— Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва — "Геркулес" — натякає на силу. Давай!
— Доведеться трохи зачекати, поки звариться.
— Та вже потерплю, — погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.
— Ой! — усміхнулася мала й погладила Максика. — Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!
Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.
А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум’я над конфоркою ледь пурхнуло — і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку — дарма!
— Все, — зітхнув він. — Газ у балоні скінчився.
— Пусте! — мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. — Де тут у вас плитка підключається?
Олег показав.
— Та-ак, — мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. — Запалюй сірник! — наказав Лізі.
Мала запалила сірник і чекала.
— Тепер сунь сюди! — роззявив рожеву пащу дракон.
— Обпечешся! — зойкнула Лізка й відвела руку.
— Кому кажу — сунь! — розсердився Мінімакс. — Нам, драконам, вогонь — як вам шоколадне морозиво!
Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум’я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:
— Жапаюй конфойку!
Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку — і вона запалала веселим вогником!..
Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.
— Ну як? — хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.
— Геніально! — вигукнули брат і сестра.
— Тоді — до столу! — скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.
Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.
Двері гойднулися, Мінімакс м’ячиком відскочив від них — і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.
— Ой! — сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.
— Що ж тепер буде?! — схопився за голову Олег.
— А що? — здивувався Максик. — У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова — спасибі генам! — цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.
— Та я не про твою голову, я про дзеркало! — бідкався Олег. — Воно розбилося, отже чекай неприємностей.
— Пхе, дзеркало! — кинув зневажливо Мінімакс. — Невже ти віриш у всякі забобони?
— Забобони тут ні до чого, — відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. — Річ у тім, що це — мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.
— Справді… — погодився Мінімакс. — Що ж робити?
— Я знаю! — підстрибнула Лізка. — Скажемо, що це кіт Петька Психолога!
— Але ж валити на безневинного кота — нечесно, — не погодився Олег. — Може, хай Мінімакс признається мамі?
— Ти що?! — замахала руками сестра. — Та хіба мама повірить, що у нас є дракончик?
— Еге ж, не повірить, — підтримав Лізу Мінімакс. — Дорослі — вони такі… — Видно було, що йому аж ніяк не хочеться знайомитися з таємничою "прочуханкою", про яку з таким відчаєм говорив Олег. — Але до чого тут кіт?. Хіба він допоможе?
— Цей кіт — допоможе, будьте певні! — сказав Олег і додав: — Гаразд, біжу до Петька за котом, а ви снідайте без мене.
6. КІТ НАПРОКАТ
Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, "в рідні пенати", до батечка.
Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, — через що вони й розлучилися, — зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.
Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, — може, син якось вплине на татуся.
Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи — то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! — і таточко знов брався за чарку.
У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір’я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.
Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.
Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував — навіть із сусідами й товаришами.
От і зараз він сидів на купі цегли перед довгим парканом, за яким ішло будівництво нових дач, і, підперши підборіддя, розмірковував, як же зручніше перетягти оту кляту цеглу в двір однієї дачі, щоб заробити десятку, обіцяну дачником, і не дуже перетрудитися при цьому.
За цими роздумами й застав його Олег.
— Привіт! — кинув він Петькові. — Добре, що зразу знайшов тебе: ти мені конче потрібний.
— Знайшов! — усміхнувся Петько Психолог. — Я ні від кого й не ховався. А навіщо я тобі знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише під проценти.
З Петьковими процентами Олег познайомився зовсім недавно. Він біг по молоко і дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлічі поетичних збірок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букіністичного магазину, та різноманітних довідників для домашніх господарок його погляд вихопив давно вимріяну книжку про історію піратства.
Про цю книгу Олег багато чув, але в місті дістати її не зміг навіть тато. Та що там тато! Навіть Бобчик Ізольди Сократівни, котрому, за її словами, дістати будь-що легше, аніж перевернутися з боку на бік, — і той розвів руками.
І от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджій автолавці Олег раптом бачить бажану книгу і навіть може стати її власником!
Прогавити таку нагоду він не міг.
Олег на якусь мить завагався, а тоді рішуче поліз до кишені і витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лічені хвилини дорогоцінна книга була у нього в руках!
"А як же молоко? І що я скажу мамі?!" — схаменувся Олег, коли вже ніжно притискав до грудей грубезний том у барвистій обкладинці, під якою ховалися таємниці корсарів південних морів.
Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалік.
— Що, загули грошики? — вишкірився він. — А мати, мабуть, на молоко давала.
— А тобі що? — огризнувся Олег. Він знав, що в нього вдома є п’ять карбованців, які батьки подарували йому та Лізці на перше вересня, тож і сподівався закрити ними незаплановану дірку в сімейному бюджеті. Із сестрою він якось домовиться: вона зрозуміє. У крайньому разі, віддасть їй свою кулькову авторучку на шість кольорів.
— Мені байдуже, — знов усміхнувся Петько. — Я просто так запитав: може, допомога потрібна. Але якщо, не хочеш — вибачай! — І він повернувся, щоб іти геть. Та Олег ухопив його за лікоть:
— Стривай! А як ти можеш допомогти?
— Елементарно. Позичу тобі гроші, а ти потім віддаси.
— Ти справжній друг! — вигукнув Олег, не дослухавши до кінця, і щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. — Звичайно, віддам! Куплю молока, занесу додому — і борг принесу: у мене вдома гроші є. А здача знайдеться? У мене тільки п’ять карбованців, одним папірцем.
— Не переживай, якось домовимось, — примружився Петько і тицьнув Олегові трояка. Той помчав по молоко.
За півгодини він прибіг на те ж місце, де його чекав Петько.
— Тримай! — простягнув Олег п’ятірку. — Ти дуже виручив мене, спасибі!
— Та чого там, дрібниці, — відмахнувся Петько. — А ти молодчина, не примусив чекати, — похвалив він Олега, недбало засовуючи гроші до кишені. — Ну, наше — вашим! — помахав рукою й пішов.
— А здача?! — отетерів Олег. — Я ж у тебе брав не п’ятірку, а трояк!
— Ну, ти даєш! — обернувся Петько. — Яка ще здача? А матеріальне заохочення за послугу, га? Вважай, що гроші я давав тобі під проценти. — І Петько подавсь геть, а Олег так і зостався на місці із розкритим від подиву ротом…
Все це відразу пригадав Олег, коли знову почув від Петька Психолога про проценти.
— Гроші мені не потрібні, — відказав Олег. — Я до тебе в іншій справі. Позич до вечора кота.
— Накоїв щось? — здогадався Петько Психолог.
— Та так, трохи… — опустив очі Олег.
— Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, — скривився глузливо Петько. — Невже тебе твої інтелігентні й виховані тато й мама теж лупцюють?
— Вони мене й сестру навіть пальцем ніколи не зачепили! — гордо заперечив Олег. — Але іноді, — додав відверто, — краще хай би побили, аніж нотації читати.
— Розумію, — поспівчував Петько, — все розумію. Радий був би допомогти, та не можу: робота! — І він показав на купу цегли, на якій сидів. — Оце дачникові пообіцяв до обіду у двір перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упіймати не так-то й просто.
— Знаю, — похнюпився Олег і раптом вигукнув: — А давай я допоможу!
— Згода, — відразу підвівся Петько, ніби чекав цих слів. Він, звичайно, не сказав Олегові, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.
— Я мчу шукати Рекса, — кинув Петько, — а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який він дикий! Та для тебе вже постараюся.
Петько вирішив і тут схитрувати. Кіт сидів у нього вдома зачинений, але він сподівався погуляти якомога довше, наче й справді шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж і об’явитися. А щоб його не дуже гнітила ще не зовсім загублена совість, Петько Психолог пообіцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.
Обидва хлопчики, вкрай задоволені — кожен по-своєму, — вдарили по руках, і Петько помчав "шукати Рекса", а Олег заходився носити цеглу у двір.
Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом і що в нього за дивовижний "прокатний" кіт із собачим ім’ям.
У кінці липня після страшної зливи на дорозі перед хатою Петькового тата з’явилася чималенька баюра.