пустимо й ми коріння в дурний людський натовп і будемо п'явкою висисати сік кругом себе, звідкіль тільки можна. В світі скрізь співається стара, як світ, пісня: "Той, хто не маже, той дуже скрипить; хто не лукавить, той ззаду сидить". Ззаду я ніколи не сяду; лучче сидіти спереду… І ми сядемо спереду, і за нас колись заговорять в світі. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, пригнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору. Але що буде, як згори повіє інший вітер? як часом звелять запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? — спитав сам в себе Фесенко. — Тоді скинемо одну машкару та надінемо іншу, хоч би й машкару честі й правди. Це невелика штука. Чи то я один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!.. Фесенко… так і знать, що моя як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв би її нечистий…"
Фесенко розсердився й був напоготові дати по потилиці своїй бабі або прабабі, якби вони якимсь чудом опинились тепер перед ним.
Фесенко й незчувся, як дійшов до монастирської гостиниці. Він підвів голову й зирнув набік. Під акаціями, просто вікна гостиниці, він углядів не бабу й не прабабу Феську, а Навроцьку й її дочку Маню.