Коні, всі четверо вкупі, сумирно хрупали сіно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вівса, та конюх буркнув:
— Завтра. — Й нічого на те не можна було сказати. Завтра — то й завтра, коли прийшов у гості, будь радий і з того, що дають, і не проси понад міру.
Хлопці повернулися до своєї хижі. Там уже горіла груба соснова скалка й освітлювала помешкання жовтим кіптявим язиком. Скалку було встромлено навкіс у зумисне для того провірчену дірочку в стіні, й ся стіна, й шмат підлоги коло неї були яскраві й незвичні проти всієї темної хати.
— Лягаймо? — спитав Огнян.
Але Гано пішов у куток, де лежали їхні речі, й сказав:
— Оружжя...
Оружжя й справді належало передивитися й перевірити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тоді, як догоріла боровиця.
Збудив їх той-таки рудочубий. Він підійшов і кожного поштрикав ратищем сулиці.
— Ей! Ауф!
Лужичі похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого від них хочуть. Першим очумався Гано — й відразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.
— Вчетверте-м гнав тоту Брунгільду, — стурбовано мовив по хвилі він, коли Руда Голова нарешті вийшов. — Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лічити?
— К добру, к добру єсть! — поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сікур пошкріб закуйовджену від спання потилицю й тільки проказав:
— Учетверте...
На його думку, к добру було б тільки тоді, коли б Гано гнався за нею тричі, але він не хотів урочити товаришеві й змовчав. Незабаром Руда Голова приніс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зітхнув, подивившись на сніданок:
— Сі люди, мабути, не потрафлять нічого инчого — одне й те саме...
Але взявся натягати цупке м'ясиво і запивав гіркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попід ложечкою, й він знав, що то не від голоду — їсти зовсім не хотілось, але мусив братися й собі до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтіли зі слабості.
У віконця, затягнені непрозорою плівкою рожевих кабанячих міхурів, линула говірка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось інше, а про наступний герць їхньої Брунгільди з нікому не відомим вандальським княжичем. Він зітхнув і тайкома поглянув на хлопців. Брати стурбовано дивилися на нього, Сікур же вдавав, ніби його ніщо не обходить, окрім холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навіть допоміг Огнянові сідлати. Що сталося з похмурим готом — було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.
— Де зратимося? — спитав він у середнього брата, який уже встиг кудись ізбігати й повернутись. — У двірці-таки?
— На лузі! — збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: — Бери готський шолом.
— Видів-си її? — схаменувся старший брат.
Горват бадьористо заторохтів:
— Стоїть, стоїть у сінях. Бери, тобі речу, готський шолом!
Сікур поліз у припасований до Гайового сідла шкіряний міх і дістав звідти важкий чорний шолом із широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський і натяг сей. Тепер межи круглим козирком і заборолом видніли тільки його сині вічі. Він поправив на грудях цупку шкіряну луску різниці, взяв сулицю й руський червлений щит і вийшов, зі стайні. Молодший брат вів йому вороного коня, віддавши повід свого Сікурові. Гано хвацьке вихопився в сідло й підняв воронця дибки — просто так, для сміливості, щоб розігрітись. Усі графові челядники й домочадці зирили тепер тільки на нього, й се вже було щось. Коло воріт стояла на білому жеребці Брунгільда, тримаючи в правиці довге ратище, а в шуйці — зелений щит. Обличчя її ховалося під заборолом, і Гано, під'їхавши, спробував розгледіти його в щілину. Звідти блиснули на нього допитливі й холодні очі. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час від стаєнь привели гнідого спокійного коня й коло ґанку всадили на нього графа.
Старий під'їхав і махнув рукою. Всі посунули з воріт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгільда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бік дівчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вічі, Ганові здалося, що повіки в Брунгільди зневажливо примружені. Його взяло на шал, він би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, і доводилося стримуватись.
У лузі біля річечки граф став і показав Ганові рукою: їдь туди. Гано смикнув повіддя й погнав у бік недалекого лісу. Брати з Сікуром теж незабаром прискакали.
— Де вона єсть? — поспитав Гано, бо дівчини на білому жеребці коло графа не було.
— В тамтому гайку, — відповів Горват. — Маєте розганятись і сходитись коло дідугана. Так він мовить.
Гано придивився. Між деревами напроти забілів кінь. Отже, коло річечки. Хлопець поправив щит на лівому лікті, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, він уп'явсь острогами коневі під ребра й стрімголов помчав.
Там, навпроти, замигтіла біла пляма Брунгільдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцеві в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком річечка ближчала й ближчала, білий кінь теж, і серце Ганові заходилося від передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної миті.
Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом — того ні він, ні хтось із поміж спостерігачів пояснити не міг, але він таки пручнувся, й жива біла блискавка Брунгільдиного жеребця просто жухнула повз нього.
Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звідки щойно вихопилася Брунгільда, він се добре знав і попустив повіддя. Серце калатало — мало не вискакувало з грудей. Коли б дівчина вцілила йому в щит, хто й зна, чим би все скінчилося, бо ж удар був просто шалений.
Вихопившись до взлісся, Гано повернув коня й глянув у бік річки. Старий граф уже підняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:
— Ан-но-о!
Й зострожив свого вороного. Й знову замигтіла земля під коневими ногами, й кінь Брунгільди так само швидко наближався й ріс, а Гано штрикав і штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову відчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зіткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, — і враз озирнувсь. Та дівчина вже віддалялася до гаю. Хлопець осадив коня біля своїх братів та Сікура. Вони були бліді й схвильовані, неначе самі билися з тією впертою дівчиною.
— Стережи коліно! — гукнув йому Сікур, і Гано знову понісся назустріч білому жеребцеві.
Третє зіткнення не дало нічого, дівчина, як і ті рази, наполегливо цілилася йому в широку верхню частину щита, й не коліно, а голову треба було пильнувати. Гано розігнався ще дужче, хоч кінь починав томитися й форкати. Комонник разів зо три вдарив його по крупі ратищем, кінь мов ошалів, і вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав і нісся наче вогняний змій, а там навпроти й насупротиву мчавсь інший звір, теж ошалілий від острогів і небезпечної гонитви.
Гано тепер ясно бачив, як Брунгільда виважує в руці своє довге коп'є й приміряється вниз, таки вниз, до його коліна. Хлопець устиг подумати, що Сікур таки правду каже, й непомітно зсунув щит униз. Коли Брунгільда прицілиться в голову, то їй іншого виходу не лишиться та й часу теж, він скористається з того, скористається, скористається... Її коп'є з гострим овершям і справді піднялося вгору, цілячи йому відкриту шию. Гано якось хижо зрадів, устиг зрадіти — й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зірвало з сідла й кидонуло об землю, він тільки квакнув, але болю не відчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побіг навздогін коневі, який гнав, озираючись, до діброви. В Гана тремтіли ноги й тремтіли губи, сталося невиправне, хоч він ще не міг усього збагнути.
Збагнув лише тоді, як добіг на край лісу, де стояли його брати. Він розгублено глянув на них, по тому на Сікура й упав навколішки. 3-од річки чулися захоплені вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кінчено, все пішло прахом, і надії, й сподівання, лишався тільки біль у попереку та незмивна ганьба.
— Мовив єсмь: стережи коліно, — проказав Сікур.
— Коліно, — безтямно повторив услід йому Гано.
— Перехитрила тебе...
Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сікур обізвався:
— Дай мені твій обладунок.
Вони стояли за густими кущами, й коні тупцювались неподалік, немов пройняті хвилюванням людей.
— Дай, мовлю!
Гано й досі чипів навколішках, і Сікур підійшов і заходився розстібати його шкіряну лускату різницю. Тоді грубо стяг її, роздягся сам і кинув свою вдяганку Ганові під ніс, а перебравшись, узяв готський шолом і всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавиці, але вони були до суті такі самі, як і в Гана.
— Лови вороного.
Найменший з трьох братів ухопив Гайового коня й привів ближче, Сікур скочив у сідло й безоружний погнав до річки, де й досі галасували, раді перемогою Брунгільди, готи. Коло річки Сікур, не зсідаючи, підібрав Гановий щит і коп'є й ударив ними раз, і в друге, й утретє. Всіма мовами світу се означало одне: бій не закінчено, супротивник вимагає герцю.
В юрмі запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Він навіть сердито махнув на нього рукою, щоб відчепивсь і забирався під три чорти, але Сікур повторив свій виклик.
І се вивело Брунгільду з себе. Вона раптом ускочила в сідло й подалася до того місця коло гаю, звідки починала сьогоднішній герць, а Сікур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Він навіть не блимнув у той бік, де за кущами й досі чипів навколішки переможений Гано й тупцювалися його молодші брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його політок Горват просто спопеляв Сікура очима. Сікур звівся в стременах, прикипів головою до конячої мокрої холки й понісся назустріч білому коневі та його вершниці, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лівому боці, й вороний Ганів жеребець знову жахно кричав, і Сікур теж кричав, сам того не помічаючи, й коли до білого коня й низько припалої на луку Брунгільди лишалося кроків із двадцять, він почав здіймати свого щита під саму бороду, під широке забороло, куди цілилась Брунгільда, й сам стискав коп'є, майже прирісши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи підступний порух Брунгільди, сіпнув щитом униз, прикривши ним усю ліву ногу й усе сідло.