На її дні лежав товстий шар пилу, можливо, мільйонорічної давності. Але не це привернуло Капітанову увагу – в очі йому впали дрібні світлі прожилки на нерівній коричневій стінці тріщини. Вони скидалися на корінці якоїсь рослини. Рослини на Місяці?
Попробував відламати викруткою один корінець, але він міцно тримався грунту. Тоді дістав кусачки й відтяв від нього шматочок. У першу мить Капітанові здалося, що на місці перетину корінця виступила прозора тремтлива крапля води. Невже це справді якась рослина? Він доторкнувся до краплі рукавицею, але крапля не впала й не розтеклася по рукавиці. І тільки тоді Капітан зрозумів, що то не вода, то блищала, освітлена сонцем, дзеркальна поверхня якогось металу.
Може, це залізо? Чисте залізо? Тоді наскільки легше буде освоювати Місяць! Не треба буде везти із Землі тисячі тонн цього металу‑трудівника. Досить буде спорудити лише перші приміщення, перші заводи, а далі все можна буде брати й виготовляти на Місяці. На Місяці будуватимуть і велетенські ракети, на яких полетять люди в незвідані далі космосу, долаючи опір часу й відкриваючи нові таємничі світи.
Капітан мимоволі оглянувся на свій корабель. Біля вхідного люка стояв Граматик і махав до нього рукою. Треба було повертатися. Капітан відтяв кусачками ще шматочок металу й майже побіг до корабля. Швидше на Землю! Швидше розповісти всім про знахідки в горах Дерфеля – горах вічного дня. І про небезпеку, що загрожувала людям звідси.
Не втерпів Капітан – показав Граматикові краплю металу ще в шлюзовій камері.
– Тільки ж не забудь записати про це в корабельний журнал, – наказав він.
У кабіні Капітан оголосив, що їхня експедиція завершена й вони повертаються на Землю. Зроблено надзвичайно багато. Усі вони варті якнайбільшої нагороди…
– А тому прошу зажмуритися.
Коли Граматик розплющив очі, то не міг стримати свого захвату, усмішка розплилася на його обличчі від вуха до вуха.
– Звідки це? – тільки й спромігся вимовити він.
А Незнайко лише кліпав очима від здивування. І мовчав, зачарований.
Посеред кабіни між Капітановим і Граматиковим кріслами на відкидному столику…
Згори, освітлення, збираючись, степовий, туманиться, крайній, післязавтра, степ, гора, оздоблюємо, вліво, тягач, скріпивши, тихий, блакить, скраю, шукав, тихо, молодість.
Ключ. Випиши слова за частинами мови в такому порядку: 1) іменники; 2) прикметники; 3) прислівники; 4) дієслова. У кожному, слові підкресли другу від початку букву. З цих букв має скластися чотири слова.
Хлопців вивів із зачарованості Каштанів голос:
– Прошу команду зайняти свої стартові місця. Приготуватися до ввімкнення двигунів…
XXXIV. Через сім років
Через сім років після цих подій мені довелося побувати в Келеберді.
Було чудове літнє надвечір'я. Сонце вже схилилося до правого берега Дніпра, затягнутого прозоро‑бузковою млою. Але в селі було ще тихо. Тільки з поля долинав гуркіт комбайнів і торохтіння вантажних машин.
Нарешті на вулиці я помітив високого хлопця років чотирнадцяти, що заклопотано поспішав кудись у напрямку до Дніпра, де зеленіли густі верболози.
– Пробач, – зупинив я його. – Скажи, будь ласка, де б я міг побачити учасників відомої експедиції на Місяць – Капітана, Граматика і…
Я запнувся. Мені незручно було називати прізвисько Незнайка. Адже після експедиції на Місяць він, безумовно, взявся за навчання я перестав бути незнайком.
– Ви маєте на увазі Олега Довгаия, Василя Галайду й Миколу Удовенка?
– Так, саме їх, – нарешті пригадав я імена цих хлопців.
– Сьогодні ввечері вони збираються в школі. І Оксана Рудик там буде теж. Сьогодні гуртковий день.
Я пішов до школи. Вона була не зачинена. Щоб якось згаяти час, я став розглядати написи на дверях класних кімнат. Ось і "Природознавчий музей".
У класі попід стінами у вітринах лежало різне насіння: і пшениці, і вівса, і бавовнику ("Наче сонце з променями", – подумав я), і липи, і сосни, і гінкго, і гевеї. Яких тільки насінин тут не було!
Потім почалися черепашки: і морського гребінця, і перлівниці, і мідії, і птерії, і звичайних равликів, і уламки коралів. Далі пішли мінерали: сірка, бурий залізняк, сланець, кварц, малахіт, яшма… Аж очі втомилися читати назви.
А ось і те, чого я мимоволі шукав: "Колекція місячних мінералів, привезена О. Довганем, В. Галайдою і М. Удовенком". Дивлюся: рудувато‑коричневий пил у пробірках, шерехаті камінці різної величини ("Які вони непоказні. Якби трапилися десь на Землі, то й не звернув би на них уваги"); великий, завбільшки з куряче яйце прозорий камінь, а біля нього малий – наче ліщиновий горіх, запечений у коричневу місячну породу, – теж алмаз ("Отже, знайшли не один, а два алмази, – відзначив я про себе, – але другого не відразу помітили"); два дрібні блискучі шматочки металу і під ними напис: "Хімічно чисте залізо" ("На Землі в природі такого не буває", – пригадалося мені вивчене колись із хімії).
У коридорі почувся гомін. Я вийшов з кімнати й став у дверях. Коридор заповнювали школярі. Серед них я відразу помітив двох юнаків і дівчину: Олег Довгань, Микола Удовенко і Оксана Рудик (це ж вона поклала в корабель пироги з маком і три гілки розквітлого бузку). Біля них ішов шестиногий лискучий пес із лускатим хвостом й опуклими добрими очима.
Граматик, тобто Василь Галайда, стояв під стіною з якимось хлопчаком, з акуратно підрізаною над лобом чуприною, і щось пояснював йому. Я прислухався.
– Ти пишеш: "Оранжеве сонце закривавило гору". Це неточно, бо прикметник оранжевий означає те саме, що й жовтогарячий . Власне, слово оранжевий походить від французького orange – "апельсин". Отже, в тебе вийшло, ніби жовтогаряче, тобто апельсинового кольору, сонце посилає криваві, червоні промені. Такого не буває.
Нарешті Граматик помітив мене. Підійшов і привітався.
– Оксано, Олегу, Миколо, ходіть сюди, – гукнув він до товаришів, а потім повернувся до мене: – Ну й гарна ж вода в Дніпрі – наче дитяча купіль. Щойно ходили купатися.
– А що тут сьогодпі у вас? – запитав я.
– Працюють літні гуртки, – охоче пояснив Граматик. – Я веду літературний гурток, Олег – фізичний, Оксана – гурток любителів астрономії, Микола – агрономічний. У нього, до речі, найбільше учнів. Учителів зараз нема, всі в відпустці, а ми на канікулах, то й займаємося із школярами. А вдень працювали хто де: Микола на комбайні, Олег у ремонтній майстерні, Оксана в обсерваторії – веде спостереження за горами Дерфеля…
– А Василь робить найважливіше, бо вічне, – втрутилася в розмову Оксана, яка щойно підійшла. – Він пише історію Келеберди з найдавніших часів.
– Де ж ви вчитеся? – запитав я.
– Я в сільськогосподарському інституті на факультеті агрономії, – похвалився Незнайко, тобто Микола Удовенко. Він помітно підтягнувся, став поважнішим.
– Оксана в університеті на астрофізичному факультеті, а я у фізико‑технічному інституті, – повідомив Капітан.
– Я – в педінституті на факультеті української мови й літератури, – сказав Граматик.
– А хто відновив Друга? – не переставав я запитувати.
– Ми вчотирьох, – сказав за всіх Капітан.
– І назвали його першими буквами наших прізвищ, – додала Оксана. – Довгань, Рудик, Удовенко (у попередній назві Миколиного прізвища не було, тоді з мого взяли аж дві букви) і Галайда.
Школярі вже розійшлися по класах. На коридорі залишилося тільки нас п'ятеро і Друг.
– І останнє, щоб не затримувати вас більше: що б ви хотіли побажати тим, хто читатиме про вас?
Товариші замовкли на якусь мить.
– Тільки, Василю, не треба шифрувати, будемо говорити відкритим текстом, – попросився Удовенко.
– Гаразд, – погодився Граматик. – Капітане, ти перший.
Але не встиг Капітан щось сказати, як обізвався Друг, не розтулюючи рота:
– Машини повинні служити тільки добрим справам людей.
– Правильно, – підтримав його Капітан. – А я тим, хто читатиме про нас, бажаю завжди прагнути якомога більше знати.
– І вміти мріяти й уявляти, – додав Граматик.
– І мати силу волі завжди доводити до кінця те, що почав, – сказав Незнайко, багатозначно всміхаючись.
– І робити все з любов'ю до людей, – завершила Оксана.