Виник навіть компромісний варіант: одна дія з "Ліра", де акторів небагато. Так, казали вони, у сімнадцятому сторіччі, за часів королеви Елізабет, чинили мандрівні театри, не маючи можливості представляти публіці всю п'єсу.
Прикро було Олександру Івановичу, він ховався за приязною усмішкою, обіцяв після узгодження всіх деталей повідомити формат майбутнього візиту, а сам бачив пісні обличчя міністерських чиновників, загодя чув посилання на суворий бюджет.
Вночі у лондонському готелі, вже перед поверненням, Тамара сказала:
— Може, скажу щось не те, але, Сашо, може, звернешся до Ємченка? Все-таки адміністрація президента. Престиж України… Чи… Попроси Ніну Пальченко.
— Ніну? Чому?
— У неї, здається, роман з нашим колишнім губернатором…
18
Шекспір стояв перед своїм розфарбованим погруддям у церкві Святої Трійці. На ньому був одяг звичайного стретфордського міщанина двадцять першого століття. Ніхто з велелюддя не звертав жодної уваги на скромну фігуру якоїсь людини, очевидно, приїжджої. Ще один шанувальник їхнього уславленого земляка прийшов на поклон.
Але Петриченко знав, не тільки знав — був абсолютно певен, що бачить саме Шекспіра. Тільки чому він у сучасному вбранні і перед своїм надгробком?
Олександр Іванович не усвідомлював, що це лише сон — все було опукло, фізично відчутно, так само, як плече Тамари, поціловане на ніч.
Він бачив обличчя Шекспіра у профіль, воно було не таким, як оте, портретне, у давньому забутому сні, коли з драматургом розмовляв вождь світового пролетаріату.
Шекспір стояв непорушно, стояв і Петриченко, і йому здавалося, що він розуміє англійську, що нею півголосом — бо церква — розмовляли люди.
Колись, сто літ тому, коли Олександр Іванович — тоді не часто до нього звертались по батькові — шукав місця під сонцем у Москві і репетирував п'єсу, персонажі якої жили ніби уві сні, консультантом був покликаний доктор наук, психолог, дослідник підсвідомості, автор книг про сновидіння і їхню природу. Доктор був цікавою людиною, прекрасним оповідачем, від нього Петриченко дізнався чимало корисного для роботи над спектаклем. Тоді ризиковано було пояснювати що завгодно, не спираючись на всесильний матеріалізм, а ще на відоме вчення, єдино правильне, єдино істинне, однак учений не схильний був клеїти дурня і говорив про таємничі і непояснимі складові, причини і наслідки сновидінь з очевидною повагою до видатних психологів і психоневрологія зарубіжжя, колишніх і сучасних, а ще припускав втручання у вищу нервову діяльність людини сил, не підвладних матеріалістичному тлумаченню.
— Ви вірите в Бога? — спитав тодішній Олександр.
— Я припускаю його існування, — відповів доктор наук.
— Ви вірите в Бога? — спитав Шекспір, раптом повернувши обличчя у бік Олександра Івановича.
— In God І trust, — відповів англійською Петриченко. — Але чому ви…
Він геть не здивувався, що вільно розмовляє чужою мовою, та ще й пригадав слова, написані на доларовому папірці.
— Чому я дивлюся на власну могилу? Уві сні все можливе, чи не так?
Петриченко нахилив голову на знак згоди, бо не мав слів для хоча б якоїсь відповіді.
— Знаєте, трохи дивно. Чого тільки не наслухався у Лондоні свого часу — і такий я, і сякий. Перешивав чуже лахміття на пристойне вбрання. Тобто, перелицьовував старі п'єси на новий лад. 1 ось маєш — пам'ятник, меморіальний театр у рідному Стретфорді.
— Ви геній, мілорде. Це визнав світ. Ви маршал cepед драматургів. У вас маршальський жезл.
Киньте, який з мене мілорд. Син свого батька. Звичайного громадянина. Маршал? Не смішіть. Геній? Що ще таке?
— Це той, кому ставлять пам'ятники. Хто живе і після.
— Після смерті? Ніхто після неї не живе.
— Живуть йото справи, твори, люди їх не забувають.
— Отже, я, по-вашому, і досі живий?
— Ми ж з вами розмовляємо.
Шекспір усміхнувся.
— О, ці сни… Сни літньої ночі…
— Нині осінь, пане Шекспір.
— Байдуже. Мені однаково. Ходімте, добродію.
Вони пішли вулицею міста. Ніхто з перехожих не звертав уваги ні на Шекспіра, ні на Олександра Івановича.
— До речі, — озвався драматург, — з ким маю честь?
— Я працюю в театрі.
— О, радий чути, колего. В якому? "Глобус" згорів. У "Лебеді"? "Блекфрайєрсі"? Чи, може, в "Червоному бику" чи "Фортуні"?
— Я не лондонець, — ухильно відповів Олександр Іванович.
Повз них проїздили автомобілі, та Шекспір не помічав їх чи вдавав, що не бачить.
— То звідки ви?
— Боюсь, вам нічого не відомо ні про мій театр, ні про місто, де він працює.
— Нехай так. А ви актор, хазяїн, — хто?
Олександру Івановичу здалася найкращою відповіддю найпростіша.
— Вважайте, хазяїн.
— Збори пристойні?
— Як коли.
— Що ставите?
— Шекспіра. "Короля Ліра".
Шекспір зупинився.
— "Глобус" вам дозволив?
— Пане Шекспір, хочу вам сказати… Багато що змінилося в світі за майже чотири сотні літ… Ставити ваші п'єси можна без дозволу.
Замислившись, Шекспір ступив на бруківку, аби перейти на протилежний бік вулиці. Крізь нього проїхало авто, не завдавши драматургові жодної шкоди.
Петриченко затримався, аби пропустити транспорт, і мусив наздоганяти привид. Він починав розуміти уві сні, що вся ця фантасмагорія — нічна робота безсонного мозку, так бувало інколи й раніше, але вивільнитися від майже фізично відчутних реалій нереальної ситуації не міг — чи не хотів.
Шекспір зупинився біля довгастої двоповерхової будівлі з щільно закритими вікнами. Смугасті чорно-білі стіни навіювали не дуже оптимістичні думки.
— Ні, це не божевільня, — прочитав думки Олександра Івановича Шекспір. — Це школа, де я вчився. Латина, грека. Дивно, я й досі не забув ці мови. Ви теж вчили латину?
Олександр Іванович навіть уві сні почервонів.
— Знаєте, мілорде, у нас трохи інша система освіти…
— Знову мілорд. Не треба. Отже, за мої п'єси ніхто нікому нічого не платить?
— Так, вони — надбання усього світу.
— Шкода. Хоча… Яке це тепер має значення… Дружини нема, дітей нема, батьки давно в могилі, та й мені, власне нічого не треба, бо й мене немає… Піду.
— Зачекайте, пане Шекспір! — Петриченко розгубився чіпляючись за будь-яку можливість продовжити розмову. — у мене до вас багато запитань.
— Я знаю, — спокійно відповів Шекспір. — Ви хотіли розпитати мене, чи любив я кого-небудь так, як Ромео, чи зраджував дружину, чи пропивав усе до нитки в пивниці?
Привид знову прочитав не зовсім окреслені думки свого співрозмовника.
— Усе це не має жодного значення. Одне скажу: справжнім життям я жив тут, у Стретфорді, коли зовсім полишив Лондон і кинув цю кляту роботу. Рукописи мої згоріли, та й не були вони моїми — це власність театру, акторського товариства. Кілька видань п'єс, що їх тримав у руках, та ще сонети — ось і все. Боже, я писав ще й сонети…
— Ваші сонети — окраса світової літератури, повірте!
— Ну що ж, хоча б уві сні почуватимуся поетом. Не ображайтеся, не вірю я в абсолютну досконалість створеного людьми. Все лише наближення до справді чогось вартого уваги, потім, колись. Скільки, кажете, минуло літ? Чотириста? І ви досі ставите мої п'єси? Ніколи не повірив би, якби мені щось таке сказав Бьорбедок.
— Визнання сучасників — рідкісна річ.
— Це справедливо. Не можна працювати, знаючи, що ти геній.
Шекспір вдруге за їхню ірраціональну розмову всміхнувся.
— Даруйте, добродію, колего, я мушу йти. Навідаюсь до своїх. От тільки чи знайду їхній останній притулок…
Він уклонився і пішов стретфорською вуличкою, втрачаючи чіткі контури, танучи, розчиняючись у імлавому британському дневі.
Олександру Івановичу здалося, що й сам він стає безтілесним, таким собі фантомом, не годним ні звести руку, ні ворухнути шиєю. Це його налякало, запона сну розірвалася, те кілька секунд тому бачене і чуте ним з усією можливою переконливістю щезло, полишивши по собі переляк і тривогу.
Крик, з яким він прокинувся, почула Тамара, розплющила очи.
— Що? Що сталося? Тобі боляче?
— Ні, спи, спи. Це сон…
Петриченко ще довго лежав, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Це вже вдруге йому наснився Шекспір. Перевантаження. Треба лікувати нерви. Треба поїхати на могили батьків. Треба вибити в міністерстві поїздку до Британії. Треба просто працювати. Маршальський жезл… Ну й дурником ти був уві сні…
Олександр Іванович глянув на постаріле обличчя дружини, тихенько сповз з ліжка і пішов на кухню варити каву.
1
Переклад Максима Рильського.