Жайсак сором'язливо відвернувся.
— Салем, хазяйко, — пробурмотів він, не знаючи, що й робити.
— Погано ж ти мене приймаєш, Жайсак, — грайливо сказала Шаукен, викручуючи мокре волосся. — Одвернувся. Глянути на хазяйку не хочеш.
Він повернувся обличчям до неї і остовпів. Вона стояла тільки по коліна в воді, зовсім гола, і вода капала з неї й текла по ногах. Кров шугнула йому в голову, коли він побачив це пишне жіноче тіло у повному розквіті. Але зусиллям волі примусив себе відійти й повернутися до неї спиною.
— Не годиться мені дивитися на дружину такої поважної людини, як наш ага, — сказав він якимсь глухим голосом. — Не треба так жартувати, хазяйко.
Шаукен злісно знизала плечима, але накинула на себе довгу сорочку і почала заплітати мокрі коси.
— А мені набрид старий чоловік. І вода тут така тепла й чиста. А ти де напуваєш свій табун?
— Де доведеться. Іноді тут, а іноді нижче, — відповів Жайсак, не розуміючи, до чого вона веде.
— От я й буду сюди приходити. І ти дивитимешся на мене, тому, що молодому жигітові солодко дивитися на пишне жіноче тіло.
— Недобре так говорити, хазяйко! Не треба! Та й небезпечно самій ходити цими стежками: нещодавно пардуч загриз тут ішака, а Улагай забив другого пардуча каменем з пращі.
— Але ж я буду не сама, а з тобою. Хіба ж ти мене не захистиш?
— Табун пасеться далеко. Я можу не почути, а люди побачать і осудять.
— Які ж тут люди?! Навколо ліс, луки та скелі. Ми будемо тільки вдвох. Обридло мені Джантемирове буркотіння. Хоч би й зовсім він не повертався назад! А з тобою нам буде чудово.
Хвиля огиди скипала в Жайсакових грудях.
— А ти знаєш, хазяйко, як за таке карає шаріат?! — заговорив він, намагаючись зберегти ввічливий тон. — Візьмуть аркан, зроблять на кінцях його по зашморгу, накинуть нам на шиї по такому зашморгу, приведуть верблюда, поставлять його проміж нас, накажуть йому лягти й перекинуть середину аркана через його спину, а потім верблюд встане, й повиснемо ми з тобою на ньому. Не знаю, як ти, а я ще не хочу вмирати.
— Не наважаться! Те, що не дозволено звичайній жінці, дозволено байській дружині, а Джантемир, як усі чоловіки, спатиме в своїй юрті й нічого не підозріватиме. Хто насмілиться йому слово сказати про мене? — продовжувала Шаукен, доплітаючи свої коси і підходячи до Жайсака впритул. — Хіба тебе не вабить до мене? Та що ти стоїш, як вражений громом? Кинь удавати з себе невинне ягня! Кажу тобі: ніхто не посміє патякати.
— Я посмію! Я розкажу! — раптом пролунав зривчастий дзвінкий хлоп'ячий голос.
І Рахім, весь червоний від обурення, вискочив з-за скелі, де він лежав із вудкою на пласкому камені, надіючись наловити вивертливих харіусів. Він чув усю розмову від першого до останнього слова і вибіг з-за скелі, злякавшись, що Жайсак не витримає спокуси.
— Ах ти, щеня! — збліднувши, просичала Шаукен.
Губи її тремтіли, під грудьми огидно засмоктало, а Рахім несамовито кричав, перестрибуючи з ноги на ногу, ніби каміння пекло йому босі ступні:
— Все розкажу! Все! Тебе одну скарають на горло на верблюді. Жайсак ні в чому не винен!
— Аз дівчам можна скакати лісами? Гадаєш, суниці вони збирали з Кульжан? — просичала вона, стискаючи кулаки.
— Що-о?! Не смій брехати на нього і на мою сестру! Вони молоді, їм весело вдвох. Ух ти, стара відьмо! — тремтячи від люті, підскочив хлопчик до мачухи. — Насмілься лише брехати на сестру! Посмій тільки ганяти її на роботу! Вона тобі не рабиня! Все про тебе розкажу! І батькові, і жигітам! І жінкам! Всім! — вигукував Рахім, стрибаючи перед нею, як молодий розлючений півник. — Насмілься тільки!
— Цить! Рахім! Заспокойся! Хазяйка пожартувала! Ніхто більш не чіпатиме Кульжан! І не пожене її на роботу! Іди собі, хазяйко, додому і заспокойся: хлопчик мовчатиме, але й ти доріжку сюди забудь, — суворо сказав Жайсак. — І дякуй Аллахові, що він був тут сам.
— Не сам! — з несамовитою люттю закричав Рахім. — Ісмагул тут і старий дід Улагай! Ми втрьох ловимо тут рибу. Гей, Ісмаїул, іди сюди! І ви, дідусю!
З-за скелі вийшов розгублений Ісмагул, приятель Рахіма, з відерцем, де плавало з півдесятка харіусів, і сивобородий чабан Улагай. Шаукен розкрила рот і, раптом повернувшись, побігла геть, забувши на камені і своє дзеркальце, і рушник.
— Ага! Злякалася, гюрзо! Тікаєш?! Тікай, тікай, проклятуща! — гукав їй навздогін Рахім і замовк лише тоді, коли Жайсак із силою смикнув його за руку.
— Мовчи, Рахім! Годі! Якщо вона поводиться непристойно, то й ти теж тримаєшся не краще. Не твоє діло вчити дорослих. За це батько добре відшмагав би тебе камчею. Вона вже приборкана. Вона пальцем не наважиться торкнути Кульжан, але ти теж повинен мовчати. І ви, дядю Улагай, і Ісмагул. Всі! А тепер гайда до табуна!
Минуло кілька днів. Шаукен прикусила язик, а Кульжан трохи відпочила від стрижки овець і взялася за свою улюблену роботу — за килими. І Шаукен її не чіпала.
Кілька разів приїжджала Кульжан до табунників побачитися з Ра-хімом, який давно вже не повертався до аулу, "щоб не зустрічатися з клятою розпусницею", як називав він тепер свою кши-апа.
Під, великим секретом розповів він Кульжан, що трапилося на березі гірського потоку, і Кульжан, зрозуміла, чому їй раптом стало легше жити. Зустрічаючись із Жайсаком, вона червоніла і вся сяяла чистою радістю першого кохання.
І навіть думка про далекого Ібрая рідко тепер приходила їй в голову. Тим часом Джантемир переказав, що нога його вже зрослася, і в аулі чекали на нього з дня на день. Ось чому Тайжан і Жайсак знов зібралися по орла в Кастецьке міжгір'я.
Ловити великого міцного беркута мисливці готувалися зовсім інакше, ніж орля. Перш за все Тайжан виорав у горах три струнких молоденьких сосни сажнів на десять заввишки, зрубав їх, очистив від гілля і кори. До вістря першої з них прив'язав жмут вовни, добре насиченої смолою; до верхівки другої — прикріпив кільце, пропустивши крізь нього тоненький, але міцно зсуканий мотузок із зашморгом на кінці, а до вістря третьої приладнав рефлектор з блискучої білої бляхи. Знайти цю бляху в горах було надзвичайно важко. Такий рефлектор був у глухого батька Тайжанового, але старий анізащо не згоджувався позичити його синові. Довелося Тайжанові прикинутися хворим і дві доби пролежати в юрті, очікуючи, коли старий хоч на хвилину вийде погрітися на сонці, щоб витягти бляху зі скрині.
— Впіймаємо беркута, покладу йому його бляху назад: він нічого й не помітить, — казав Тайжан Жайсакові.
Опинившись у міжгір'ї, Тайжан не став оглядати гребені скель, а поскакав далі — туди, де міжгір'я ставало розлогим, а посередині його весело дзюрчав прохолодний струмок. Уздовж цього струмка росли столітні карагачі та вузлуваті дуби. Але жодний з них, видно, не підходив для Тайжанових намірів, бо він мовчки скакав повз них, все далі й далі.
Власне кажучи, це вже й не було міжгір'я, а неглибока долина з положистими схилами, зарослими урюком, ліщиною, фісташиною та буйними хащами малини, ожини й шипшини. Раптом Тайжан зупинив коня і простягнув вперед руку, вказуючи на величезний сухий карагач, що стояв серед долини. Коли вершники під'їхали ближче, виявилося, що він весь брудний від пташиного посліду — отже, орел ночує на його вершині. Був полудень. Не боячись появи орла, мисливці приміряли, чи сягають їхні жердини найвищих гілок. Недосяжним лишився тільки один сухий сук, і Тайжан без вагань видерся вгору і зрубав його. Тепер він був певний, що вони впіймають орла. Потім мисливці від'їхала і спокійно розташувалися в холодку під гіллястим горіхом, добре попоїли і лягли відпочити до вечора.
У присмерку беркут прилетів на своє звичне сідало і довго вовтузився, чистив дзьобом велетенське пір'я, струшувався і намагався зручніше усістися на ночівлю. Не запалюючи вогню, мисливці пильно стежили за ним, скільки дозволяв присмерк, з острахом позираючи на його гачкуватий дзьоб і пазури, тому що удар такого дзьоба пробиває людський череп наскрізь. На цей раз з ними, крім Рахіма, було ще двоє жигітів, а хлопчикові вони суворо наказали не наближатися до орла ближче, ніж на три повних кулеші.
Нарешті орел заспокоївся і заснув. Була вже глибока темна ніч. Небо вкрилося хмарами і здавалося навіки позбавленим зірок. Жайсак обережно розкрив казанок, повний жару від багаття, запалів від нього просмолену вовну на вістрі одної з жердин і зв'язав цю жердину з другою, до якої був прикріплений рефлектор. Швидко підійшли вони до дерева, де спав орел, і підняли жердини до рівня його голови, поки що відхиливши вогонь з рефлектором в інший бік, потім швидко обернули їх і кинули орлу в вічі яскраве світло, потроєне блискучою бляхою. Беркут прокинувся, розплющив очі і грізно засичав. Просто перед нам палав жмут вовни і сліпуче світло било йому в зіниці. Засліплений, дивився він на вогонь і не бачив ані мисливців, ані тоненького пругкого зашморгу, що спускався кому на голову з допомогою третьої жердини. Тайжан не промахнувся: зашморг охопив орлячу голову, здушив йому горло і рвонув його вниз. Орел змахнув крильми, підвівся на весь зріст, але було вже пізно: мотузок душив його і здирав із гілки. Б'ючи крильми, чіпляючись за гілля і ламаючи його, падав на землю орел, і видерте й поламане пір'я, повільно кружляючи, падало разом із ним.
Боротьба була довгою і важкою. Володар неба не здавався. Пазу-ри його роздирали міцну парусину, а грізний дзьоб рвав овчини й рукавиці, але кінець кінцем металеві кільця скували його ноги, крила були скручені їм спину, і величезний лантух став місцем сумної ночівлі могутнього бранця.
Три дні і три ночі, змінюючи один одного, приборкували його Жайсак, Тайжан і ще два жигіти. Орел голодував, орел втрачав останні сили, але не визнавав перемоги людини. Важив він на початку боротьби мало не півпуда, а на третю добу втратив п'яту частину своєї ваги. Велетенські крила його мали більше сажені в розмаху, а махове пір'я було довше від леза шаблі. Але кожній силі буває кінець. Напівнепритомного кинув його додолу Тайжан наприкінці третього вечора, і очі його вже не розплющилися, напіввідкритий дзьоб вже не здавався страшним, і тільки Жайсак з гримасою болю раз у раз торкався коліна, куди все ж таки дзьобнув його орел, видерши чималий шмат хутра з шкіряних штанів і разом із ним шматок живого м'яса.
— Годі! — сказав тоді Тайжан, в останній раз кинувши орла на рукавицю, — бо за дохлого орла Джантемир і піали кумису не дасть, не те що баранини.
І замість бити і безжалісно кидати, раптом подав орлові шматок свіжого, ще теплого м'яса.