Конвульсивно витягував він шию і захлинався сухим болісним кашлем. І тоді щось палало, висвистувало і клекотіло у нього в грудях і стукало в голову вогневицею.
А Доліва стояв за завісками і милувався своєю жертвою, потім накинув теплий лисячий кунтуш і вийшов на ганок. Побачивши пана, посполиті, що привезли Томаша, здерли шапки і низько вклонилися, а Томаш мовчки понурив непокриту голову. Доліва-Ясенський спинився на сходах і довга потирав худорляві руки з вузлуватими жовтими пальцями.
— Ну що, голубе, — єхидно зарипів він, — зрозумів ти, що краще мовчати, ніж дурно молоти язиком? А якщо ти цього і досі не розумієш так я тебе не підганяю. Може, подумаєш ще з тиждень? Місця в коморі вистачить, якщо ти такий нетямущий.
Томаш безсило звів на нього запалені очі.
— Зрозумів, пане. Тут ваша, панська воля.
І знов зайшовся надсадним болісним кашлем. Доліва-Ясенський задоволено потирав руки і заговорив лише тоді, коли Томаш віддихнув.
— Ну, такі пам'ятай, голубе, що казав вам пан возний: "Оказуйте пану посесору вшеляке послушенство і виконуйте усе, що він вимагатиме". Це ваше хлопське діло, а моє панське діло — знаходити для вас роботу і використовувати вас, як і де буде потреба і до чого ви найздібніші.
Томаш мовчки стояв перед Долівою і важко хрипів застудженими грудьми.
— А в тобі, голубе, я помічаю велику здібність молоти що треба і чого не треба. Отже, залишишся ти в мене на фільварку молоти пшеницю і жито. Знайдуться для тебе і жорна. Це значно краще, ніж дурно плескати язиком. А коли змелеш ти мені п'ятдесят лантухів збіжжя — знайдемо для тебе ще іншу роботу. А тепер іди та дякуй мені за милость, бо інший пан наказав би забити тебе на стайні батогами або скарати на горло на перших воротах, а я завжди дію по-божому, по-християнському, милостиво та лагідно, як заповідав нам пан Єзус і святі отці, хоч ти є єретик і схизматик.
Томаш ледве тримався на ногах. Слова посесора долинали до нього наче крізь воду або крізь туман. Палала голова, тремтіли ноги, в грудях клекотіло... Два дні не їв він нічого, крім скибки хліба, яку відшукав лише вpaнцi. Сторож зміняв сторожа, і Домаха ані вдень, ані вночі не мала змоги кинути йому чогось їстівного.
Коли посесор зник у кімнатах, а сторожі повели Томаша геть, Домаха вискочила з челядні і замахала руками.
— Сюди! Сюди! Ведіть його швидше обідати.
В челядні було жарко і чадно. Домаха посадила Томаша, насипала повну миску гарячого кулешу, але руки відмовлялися йому служити. Вони так попухли, наче хтось понадимав їх. Домаха принесла миску теплої води, почала їх розтирати, раз у раз метушливо хапаючись за ложку, щоб нагодувати Томаша, як маленьку дитину. Але Томаш майже нічого не їв. Від печі пашіло теплом, гаряча їжа враз зігріла шлунок, і кров кинулася Томашеві в голову. Він весь палав, а до горла підступила блювота. Посоловілий, сидів він на лаві, важко притулившись до стіни. Під стелею дзижчали мухи, навколо миготіли незнайомі обличчя, щось говорили, сперечалися, реготали. Чад і тютюновий дим перехоплювали йому дух. Кашель раз ураз роздирав горло й легені. В скронях стукало, вогняні кола стояли в очах, на вустах запікалися червоні шкарубинки.
— Лягайте, дядьку. Сьогодні неділя, відпочиньте, — метушилася Домаха, стелячи йому за піччю.
Томаш ліг, не роззувшись, і враз важка дрімота охопила його. Червоний туман густішав в очах, уривки думок летіли безладно, легко і швидко, як хмари навпроти місяця. І єдиною нерухомою крапкою стояло перед ним обличчя Доліви-Ясенського з щурячими очима і єхидною посмішкою на сіро-жовтих устах. Він випускав на Томаша мисливського сокола. Cокiл сідав Томашеві на груди, довбав їх гачкуватим дзьобом і шматував пазуристими лапами.
— Дядьку! Дядьку! Вставайте вечеряти! — смикала Томаша Домаха. — Ой, подивіться, люди добрі, він непритомний, — злякано відсахнулася вона, коли Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко й безладно.
Тиждень був Томаш між життям і смертю. У грудях так палало, так клекотіло і хрипіло, наче хтось грав у них на хрипких, зіпсованих сопілках. Домаха розтирала його горілкою, напувала гарячим молоком і малиною, коваль-циган пускав йому кров, а Томашиха, що прибігла, з Хутірців, почувши про хворобу свого чоловіка, плакала вад ним або запалювала лампади перед почорнілими ликами святих і щось шепотіла їм благально, жагуче й несамовито.
На восьму ніч жар раптом спав. Томаш спітнів і заснув. Почалося повільне одужання. Годинами лежав він нерухомо на спині і дивився на тарганів та мух, що шаруділи по стінах. Слухав поквапливе гоготіння вогню у печі, милувався, як танцюють і стрибають його жовтогарячі стрічки. Пригадував свою хату, господарство. Душею він одірвався від них і поринув десь у зелену, принадну далечінь, у безкраю зелену пустиню Дикого Поля. Бачачи, що він одужує, Томашиха пішла у Хутірці, а за день знов прийшла до Доліви-Ясенського благати, щоб він відпустив Томаша додому.
Дві години простояла вона біля ганку на морозі, тремтячи від страху і холоду, поки пан наказав пустити її до себе. В передпокою Томашиха боязко зупинилася біля дверей, оббитих повстю і сап'яном, і низько вклонилася посесорові.
— Що тобі, бабо? Звідки ти? — прорипів Доліва, жуючи губами...
— 3милосердьтеся, паночку, — схлипнула вона і знов вклонилася посесорові. — Відпустіть чоловіка додому. Він все'дно хворий і нездужає ро6ити. А я вже вам, паночку, що зможу... І полоти, і жати готова, тільки змилуйтеся.
— Не можна, — сухо урвав Доліва, підібгавши губи — Це пан бог карає його хворобою за непослушенство. А за те, що молов він різні дурниці, хай меле мені жито на жорнах.
— Ой, змилосердьтеся, пане, — впала баба навколішки, — я ж сама з господарством не, впораюся. Діток у нас нема... Ось вам, паночку, полотна принесла. Сама ткала... І курчаток, і яєчок, всього принесу... Згляньтеся на горе моє... Не розлучайте жінку з чоловіком.
І тремтячими руками розв'язала клунок з трьома сувоями полотна і килимком власної роботи. Доліва пильно обмацав поглядом сувої і одразу побачив, що вони напрочуд гарні.
— Поклади на ту скриню, — наказав він, подумавши, — та піди до економки панни Констанції. Ти теж залишишся тут. Ткатимеш, поки твій чоловік молотиме. Боронь пан бог, щоб я розлучав чоловіка із жінкою, це буде не по-християнському, бо кого бог з'єднав, людина хай не розлучає. Ось і житимете тут укупі.
Баба з несподіванки розгубилася. Це було зовсім не те, чого вона сподівалася.
— Ой паночку ж!.. Та як же воно?.. Там хата ж наша, вівці, корова. Як же воно без хазяйського ока?.. Та я і вдома ткатиму панові, скільки накажете. І жито перемелемо на вітряку... Змилосердьтеся, паночку.
— Я наказав, — рипуче урвав її Ясенський. — А за твою худобу я сам подбаю. Іди!
Баба заридала, впала у ноги посесорові, хапала його м'які хутряні чобітки, але Доліва ляснув у долоні, і Стасик без довгих розмов ви штовхнув її за двері.
Хоч як ридала, хоч як билася лобом об землю Томашиха — довелося їй сісти в дівочій за ткацький верстат.
Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стіни і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.
— Ой, як там без мене моя худобина гине... Курочка мої та й качки, — схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.
— Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, — тихенько шептала їй одна з дівчат-гаптувальниць, — Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.
— Ой голівонько моя безталанна, — тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб'ячих сліз.
А Томаш молов на жорнах збіжжя в нежилій хаті за током, де оселили його разом з бабою, коли він трохи зміцнів.
Задовго до світанку підводився він і, коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев'яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було наздвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галірник на своє тягло.
Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинився і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п'яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.
Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пxала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.
— Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.
— Та де мені, — згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. — Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на "слободи" видертися та старій нову хату поставити.
Домаха розв'язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:
— А у вас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і — за ними. А вони — болотами... Так і не догнали. Кажуть, ніби Mepтвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.
— А як там з нашою хатою? — питає Томаш.
— Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата... Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.
Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.
"Пішли на слободи до Калиновського".