Спочатку зателефонувала якась поціновувачка непересічного таланту Хробака. З добрих півгодини вона вихваляла на всі заставки його останню поетичну збірку "Крик душі". Власне, це був її монолог, Романові Івановичу вдалося вставити лише декілька слів.
Коли йому це набридло, а, головне, гнітило, що ніяк не може написати вірша про Тарасика Чорновола, він почав їй дякувати за теплі слова. Проте все було намарно: жінка продовжувала свій нескінченний словоблуд, бо ще коли вона би мала нагоду висловити все.
Відтак вона стала цитувати Хробакові строфи, які їй найбільше сподобались, — і Роман Іванович згадав зубний біль, який мучив його декілька років тому.
І лише коли Хробак наважився відверто сказати їй, що має багато роботи, а тому не може більше розмовляти, невідома швидко змовкла, сухо сказала: "До побачення!" – й поклала слухавку. "Мабуть, образилась", — подумав Роман Іванович, але йому було байдуже.
Тільки він думками повернувся до Тарасика Чорновола, як хтось невідомий почав йому телефонувати, і тільки Роман Іванович казав: "Алло!", — кидав слухавку. Хробак перестав реагувати, але незнайомець був наполегливим. Зрештою, Роман Іванович не втерпів і крикнув у слухавку:
— Якого дідька лисого знущаєшся, чорте?!
Так він зазвичай говорив своїй першій дружині, котра любила приходити додому напідпитку, лізла до нього з любовними пестощами, заважаючи творити чергову книжку.
— О, Ромчику, ти вже відчуваєш, що я дзвоню тобі, — натомість почув у слухавці. Це була справді його колишня – і вже добряче п'яна, бо язик у неї заплітався.
— Що ти хочеш? – примирливо і стомлено запитав Хробак, готовий, здається, знести сьогодні будь-які удари долі.
— Ти мені ще винен гроші, — несподівано рішуче пішла у наступ перша дружина, мабуть, розуміючи, що іншого шансу в неї може й не бути. – Вони мені якраз потрібні на ліки.
— Менше пий – і не ходитимеш по аптеках. Нічого я тобі не винен! – Так само рішуче відрубав Роман Іванович. – Більше ти від мене нічого не отримаєш. Ми квиті!
Він кинув слухавку і був радий, що вжив оце літературне "ми квиті". Його колишня дружина не розумілась на високому слові, яким він мережив свої поезії. Ще коли вони були разом, часто зверталася до нього, аби він пояснив те чи інше хитромудре слово зі своїх віршів. А Хробак не стільки пояснював, скільки знущався з неї, підкреслюючи свою вищість.
Роман Іванович готовий був мужньо протистояти телефонному наступу першої дружини, але та, на диво, більше не турбувала свого Хробака.
Зрештою, він зрозумів, що сьогодні нічого не вдасться написати про Тарасика Чорновола. Доведеться все відкласти до кращих часів.
До засідання Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини було ще добрих дві години, і Хробакові не залишалося нічого іншого, як сісти перечитувати свої геніальні вірші з останньої збірки "Крик душі". Це була його п'ятнадцята книжка, а готував до друку одразу ще дві. Буде робота олігархам – цього разу помаранчевим...
47
Микола від самого ранку був злий. Дружина не приготувала йому сніданку, ніби це він був винен у тому, що донька, не запитавши у батьків дозволу, рвонула в Київ на Майдан Незалежності з групою таких же, як сама, жовторотих студентиків.
Всю ніч він безпробудно спав, а дружина телефонувала на всі можливі номери, шукаючи доньку, бо її мобілка не відповідала. Зранку Мацьків трошки попереживав, де вона зникла, аж коли донька зателефонувала й повідомила, де знаходиться. Ніби трохи заспокоївся, але страх за неї не покидав його: як-то їй буде там, у гущі подій?
Чергові сто грамів не рятували ситуації, а грошей не було. Уже за роки виробилася звичка: брати з дому не більше п'яти гривень. Інакше пропивав усе, залазив у борги, які нелегко було віддавати.
Виручив Костя Федурко. Це був відомий у Дрогославі і, як казали, далеко за його межами фотограф. Він, як завжди, вайлувато ввійшов до кабінету, дав можливість Мацьківу потиснути собі руку. Відтак, з висоти пташиного лету глянувши на мізерного редактора й миттєво оцінивши ситуацію, по-філософськи запитав:
— Мучишся?
Кості навіть не треба було дивитися в бік редактора: чи кивнув той вдячно і вичікувально головою. Федурко знав: Мацьків кивнув і вдячно, і вичікувально.
— Ідем до "Наталі" чи тут?
Тепер він знизу догори дивився на редактора, бо звично вмостився в його кріслі і зрозумів, що в кав'ярні "У Наталі" їм нічого робити. Ну, замовить він собі та Миколі по сто грамів, але ж це ситуації не врятує, коли редакторова душа прагне більшого.
Мацьків лише розвів руками, як заядлий рибак, коли пояснює, яку щу-у-у-у-у-у-ку впіймав та ще й з отакенними очиськами. І це мало би означати: я не смію нав'язувати свою думку, вирішуй сам.
— Ну, то клич Пацюка, — з філософською приреченістю вимовив Федурко.
Мацьків кинувся до телефону і набрав мобільний Собківа, але його вірний Санчо-Панса був поза зоною досяжності. В робочому кабінеті Петровича теж ніхто не піднімав слухавки. Шукаючи його, редактор вискочив у коридор, а Федурко став роздумувати, до якої б зі своїх коханок сьогодні зателефонувати і, можливо, приємно провести з нею час.
Пацюк ошивався поруч – у кабінеті Вадима Дрока. Мацьків не знаходив слів, аби висловити своє обурення: душа горить, а Петрович цього навіть не підозрює. Микола замахав руками: мовляв, йди за мною, бо є термінова справа. Пацюк слухняно почимчикував за редактором, прорізаючи черевом простір.
Побачивши за редакторським столом Федурка – а ще після жесту Мацьківа: ось, мовляв, гості в нас – Степан Петрович усе зрозумів:
— Та нікуди я не піду, Миколо, скільки можна! Кожен день п'єш.
Пацюк крутнувся на місці, зробив на знак протесту декілька кроків до дверей, але зупинився, хоча ніхто йому такої команди не давав.
— Марино, я тобі зателефоную пізніше, бо тут у "Дрогославській зорі" маю архіважливу справу, — виважено й філософським тоном сказав Федурко і поклав слухавку. Ситуація повторювалася з точністю до одного, але йому завжди було цікаво спостерігати за тим, як Миколі вдається приборкати гонор Пацюка.
А Мацьків був простий як борщ:
— Та не випендрюйся, теж мені. Тут людина прийшла, гроші дає. Дуй давай!
Редактор взяв до рук статті, які вже давно вичитав і підготував до друку, але всім своїм єством показував: розмова закінчена, виконуй те, що тобі наказано.
— А ти теж, Костику, знаєш, коли приходити, — слабо захищався Пацюк, бо розумів, що протидіяти нічим не може.
— А коли ж я маю приходити, — сміявся Федурко, — вночі? Сам смак у робочий час поспілкуватися.
Він витягнув купюру з Лесею Українкою і простягнув Пацюку. Той обережно, ніби боявся розбити щось крихке, взяв її двома пальцями і засунув до внутрішньої кишені піджака:
— Що брати?
— Як завжди, Петровичу, — настрій у фотографа підіймався. – "Хортиця" срібна, а далі все за планом.
— Сума? – Пацюк, як ніколи, був діловим.
— Ну, до п'ятдесяти гривень можеш стратити.
— Це забагато, — намагався втрутитися Мацьків: мовляв, навіщо стільки закуски.
— Тут я безсилий, — з усією своєю холуйською відданістю мовив Петрович. – Як пан скаже.
Йому хотілося їсти, але не було бажання йти на мороз, взагалі зустрічатися з людьми, вимушено говорити на нелюбі помаранчеві теми. Пацюк востаннє благально глянув на Мацьківа, сподіваючись, мабуть, на диво: чи не передумає він, часом, пити сьогодні? Але дива не сталося. Редактор безжально читав папірці, свердлячи їх поглядом, хоча, мабуть, не міг второпати, про що саме в них іде мова. Здається, ще трохи – і вони задимлять від його погляду.
Коли Петрович зачинив за собою двері, Федурко скоса глянув на редактора і єхидно посміхнувся в розкішні вуса. Аж тепер він розмотав помаранчевий шалик, який придбав учора, розстебнув дублянку, але знімати її не став, бо в кабінеті було прохолодно, хоча піч тривожно виспівувала помаранчевий гімн від самого ранку.
— Ну й кадра ти маєш, — сказав Костя.
Аж тепер Микола відірвався від паперів, зобразивши на обличчі стурбованість:
— Ні, розумієш, сказали тобі – роби, не думай багато. Хай коні думають, у них голови великі.
І тут же захистив Пацюка, посміхаючись:
— А взагалі він добрий, хіба мислить і діє по-старому, по-совєтськи.
— О, Миколо, чого я прийшов, — стрепенувся Федурко, дістаючи з великої сумки пачку віддрукованих фотографій. – Глянь, це я зробив із першого дня, можеш у газеті дати фоторепортаж.
— Та ж звичайно дамо! Чого ж ти мовчав? – жваво відповів редактор, ще навіть не глянувши на Костикові творіння. – Маєш їх досить? Можемо дати навіть на дві сторінки.
Поки розглядали фотографії, розставляли їх, де би вони мали бути на газетних шпальтах, прийшов Пацюк. Щоки його були рожевими від морозу, очі явно повеселішали від придбаного провіанту.
— Петровичу, ти б шалік якийсь узяв, а то застудиш горло, — іронічно сказав Мацьків, натякаючи на те, що Собків хизується помаранчевою краваткою.
— Який там у біса шалік! – миттєво відреагував Пацюк. – Всю картину зіпсує!
Фотограф і редактор зареготали.
Пацюка вже неможливо було образити. Ледь помітна посмішка крилася у кутиках його губ, а очі випромінювали любов до всього людства.
Він по-діловому віддав здачу Федуркові – до копійки – й став нарізувати хліб, ковбасу, сир, сало. Йому не терпілося сісти до столу, але ж не міг він підганяти господаря й цього дивакуватого ловеласа-фотографа. Степан Петрович покірно, мов вірний пес, дивився у вікно, не забувши зсередини замкнути редакторський кабінет, і очікував початку трапези.
48
Любомир Бойко, голова Товариства "Дрогославщина", вів котячий спосіб життя. Його біологічний годинник, геть зіпсований нічними походеньками та любовними забавами у часи ранньої юності, вже не надавався до капітального ремонту. Тому організм запустив у дію захисну реакцію: замість повноцінного нічного сну видавав порціями нетривалий денний відпочинок. Слід сказати, що Любомир Бойко прислухався до свого організму. Спочатку для нього стало звичним поспати добру годинку за робочим столом під час обідньої перерви, і жодна гармата не могла його збудити. Згодом удома вечером він любив собі покимарити, хоча сон уже не був таким міцним.
Звісно, за ці сонні перерви упродовж дня його вважали диваком. Але Любомир Васильович таким чином підсвідомо уберігав себе від важких недуг, адже відомо, що тривале безсоння призводить саме до них.
Зате вночі він міг зайнятись улюбленою справою – і не відчував на ранок втоми.