Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася "Наймичка", також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода "Кавказ", у якій під враженням смерти друга, що йому "не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну", вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: "Борітеся – поберете!" Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим [Самойлов теж був декабристом]. Мабуть іще в вересні, коли бував в Андрушах та на хуторі Козачковського, пізнав і цих його сусідів-хуторян. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне "Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденим землякам", а слідом за ним – "Холодний Яр", переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії "Маленькій Мар’яні", "Минають дні…" і "Три літа". Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій "Заповіт". Безперечно, генезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф. На жаль, дані про цей важливий і критичний період життя поетового дуже скупі, і ми не знаємо, як саме й де перебув він цю тяжчу хворобу. Відомо тільки, що з цих околиць виїхав до Яготина.
Ще 22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа – цикл своїх поезій з 1843-1845 рр. він назвав "Три літа" і в поетичному післяслові до них, під тією самою назвою, писав про ці "злії літа":
Невеликії три літа
Марно пролетіли,
А багато в моїй хаті
Лиха наробили:
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо.
Писав про те, як він "прозрівати став потроху":
…Доглядаюсь –
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії,
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою –
І не плачу, й не співаю,
А вию совою!
Страшні були його "прозріння". Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайне стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани – "недолюди, діти юродиві", "розбійники-людоїди, голодні ворони"; бачив, як вони
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають, –
Людей запрягають
В тяжкі ярма…
Національною традицією ці "перевертні" нехтували, – колишня "добра слава" України була для них чужа, вони не хотіли її знати: "московською блекотою в німецьких теплицях заглушені", отруєні чужою культурою и чужою наукою, не розуміли того, що
В своїй хаті – своя правда,
І сила, і воля.
Коли писав у глухому закутку Переяславщини своє натхненне "Посланіє" до цих земляків-панів, коли заклинав їх "обняти найменшого брата"-кріпака й не шукати правди "на чужому полі", а полюбити щирим серцем "велику руїну", мариво кривавої народної революції стало перед його очима, і він загрозив ним зрадникам-недолюдкам:
Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде:
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
І дитини мати;
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Не переставав і потім думати про цей "день радости", про народне повстання, і в "Холодному Ярі" знову передрікав "неситим" "перевертням", що над ними
Розпадеться кара,
І повіє огонь новий
З Холодного Яру!
Тепер на ложі тяжкої хвороби, думаючи про можливу смерть, тримаючи нетвердою рукою олівець, писав він свій заповіт, кличучи до революції тих, що ще мають живу душу:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом!
Перед лицем можливої смерти спішив ще раз сказати те, що вщерть переповнювало його "трудне" серце. Кликав до збройного чину в ім’я "вольної, нової" нації-родини – України, звільненої від путів усякої неволі – національної й соціальної.
Кирило-Мефодіївське товариство
Півтора місяця пролежав Шевченко і, видужавши, мусів розпочати свою перервану довгою хворобою працю співробітника Археографічної Комісії. Ще 15 листопада [1845] був офіційно затверджений на цьому становищі… Полтавщину фактично вже мало не всю об’їхав і тепер постановив їхати на Чернігівщину. Мав уже й невеличку платню – 150 карбованців на рік. Перебуваючи в маєтках, міг заробляти час від часу малюванням портретів.
Хотів мати товариша в подорожі й вибір свій спинив на О. Афанасьєві-Чужбинському, що любив подорожувати й був непоганим описувачем. До Чужбинського Шевченко з’явився в середині лютого, перед масницею. Носив чорну оксамитну шапочку, бо під час хвороби йому зголили волосся. З Ісковець поїхали обидва до Лубен на ярмарок, а звідти, через Прилуки й Ніжин, до Чернігова. У Лубнах був великий з’їзд поміщиків, і "запрошенням не було кінця". Проте мандрівники-краєзнавці там не затримались, а спинилися на кілька днів аж у Ніжині. Ніжин, місце шкільної науки Гоголя, був культурним містом. Шевченка відвідували тут студенти місцевого ліцею, і він познайомився з майбутнім перекладачем своїх поезій на російську мову Миколою Гербелем. Бачився він і з давнім товаришем і другом Ів. Сошенком, що тоді учителював у Ніжині. Побувавши на балі в клубі, в суботу 23 лютого, в останній день масниці, виїхали з Чужбинським до Чернігова. Були там у неділю на вечірці теж у місцевому клубі, звідки Шевченка забрала з собою ціла група "почитателів" його таланту, і він у їх товаристві закінчив проводи масниці.
Наступив піст, і Шевченко почав свою роботу, зрисовуючи предмети старовини, яких у Чернігові було дуже багато, а серед них – чимало пам’яток по Мазепі. Прийшли замовлення й на портрети. Чернігівське товариство дуже мило прийняло поета, і він почав бувати в багатьох панських домах. Особливою увагою оточували його в домі губернатора й губерніального маршалка.
Давно вже княжна Варвара намовляла Шевченка познайомитися і зблизитися з Андрієм Лизогубом, власником Седнева, стародавнього сотенного містечка, мальовничо положеного на правому березі річки Снові. З Чернігова до Седнева було яких 25 верст, і Шевченко поїхав до Лизогубів. Андрій Лизогуб був щирим почитателем Шевченкової музи. Жив він у Седневі разом із своїм старшим братом Іллею, емеритованим полковником російської армії, обдарованим музикою і взагалі людиною дуже цікавою. Сам Андрій Лизогуб був добрий піаніст і талановитий аматор-маляр. Він мав навіть спеціальну малярську майстерню. Обидва брати були люди незвичайно гуманні, кріпакам їхнім жилося винятково добре. Пан Андрій пильно стежив за українським літературним відродженням, був знавцем української пісні, із своїми сусідами листувався по-українському.
Лизогуби полюбили Шевченка "як людину, як патріота і поета, і високо цінили співання ним народніх пісень", а Шевченко був геніальним співцем-інтерпретатором. Зв’язаний із господарями спільними мистецькими зацікавленнями, він міг себе тут добре почувати. Після пережитого в кінці минулого року морального й психічного напруження, що знайшло собі вислів у поезіях, написаних у Марийському, Переяславі і В’юнищах, по перенесеній тяжкій фізичній хворобі, він потребував глибокого відпочинку, а найліпшою його умовою була здорова моральна атмосфера, що панувала в седнівському домі.
Прийшла весна. Снов широко розлила свої тихі води, і поетові по малярській праці, натішивши очі гарними краєвидами, мило було співати рідних пісень під майстерний акомпанемент пана Андрія або слухати чудової гри на віолончелі й оповідань Іллі Івановича, старенького ідеаліста-масона, що брав участь у всіх війнах з Наполеоном, прожив потім літ із двадцять у Європі й вернувся до рідного Седнева, з "незачерствілим", як сказав би Шевченко, серцем. Молодший од нього на двадцять літ Андрій був втіленням справжньої людської добрості, а його мила гостинна дружина й діти, що їх поет щиро любив, вносили в атмосферу ще більше тепла й робили її ще затишнішою. Під час великого посту Шевченко виїздив із Седнева на тиждень до Чужбинського, що захворів у Чернігові, а потім провів у Седневі Великодні Свята, перший день яких припав у тому році на 7 квітня, і вже десь по Проводах, у середині квітня, попростував до Києва, де, за виробленим планом, мав розпочати зрисовування тамошньої старовини.
У Києві оселився спочатку в якомусь заїзді на Хрещатику проти Бесарабки і незабаром по приїзді з’явився з візитою до молодого українського історика, поета й прихильного критика своїх творів Миколи Костомарова. Було це або в самому кінці квітня, або на початку травня.
Від першого разу Шевченко справив на Костомарова дуже приємне враження: "Досить було з годину порозмовляти з цією людиною, – оповідав Костомаров, – щоб уповні зійтися з ним і почути до нього сердечне прив’язання". Друга їх зустріч відбулася в садочку, що був при домі Сухоставського на розі Хрещатика й Бесарабки, де мешкав Костомаров. Цвіли вишні й сливи, починав цвісти бузок, співали пташки. У цій романтичній обстанові, атмосфері переможного тріумфу красуні-весни, серед укритих пахучим квіттям дерев – Шевченко чарівливо мелодійним голосом читав Костомарову свої недруковані твори з альбому "Три літа" й викликав у Костомарові повне захоплення. Зшиток із поезіями Шевченко залишив у нового приятеля і від того часу протягом цілого травня часто відвідував ученого сусіду.
Нові твори Шевченкової музи полонили Костомарова. Нешлюбний син кріпачки й убитого власними кріпаками тирана-поміщика, молодий історик визначався надзвичайною вразливістю. Вихований на романтичній філософії й романтичній поезії, глибоко, до містицизму релігійний, з твердими моральними засадами, був він щирий і палкий народолюбець, а джерелом того народолюбства була для нього передусім українська народна поезія, яку він із захопленням почав вивчати, ще бувши студентом. В українському літературному русі він узяв живу участь, виступаючи як поет і як критик.