Як на його думку, безперечно, існувала якась страхітлива змова, коли так багато ниточок потяглося в усі кінці – хоч би за яку вхопитися. І капітан Дзюба тільки чекав нагоди. Кожного разу йому здавалося, що ось-ось, але нитка вислизала з рук.
"Сирець, – повторював він про себе, – Сирець, Сирець, Сирець... треба запам'ятати..."
Коли машина зупинилася біля багатого особняка, Півтораівана непомітно натиснув ґудзика, де було вмонтовано мініятюрний фотоапарат. Взагалі, треба сказати, що відповідною технікою капітан був нашпиґований з голови до ніг. Що не ґудзик – то фотокамера, в кожній кишені маґнетофон, портсигар був апаратом для підслуховування, гаманець – детектором брехні американського виробництва. Навіть чорні окуляри були не просто окуляри, а приймально-передавальна рація. Опріч цього, ще були замасковані в рукавах пістолети, ґранати у вигляді годинників і плястикова вибухівка, зброшурована у бльокнот. Ми не знаємо, що собою являли капітанові штани і черевики, проте було б дивно, якби і там не ховався якийсь секрет. Словом, це була не людина, а втілення останніх досягнень світової техніки. Отже, будучи такою людиною, капітан Дзюба, природньо, обсервував будинок із усіх точок зору.
Особняк цей належав удові одного знаменитого генерала, яку ми, щоб не розкривати її інкоґніто, називатимемо просто генеральшею.
Це була приємна дама, трохи опасиста, років за п'ятдесят, з чарівною посмішкою. Оскільки вона все життя споживала лише сире м'ясо, то так напрочуд збереглася, що мала трьох молодих коханців. Коханці були бідні, вдова багата, – і це якось урівноважувало взаємини і розбіжність у роках. Небіжчик залишив солідний капітал на ощадній книжці, на самі проценти з якого можна було жити посвистуючи. Проте генеральша жила на широку ногу, процентів не вистачало, а основний капітал вона не хотіла чіпати. Ось чому перед нею постало неминуче питання: як, де і скільки? На "як?" генеральша досить швидко знайшла відповідь, на "де?" – так само, бо друге випливало з першого, а "скільки?" – це вже залежало від часу і вдовиної спритности.
Рішення грошової проблеми полегшувалося зв'язками, що їх мала генеральша, і які їй разом з капіталом залишив покійний генерал. Отже, в усіх відношеннях все було гаразд. Так само, як біда родить біду, гроші родять гроші, – це настільки беззаперечно, що можна було б навіть вважати аксіомою. Мер міста називав особняк генеральші "злачним місцем". Для цього він мав певні підстави.
Перш ніж увійти в будинок, Удав зібрав навколо себе всіх і сказав:
– Ну, витрушуйте по триста карбованців на рило, як кажуть на Подолі.
Усі полізли за гаманцями.
Хоч знадвору особнячок і не виглядав якось особливо, зате в покоях панувала розкіш. Почувався, проте, в усьому брак смаку. Велику залю і кімнати було умебльовано сумішшю ультрановітнього і архистаромодного. Це стосувалося також і картин, абияк понавішаних по стінах.
Генеральша не ввійшла, а впливла у залю назустріч гостям, сяючи посмішкою. У своєму червоному панбархатному платті, перефарбованому волоссі і кліпсами в мочках генеральша виглядала ще досить привабливо – можливо, навіть дуже привабливо.
– А це ми, – сказав замість привітання Удав і голосно цмокнув їй руку. – А ручка, ручка яка! Ні, ви тільки гляньте! Між іншим, ви чули останній анекдот?
– Потім, потім! – замахала руками генеральша. – Викладете свій репертуар за вечерею. А зараз прошу до столу.
– Ви, як завжди, в курсє дєла, як каже герой нашого Корнія*. Ось що, люба, пошліть кого-небудь до машини, там у багажнику невеличке поповнення до вашого коньячно-лікерного запасу. А оцей пакуночок від нашої братії...
– А оце особисто від нас, – стукнули враз закаблуками троє Обормотів і ґалянтно подали генеральші відкритий футляр, де на чорному оксамиті виблискував золотий медальйон. Кишені близнюків завжди були напхані всякою всячиною (на всяк випадок).
В очах генеральші спалахнули вогники.
– О! – тільки й вимовила вона.
Обормоти переможно глянули на Удава і Корнія. Хоча вони й не мали ясної уяви, чого, власне, сюди завітали, але були вірні головному країнчудесівському принципові: треба всюди, добрі люди, приятеля мати. На письменника обормотівський жест, проте, не справив жодного враження. Хоча сидів він на мільйонах, але скупість його була загальновідомою. Можливо, Корній навіть був радий, що то обормотівський жест, а не корніївський.
Стіл було накрито на шість персон, з чого Обормоти зробили висновок, що генеральшу попереджено. Не встигли, однак, гості зайняти свої місця, як задзеленькотів дзвінок, і за хвилину до кімнати майже вбіг ще один гість. Він уже був трохи напідпитку.
– Ох, чорти! без мене! – закричав він ще з порогу, куйовдячи на голові волосся. Зауваживши зовсім не знаних йому людей, тицьнув кожному руку.
– Хекало, поет.
– Чого ж ви не попередили? – докірливо сказала генеральша.
– Хіба?
– От вам і хіба. Ви, мабуть, вже десь пригубили, то й памороки забило. – І господиня поставила на стіл ще один прибор.
– Можете мене поздоровити, – посмикав Хекало краватку. – Завтра з друку виходить моя нова збірка поезій. Все настільки на своєму місці, що жоден комар носа не підточить. Хай Корній скаже, чи спіткнувся коли-небудь Хекало? Сосюра спотикався, Рильський спотикався, а я ні. Хочете знати секрет? Ніс. Ніс тримаю за вітром, ось так – мов хорт. Може, на державну премію витягну.
– Облиште, – перебила господиня, – знайшли місце для промов.
– Мовчу, мовчу! – підніс руки догори Хекало. – А чим ви нас сьогодні почастуєте?
– Ви ще за те частування не розплатилися.
– Припинимо дебати, – потягнувся за пляшкою Удав, – і почнемо випивати. Якби ти, Хекало, таку віршу хоч раз склав, як я зараз, то з тебе був би поет, а так ти просто віршована історія партії. От щоб я так здоров був.
– Е, – образився той. – Це вже ти, чоловіче, мене просто паплюжиш. От я тобі зараз прочитаю вірша свого, що до збірки не трапив.
– Потрібен був мені той вірш. Пий ось. Ну, господиненько, що у вас там сьогодні в репертуарі?
– Побачите.
Я далі замовкаю, бо моє красномовство вичерпується. Такі пікантні сцени... Їй-бо, сатирикові тут нема чого робити. Тож вдаймося до поетичних нотаток поета Хекала, а він там змальовує ту штукенцію таким-от побитом. Яка лірика! яка романтика! Що то значить піїтове перо:
"Генеральша плеснула в долоні. У залю вбігло кілька голісіньких дівчаток, одна одної менше, і заніміли в поетичних позах. Загриміла радіола, і, зірвавшись з місця, маленькі танцюристки закрутилися в шаленому темпі сексуального танцю. Їх тоненькі фігурки вигиналися, ніби ґумові, дражливо погойдувалися маленькі стегна, і злегка тремтіли пружні, ще не визрілі, груденята. Чоловіки затамували подих, жадібно обмацуючи очима стрункі точені дівочі ноги. Генеральша з усмішкою ковзнула поглядом по червоних чоловічих обличчях. Вона плеснула в долоні, і дівчатка зникли. Удав сопів, мов ковальський міх.
– Ну, потішила, матінко, – потягнув він чарку, – і де ти оту малечу видряпала? З такою б і не гріх...
– Ох і гріховодник! – жартівливо погрозила йому пальчиком генеральша. – А дружина довідається, тоді що?
– Один раз живемо, – філософськи промовив голова. – Ну, ну, давай ще що-небудь.
Генеральша знову плеснула. У залю поволі, з червоною жоржиною в роті, ввійшла гола дівчина з такими формами, що навіть Обормоти, котрим усяке доводилося бачити, похитнулися на своїх стільцях.
Дівчина підійшла до чоловіків, обійшла навколо, злегка торкаючись кожного стегнами, і раптом попливла в темпі танго. Музика стогнала і поривалась кудись у незнане, і разом з нею поривалася чортзна-куди й танцівниця. Майже акробатичні па давали їй можливість приймати пози, коли, здавалось, тремтіла кожна часточка дівочого тіла. Коли загриміла кода, дівчина впала на килим, мов життя з неї випурхнуло.
Бачачи, що чоловіки вже ледве дихають з усього того, вигадлива генеральша вирішила почастувати їх найбільш пікантним номером програми. Світло враз погасло, – і все огорнула цілковита темрява. За якусь хвилину двері до сусідньої кімнати поволі розчинилися, і на підлогу залі лягла широка смуга червоного світла. Просто перед глядачами стояло ліжко з приготованою постіллю. До ліжка підійшли цілком голі юнак і дівчина. Зупинилися, злилися в обіймах. Ну а далі... Це було вже занадто. Чоловіки один за одним почали зникати в сусідніх кімнатках, куди їх супроводжувала господиня. Кімнатки були невеличкі, червоно освітлені. В кожній стояла застелена простирадлом канапа, на якій… самі розумієте, що там лежало і в якій позі".
Ай-вай, як то поетично!
Прискіпливий читач скаже: овва, рабле яке! Встромить голову в кубельце з дівчатками і музичкою, і куди вже й ділися сатиричні вихиляси. Достеменно так! Ну що ж, вважайте те реверансом лірично-романтичиим "ізмам", хоч те й робить брижі на тлі ладно скомпонованої колізії. Отож почалапаємо далі.
***
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Обормоти беруть участь у маневрах і зустрічають Швейка
Якось одного ранку Обормоти встали раніше, ніж завжди, і, не бажаючи будити Дзюбу, що солодко спав, подалися, у чергову мандрівку. Коли капітан прокинувся і не знайшов Обормотів, він мало не збожеволів. Не було жодного сумніву, що близнюки потай залишили капітана з певною метою. Але що то за мета? Куди вони подалися? Півтораівана бігав по порожніх кімнатах, лаючись усіма добірними лайками. Роззява! Телепень! Дурень! Як тільки він себе не називав, вириваючи на голові волосся. Проклятий пард, побачивши капітана в такому незвичайно піднесеному стані, ошалів і собі. Він був безмежно радий, що, нарешті, Півтораівана вийшов зі свого звичайного стану. Гепард почав виробляти такі антраша, що поперекидав усі меблі. Він мурчав, припадав до землі, стрибав капітанові на плечі, словом, – як міг, висловлював свою вдячність розлюченому Дзюбі. При всій своїй мужности Півтораівана, звісно., не відважувався дати гепардові доброго копняка – крізь гепардячу усмішку той показував такі ікла, що одразу хотілося бути дуже чемним. Отже, капітан лопотів гепардові щось на взірець "облиш", "будь розсудливим", "ну-ну, заспокойся" і навіть один раз сказав "прошу вас".