Конотопу
тов. Єрмаковій А.Г.
Ваш лист стосовно ненормальної поведінки у сімейному житті слухача Військової Академії капітана Анікіна О.М. отримано. Станом на сьогодні капітан Анікін повернувся до дружини. Проводиться розслідування задля вживання відповідних заходів у відношенні тов. Анікіна у партійному порядку.
Начальник політвідділу ВКАС
Генерал-майор Овсієнко".
Насправді ж Тоня мріяла відійти від партійної і зосередитися на викладацькій роботі. Цією думкою вона поділилася з Тайкою, подружкою по Академії, і та її підтримала.
"Тосько, рідна! Я тобі пишу з Москви, із зала Ленінської бібліотеки. Оце п'ять годин просиділа над описом і оцінкою пам'яті одного з моїх школярів. Живу у Москві з вересня, приїхала на рік закінчувати дисертацію. Дуже важко, але цікаво. У науковому залі сидять сотні людей, усі пишуть дисертації. Моя тема: "Розвиток пам'яті дітей другого, третього і четвертого класів". Спостерігала я їх у себе, у Вологді, три роки. Спершу нічого не виходило, а зараз, нарешті, справа пішла. Труднощі дисертантів полягають у тому, що вони "утопають" у матеріалі. Ось і я йду на дно, а комплекція у мене — нівроку, виплисти важко.
Тосько, рідна, твоє місце — в науці! Тільки в науці, і ніде більше. Стосовно того, що начебто пізно, — ти це залиш. Придбала багатий життєвий досвід. Життя трохи потовкло і вибило юнацькі фантазії, стала тверезо дивитися на речі. Живеш, слава Господу, як усім порядним людям належить, маєш двох діток. Бачиш: усе говорить на користь того, що час подумати про науку. Звісно, дехто йде до неї прямо з інститутської лави, але ти — розумниця, яких мало, і не слід так нестямно заринатися у громадське життя. Ти мусиш піти з нього, щоб залишити по собі хоч малесенький слід, крихітний внесок у нашу радянську науку.
Єдина на всю бібліотеку сиджу у валянцях, бо в ногах ревматизм. Дуже болить серце, — гіпертонія, але відчуваю себе молодою. Дуже хотілося б побачитися.
Привіт діточкам від незнайомої їм тітки!
Твоя Тайка"
Наче знала подруга, що Антоніну якраз запросили до Рівненського педінституту завідувачкою кафедри суспільно-політичних наук.
— А що, люба, може й справді візьмешся за науку? Рівне — це велике місто, культурний центр. Житло обіцяють... — підтримав ідею чоловік.
— Боюсь, що з партійної роботи не так просто піти. При нагоді пораджуся з першим секретарем.
Вислухавши несподіване прохання заступниці, Іван Антонович Хижняк промовчав, натомість, відбуваючи у відпустку, поклав на неї свої обов'язки; на звернення ж відповів письмово.
"Привіт, добра наша Антоніно Геннадіївно!
Не сваріть мене та не думайте, що я Вам не відповів навмисно. Зрозуміло, що Ваше місце в інституті, але заміни Вам поки що немає, і я насправді не знаю, як правильно вчинити.
Відносно суду над Кошкою та іншими, допомагати їм не треба: нехай особисто відповідають, бо дехто вирішив, що їм усе дозволено. Кошка за рік побудував будинок на сім кімнат під залізом, при цьому не брав ані позики, ані лісу. Нехай відбувають покарання, вони — винні.
Підсумки першого заняття у системі політичного навчання варто б обговорити окремо, отже, прошу скласти зведений матеріал в одній папці, вважаю, що згодиться.
Прошу Вас допомогти В.І. і А.В. підняти народ на трудову вахту на честь 7 листопада. Знадобиться багато агітаторів і наглядної агітації. Свято потрібно зустріти виконанням річного плану, і край важливо до цієї дати пустити перший трамвай.
Жити у санаторії казково, але весь час думаю про місто і, мабуть, поїду днів на п'ять раніше.
Привіт чоловіку і усім працівникам відділу пропаганди і агітації.
З повагою до Вас,
Хижняк".
Розділ ІІ. Пацани
Нарешті Петро і Ганна допалися до щастя. Всі непорозуміння залишилося позаду. Студентське столичне життя вирувало, а їм, за коханням, і до музею сходити було ніколи. Їхні гуртожитки знаходились у різних кінцях Києва, і вони щовечора вигадували, як зійтися. На вході до жіночого гуртожитку чатувала неприступна жіноча варта, і Петро Васильович проникав крізь кімнату на першому поверсі, де мешкали доброчинні першокурсниці. З його появою співмешканки розходились по інших кімнатах, залишаючи коханців наодинці. У чоловічий гуртожиток Ганю пускали без усяких, хоча і в неї виникали незручності. Хлопці надавали їй час роздягнутися та вмоститися у ліжку, а потім, побачивши, що Петро вимкнув світло, поверталися. Через них Ганя повсякчас себе стримувала. Вранці ж їй приходилось підводитись вдосвіта, щоб встигнути до туалету раніше жартівливої паруботи. Три роки вона мирилася, але на останньому курсі знайшла слушну хвилину і запитала чоловіка: чи не настав час найняти квартиру? Але відповіді не почула.
— Чому ви мовчите, Петре Васильовичу?
— Я, люба, ось про що думаю: чому ти не вагітнієш? Скільки товчемо воду в ступі, — жодного результату...
Ганя зашарілася. Вона й сама не раз над тим замислювалася. Не зволікаючи, подружжя сходило на консультацію до видатного лікаря, професора. Обстеживши жінку, він нічого їй не сказав, а запросив до кабінету чоловіка і завалував, неначе навкруг нього одні глухі:
— А у неї ніколи не буде дітей!
— Як це без дітей? Я не хочу без дітей! — насупився Петро, вийшовши на вулицю..
— І що ви запропонуєте, Петре Васильовичу?
— Може, професор помилився? Спробуємо подвоїти зусилля.
— Ага. Двічі на день. Може, врешті-решт, наймемо квартиру?
Петро Васильович замислився: "З одного боку жінка права: діти робляться в тиші. З іншого боку, якщо зійдемося і житимемо разом, наші взаємини набудуть офіційного статусу і що я робитиму, якщо її безплідність остаточно підтвердиться? Партійному розлучитися не просто, і що тоді? Назавжди залишитись без дітей?"
— З квартирою поки що зачекаємо... — промимрив він.
Життя продовжилося, начебто тієї розмови й не було, і невдовзі Ганя завагітніла. Вона заспокоїлася, піднеслася духом і стала готуватися до родів. Усе сходилось: закінчить інститут, працевлаштується в Києві, як їй вже пообіцяли, і спокійно народить дитину. Вознісся до небес і Петро Васильович; він відновив упадання, розшукав гідну квартиру і записався в чергу на реєстрацію шлюбу. Але стався викидень, і все пішло шкереберть.
Квартиру він не найняв, а зустрічався лише, як приспічить: прийшов, розслабився і пішов.
"Мабуть, розлюбив! Якби кохав, то не стояв би як витязь на перепутті. Звик до моєї слабкості: покористується, покористується і йди гуляй. По війні чоловіки в дефіциті. До речі: як це він — офіцер і комуніст — вижив у полоні? Щось у Кібличі подейкували, начебто він в таборі прислужував німцям." — розгадувала збентежена Ганна.
Шукаючи вихід, вона згадала про Лесика, який жив у сестри. Фаїна поступила до інституту в Одесі і не раз жалілася, що їй важко поєднувати навчання з материнством. Ганя й подумала: може забрати малого до себе? Чим не дитина?
— Любий, як ти дивишся забрати Лесика? Йому лише шість, і він напевне звикне до нас як до рідних.
— Навіщо мені байстрюк? — обурився чоловік.
Щоб залишитися в Києві, знадобилося лише пред'явити деканату відмітку у паспорті стосовно шлюбу. Окрилена, Ганя кинулася до чоловіка.
— Коханий, мене вже точно залишають у Києві; єдина умова — штамп. Мерщій розпишемось, і я — киянка!
Петро Васильович зиркнув уверх, зиркнув вбік, почухав ніс, закашлявся і пробурмотів:
— Пробач, люба, але я ще хочу пожити вільним студентом.
Ганя відчула себе так, неначе батько замахнувся на неї ременем; очі осліпли, охляли ноги. Зібралася з силами, глибоко вдихнула, та й висказала просто в карі очі: "Ну, що ж, Петрику, якщо вже оце так ти мене любиш, то маршуй геть з моїх очей дрібним кроком!" Розвернулася і пішла. Вслід почула: "Йди, йди. Кому ти потрібна! Хто на тебе спокуситься на таку, бездітну!" Повернулася до деканату і попросила направлення до Західної України: туди, куди ніхто не хотів їхати. Вирішила: якщо вже не судилися їй діти, то присвятить себе лікуванню і науці.
Павлика записали до чоловічої школи №2, що знаходилася по вулиці Виконкомівської, навпроти Учительського інституту, в п'яти хвилинах дитячого ходу від дому. Першого вересня 1949 року з татовою офіцерською сумкою через плече Павлик з мамою вийшов із парадного виходу квартири. Блакитне вересневе небо; золотаві яблука на його фоні; зграя горобців, що, переплутавши робочий день з базарним, випурхнули з бузку скльовувати зерно, розсипане з возів, — все разом надавало події неабиякої урочистості. Звідусіль сходились дітлахи і купками прямували до школи. Всі чимчикували самостійно, без батьківського супроводу: у одних їх просто не було, інших заводський гудок зігнав до роботи. По інший бік Виконкомівської з ганчір'яними сумками гордовито крокували Вітько Затятий, Кулик Анатолій і Славко Цуценятко; зверху, від Ярмаркової площі колоною по одному, урочисто, в ногу, крокували четвертокласники Ладько Довов'яз, Льонька Воротник і Вовка Прядко. На мотив популярної пісні "Артиллеристы! Сталин дал приказ!" вони співали:
Горить в зубах у нас здорова папіроса!
Йдемо до школи одиниці получать.
Валяється там зошит, залитий геть чорнилом, За це учитель завжди ставить "п'ять".
Ученики, директор дав наказ:
Спіймати вчителя і вибить лівий глаз!
За наші двійки і коли, за наші парти і столи
По канцелярії — вогонь, вогонь!
Павлик зупинився:
— Далі я хочу сам.
Мама покірно пішла у десяти метрах позаду. На шкільному дворі учнів вишикували квадратом; усередині — директор школи, завуч і секретар міськкому партії. Директор Семирозум, нещодавно ще командир штурмового батальйону, майор, учасник Параду Перемоги у Москві, впевнено вирівняв шеренги і надав слово мамі. Мама привітала всіх із початком навчального року, а школярам нагадала заповіт Ілліча: "Вчитися, вчитися і ще раз вчитися". Директор оголосив внутрішній шкільний розпорядок і скомандував розійтись по класах. Класні керівниці розпочали переклики; Павлика і Кулика Анатолія зачислили до першого "А", а Вітько зі Славком потрапили до першого "Б". Класна керівниця першого "А" Надія Митрофанівна — огрядна сувора жінка у темно-зеленій сукні, з білими накрохмаленими манжетами — впевнено взяла верх над тридцятьма двома верткими хлопчиськами, і шкільне життя розпочалося.
— Ага! А наша школа — жіноча! — похвалилася сестра, повернувшись із уроків.
— Зате, наша — чоловіча, і ми вас поб'ємо, якщо схочемо, — відповів Павлик.
У школі йому сподобалося: щодня щось нове, цікаве — не те, що у садочку.