Тільки вони, лише вони удвох.
— А ти мені так і не написав,— казала докірливо Росина.
Юрко соромився признатися, що не раз скучав за нею, часто з приємністю згадував дні, проведені в лісництві, і удавано холодним тоном запитав:
— Навіщо?
— Мабуть, забув? Ти ж обіцяв мені бути за брата. Пригадуєш?
— Хіба брат повинен писати листи?
— Дивний ти... Він завжди має піклуватися про свою сестру.
— А за знайду ти на мене не гніваєшся?
— Я взагалі на тебе не можу сердитися. Хоч часом і хочеться, та не в силі.
— Тоді ми із Жоркою пришлемо вам великого-превеликого листа. А може, й самі привеземо, як приїдемо восени садити ліс.
— Що ж то за лист такий превеликий? І чому всім? Я хочу, щоб ти написав тільки мені одній. І щоб нікому того листа не показувати. І я теж не дозволю на нього глянути жодній людині. Добре? Напишеш?
— Коли так хочеш, напишу. Тільки ж не знаю, що тобі писати.
— Ти пиши те, що... соромно казати... Розумієш...
Росина пошкодувала, що їхня розмова на тому урвалася, бо вже підійшли до ведмежатника.
Масивні бетонні вольєри із міцними залізними гратами, де жили клишоногі, були одмежовані від асфальтових доріжок ще й невисокою металевою загорожею. Круг неї — густий натовп людей. Юрко владно проштовхався вперед, тягнучи за собою Росину.
— Може, підемо далі? — запропонував, коли вже стояли біля гнутого пруття.
— Але ж туди не можна. Он, дивись, написано.
— Кому не можна, а кому й дозволено...— відповів статечно.— Я ж тут не просто відвідувач. А зі мною й ти.
— Ні, не треба. І ти від мене не йди...— попросила.
— Чому ж? Я тільки на одну хвилинку в клітку...
— У клітку? — злякалася дівчина.
— А що ж? — мовив, усміхаючись, Сагайдак і в одну мить опинився по той бік залізної огорожі.
— Зупинися, Юрку! — майже крикнула Росина.
Та Сагайдак навіть не озирнувся. Потай радів, що все це справило на дівчину таке велике враження. Хай знає, який він хоробрий та сміливий.
Простора вольєра з бетонним заглибленням для води виявилася незамкненою. Тав ній нікого й не було. І басейник порожнів: у маленькій калюжі, що виблискувала на самому дні його, весело купалися два горобці. Руда велика ведмедиця з білою зірчатою плямою на грудях знаходилася у маленькому бічному приміщенні, загратоване та замкнене вікно якого виходило у порожню вольєру. Звірина понуро ходила з кутка в куток, клишоного ступаючи по мокрому бетону.
— Зірко! Зірочко! — гукнув їй Сагайдак.
Ведмедиця зупинилася, глянула темними очима на хлопця, наблизилась до грат. Але потім відійшла до протилежної стінки і лягла.
— Ти що ж, не пізнала мене? — ображено гукнув Юрко і заозирався, чим би пригостити тварину. Неподалік стояв дерев'яний ящичок, в ньому лежала морквина. Мабуть, доглядачі не помітили її і недодали на сніданок.
— Ось тобі, Зірко! — Сагайдак схопив морквину, кинув ведмедиці.
Хлопця трохи засмутило, що та не виявила ніяких емоцій. Росина може подумати, що клишоногій він, Юрко, байдужий так само, як і оті глядачі, які день у день товпляться навколо. Він пошкодував, що морквину просто кинув у клітку. Краще було б, якби звір узяв її з рук. Тоді дівчина переконалася б, що він, Юрко, людина відважна! Та вже пізно. Морквина лежить у клітці за якийсь метр від морди ведмедиці, проте й тепер вона до їжі байдужа.
— Ах ти ж мамула! — сказав докірливо Сагайдак.— Хочеш, щоб тобі і в рота поклали! На...— і просунув у клітку ногу, маючи намір ближче підштовхнути до лінивиці ласощі.
Те, що сталося наступної миті, Росина не встигла помітити. Вона тільки побачила, що Юрко упав, нестямно кричачи. І кров її захолола у жилах. Двоє військових кинулися на той крик через огорожу, вскочили до порожньої вольєри. Один із них схопив дрюка, що стояв у кутку, і почав бити ведмедицю, а другий підняв Юрка на руки. Навкруги зчинився такий гамір, що Росина вже нічого не могла розібрати.
ДОРОГА БУДЕ ВАЖКА
Миколі Петровичу зателефонували, що з його сином Юрком сталося нещастя: із зоопарку хлопця забрала швидка допомога, і він тепер знаходиться в лікарні.
— Що ж таке? — стривожилась Юркова мати, помітивши, як обличчя в чоловіка нахмурилось і зблідло.
— Мене терміново викликають у школу.
— Але ж Юрко пішов у зоопарк.
— Він теж, здається, в школі... Ти лишайся вдома, я тобі подзвоню.
Микола Петрович, як був у білій тенісці, так і рушив до дверей, узявши тільки в руки ціпка.
Дружина ще хотіла щось допитатися, але він уже ступив у ліфт, похмурий і зосереджений.
У дитячій лікарні йому сказали, що потерпілого повезли в хірургію. Це он у тому корпусі, на другому поверсі. Коли там Микола Петрович назвався черговій, сива жінка, нічого не питаючи, швидко принесла йому білий халат, показала на східці, додавши:
— Там вас чекають.
Микола Петрович знав фронт, звідав усі гіркоти тяжкого поранення, але не пам'ятає, щоб коли так хвилювався, як тепер. Протез не хотів слухатися його, коли ступав східцями, ціпок кілька разів ледве не випорснув із руки.
Чорнявий середніх років лікар із сивинами в темному волоссі стурбовано сказав:
— Становище серйозне. Потрібна пластична операція... Пробачте, ви, здається, вчитель? Біолог?
— Так.
— Це добре. Тоді легко зрозумієте мене. Пластична операція передбачає заміну шкіряного покриву. Точніше, відновлення його за рахунок донора.
— Скажіть,— глухо мовив Микола Петрович,— є загроза життю?
— Ні, ні,— замахав руками лікар,— про це не може бути й мови... Принаймні зараз...
— Як — зараз?
— Ну, знаєте, казуси всякі бувають, але сьогодні маємо боротися тільки за його ногу...
Микола Петрович схилив голову, торкнув пальцями лівої руки змокріле високе чоло:
— Батько на протезі... І от син...
— Думаю, що до протеза справа не дійде. Ах, коли б оце донори...
— Я готовий... Дружині можна подзвонити...
Лікар печально усміхнувся.
— На жаль, ні ваша, ні дружинина кандидатури не підходять. Не той вік... Лише діти, однолітки вашого сина могли б йому допомогти. Але ж діти на таку самопожертву не дозріли...
— Звичайно. їхні голови повні пустощів, різних витівок.
До хворого лікар радив не добиватися. Хлопця тільки-но зняли з операційного столу, йому потрібний повний спокій. При зустрічі ж із батьками не втримати емоцій, а це лише завадить.
В той час, як відбувалася ця розмова, білокриничанські екскурсанти сиділи на лавах біля виходу із зоопарку. Після всього, що трапилося, не хотілося вже дивитися ні на звірів, ні на які розваги. Росина не в силі була стримати сліз і плакала, відчуваючи, що вона винна в якійсь мірі у лихові. Якби не погодилася з самого початку йти удвох із Юрком, певно, нічого б і не сталося. Та, врешті, коли б навіть у останню хвилину рішучіше крикнула хлопцеві: "Стій! Вернись негайно назад!",— він би, безперечно, послухався, і все було б гаразд. А так...
Ніхто не втішав її. Та і як можна втішити, якими словами вгамувати школярчин біль?
Сиділи на лавках мовчазні, приголомшені. Готові були повертатись додому, бо все стало немиле. Але приключилося ще одне: зникли Роман та Онисим. Куди вони поділися, ніхто не знав. Спершу думали, що хлопці тоді, разом із Росиною та Юрком, відлучилися. Але виявилося, ні. Це підтвердила Росина.
Сороканіжка з'явилася біля ведмежатника вже після того, як потерпілого забрала швидка допомога. Дівчина дуже налякалася, почувши про лихо, зблідла. Потім, похмура та запечалена, сказала Вчорашньому:
— Ходімо, Жоро, дізнаємось, куди його повезли.
Вони таки справді дізналися. І сільським школярам повідомили, де Сагайдак. Одразу ж разом із Жорою заспішили туди.
А білокриничанці не знали, що їм і робити. Чекали Олександра Юхимовича, що пішов до адміністрації зоопарку просити допомоги розшукати Онисима та Романа.
Вже двічі оголошували по радіо, називали прізвища, веліли підійти до виходу із зоопарку, але друзяки все не з'являлися.
Тетяна Степанівна хвилювалася. Дядько Лесь курив цигарку за цигаркою і мовчав. Лебеденко повертався, однак, побачивши, що хлопців немає, розводив руками і знову поспішав кудись, певно, шукати їх.
— Що ж робити? — розгублено мовив до Тетяни Степанівни та дядька Леся, котрі стояли на доріжці і про щось розмовляли.
— Чого нам їх ждати? — махнув рукою тракторист.— Онисим уже не маленький, сам дорогу знайде. І додому, і куди треба. А разом з ним не заблудиться й Роман.
— Тоді давайте сходимо до лікарні,— сказав голова колгоспу.— Може, й хлопці там.
...Коли Микола Петрович, згорблений, прибитий горем, нараз аж вчорнілий, вийшов з лікарняного корпусу, лісівники сиділи на подвір'ї на лавах, що стояли круг великої клумби, засадженої квітами. Лебеденко перший помітив його ще на ганку, заспішив назустріч.
Вони обмінялися кількома фразами.
Підбігла Сороканіжка:
— Юрко живий?
Голос у неї тремтів, очі налиті болем.
Вчитель поклав дівчині руку на плече:
— Нічого страшного,— сказав тихо.— Маленька подряпина і все...
Підійшов Вчорашній, за ним Росина. Лебеденко відправив школярів назад — мовляв, посидьте, погуляйте. Хотілося йому віч-на-віч поговорити з Миколою Петровичем, а ті заважали.
Як наблизились до лісівників (Романа та Онисима так і не було), ті оточили їх, засипали різними запитаннями Юркового батька, і той мусив дещо розповісти, що почув від лікаря. Сказав навіть про донорство, пожалкував, що із матір'ю не може допомогти синові. А друзі Юркові ще малі...
Навколо запала тиша. І враз Сороканіжка якимось напружено-здавленим голосом промовила:
— Ви думаєте, Миколо Петровичу, що ми не можемо виручити Юрка? Кажете, ми малі? Помиляєтеся!
— Не я так вважаю — хірург...
— І він теж даремно! Я готова. Все, що треба, будь ласка...
Микола Петрович наче аж розгубився, не знав, що сказати на те дівчині, нахмурився:
— Це зв'язане з операцією...— мовив тихо.
— Я знаю,— майже перебила його Сороканіжка з якоюсь недівчачою упертістю.— Скажіть, Миколо Петровичу, хірургові, що мені не страшно.
"Ну от, такі вони тепер свавільні в усьому",— подумав учитель і невдоволено пояснив:
— Навіть якщо тобі й не страшно, Галю, ти не маєш права без батьків це вирішувати. Годі про це говорити.
Та розмова вчителя з ученицею відбувалася в напруженій тиші.
— Ну, що ж,— сказала дівчина,— тоді я сама піду все їм поясню.
Вона рішуче ступила у бік хірургічного корпусу. Школярі, і здивовані, і захоплені твердою настійливістю товаришки, розступалися перед нею, даючи дорогу.
Росина, хвилюючись, дивилася вслід подрузі.