Він цабав у траві, а Моца розтрощила його копитом. От і всього".
"Йди", — якось відсторонено мовила Юлка, і це слово захолодило мене більше, ніж мокра одежа.
Я йшов, зупинявся, прислухався, чи вона не кличе; тупив руки до розпашілої тварі. Руки пахли нею. Ноги несли вперед, а сам я лишався десь іззаду, мене направду тягнув непереборною силою той зарічний горб, ота дурман-вишня. А треба було бігти, бо мене чекала знакова дичка.
Дичка несвободи.
Як я й гадав, ніхто мене не похопився нагорі. Водосвятки вирували в замку до світання. Гонведам привезли ще й дівок з куплераю. А вина тої ночі було випито більше, ніж води. Хоча вода таки була добра. Що настуджена глибиною, а що чиста — аж біла. Може, тому, що насподі залягав білий, як крейда, пісок.
"Це засвідка того, що в передні часи тут хлюпотіло море,
— розсудив Петро Солома. — В річкових ковбанях теж можна напасти на такий пісок".
Роботи для Петра вже не було, а я ще залишався, бо про вихід із лазу змовчав. Того вимагав мій замисел. У майстровій коробиці з приладдям я знайшов те, що треба. Відтяв із мотка десять аршинів шнурка, прив’язав до залізка і в слушну хвилину метнув у баштове вікно. Нараз виглянула патлата голова, я змовницьки кивнув.
Біда була з напилком, що був завдовжки з долоню. Майже такими були й вічка ґрат. Якою б не була моя влучність, я міг не поцілити з першого разу. Напилок я обмотав промасленою биндою, настромив на нього дерев’яне руків’я. І для роботи зручно, і мені для кидка —летітиме, як ніж. До затерплості рук ми вправлялися з такими самочинними ножиками в дитинстві! Жбурляли їх і в стовбури, і в щурів, і в птиць.
Я дочікувався пори перших сутінків, коли вартовий зачиняє знадвору віконниці. Як тільки він піде за довгою палицею, напилок має залетіти у вікно. На це я мав хвилину-дві часу.
Я свого дочекався. Все тяглося своєю чередою: зміна варти, в’язання пса, гонвед іде за ліхтарем та жердиною з гаком. Мій напилок кругом летить через двір і глухо вдаряється в прут решітки, падає під стіну. Я це передбачав, та мав ще півхвилини на другий кидок. Пружним скоком підлетів до вежі, потягнувся до напилка і... м’який чобіт притис мою руку до горбатого бруку. Я скоріше носом учув, ніж побачив, хто це. Пан Лойко! Не встиг підвести на нього очі, як гонвед іззаду вдарив мене в потилицю кольбою кріса. Я впав лицем на камінь. Крізь болісні памороки пробився рипучий голос: "Чи не казав я, що капітана Лойка можна обдурити лише раз. Та й ото, коли він сам схоче... Кличте сюди старшого сторожі!"
Невідомо, скільки часу мене морили в ямі. Якогось вечора я змігся на силі й потяг тіло до дверей. Попросив води. Звідти прохрипіли по-мадярськи: "Хочеш пити —поможи собі. Там є порожня миса, ге-ге-ге..."
А вранці двері вискнули і впустили в затхлу темінь клин світла. На нього ступив пан Лойко, повнячи барліг пахощами матіоли. Ніч подарувала йому ще одну квітку від панії, він застромив її в нагруцну петлицю. Завидна вірність самому собі, своїй вдачі. Про це він і хотів наостанок сказати мені.
"Ну от, — почав гидливо, — ти вже не схожий ні на псаря, ні навіть на пса. Ти вже щось третє. Тепер і ти знатимеш, що світ поділяється на псарів, на псів і на сіру потолоч, яка їм скоряється і прислуговує. Правда, і поміж неї трапляються виродки, що повстають проти заведеного укладу. їх зацьковують, роздушують, переводять у темницях на плісень... Але ти не такий, ти — сліпонароджене щеня. Таких витягають з-під суки і топлять. А ти втопився сам. Це присуц сліпоти. Знаєш що.. .Твоя помилка не в тому, що ти вчинив злочин, а в тому, що відхилив моє покровительство, зрадив мої сподівання... А міг вирости в доброго псаря, міг стати моєю правою рукою, моїм сином, зрештою..."
"Я не можу бути сином пса, бо я син змії", — кволо встромив я.
Пан Лойко замахнувся шпіцрутеном, але тут же опустив його. Він ніколи не бив руками ні псів, ні людей. Він бив надійніше — словом.
"Огризаєшся, слимаку, ну-ну... Я міг би зробити з тебе збуя-погибельника, одягнути в тюремне лахміття, облити лайном каторжан і пустити без охоронного риштунку Пси не впізнали б твого запаху, і голосу також, бо я залив би тобі рот воском... Вони спочатку відгризли б вуха, ніс та інше, що стирчить із тіла, далі відкушували б пальці і добралися б до кишок. Вони тягали б твої кишки по двору, а ти все це бачив би, бо молоде серце довго не вмирає. А собачу вдачу ти знаєш; знаєш, як, засмакувавши людського м’яса, пси обертаються у вовків... І це було б уже завтра, а позавтра тебе загребли б за живоплотом тюремного цвинтаря. Але цього я тобі не подарую. Ти вкусиш хліба тих, кому помагав. Буцеш повільно всихати від недоїду і сліпнути від темряви; мозок твоїх костей холодитиме камінь, а мозок голови буце звурджуватися з відчаю і одинокості... Хоча ні, я загадаю тобі ще гіршу кару. Ти буцеш заздрити псам і збуям, і навіть тим, хто гниє за сусідніми стінами... А тепер — до пана генерала за розплатою. Ти ж свою роботу справно звершив, а плату так і не дістав".
Мене повели в нижній двір, там комендант провадив огляд гарнізону. Бесіда його була короткою: "Намістіть його, пане капітане, на свій розсуд. Це ж ваш виховець. І — на припону, як сказного пса!"
І знову відвели мене на вершінь фортеці. Ми обходили челядників, що посипали дворик соломою, аби коні й вози не заважали своїм гримотом спочивати паніям і дітям.
"Соломко-Соломко, — шептав я, — моя невінчана солом’яна вдовице! Як багато я не встиг тобі повісти".
Та що могли тепер зарадити ці слова? Слова — полова. Полова, що залишається по перетолоченій соломі. Над Паланком простягався, як надутий вітром плат, синій ясний день. І серце не корилося чорній гадці, що я вже ніколи не побачу свою богданну дівицю, не притулюся до її пругкого тіла, не почую її гойного сміху. Надія — це сни тих, що не сплять, казав котрийсь із мудрих еллінів. Але тоді я цього ще не розумів.
Ми проминули колодязь, довкола якого вже юрмилися пралі і кметі, що розносили відра з водою по дворах. Приторочено було й довбане корито для напування вартових псів. Що ж, я своє діло зробив, хоча не встиг і рук помити тою водою. Буває й так.
Анфіладою зійшли ми в тюремне підземелля. Сморід гнилої капусти і тліну вдарив у ніздрі. Довгий сутемний прохід просвітлювали дві закурені лампи. По праву руку чорнів ряд дверей, обкованих залізом. На штабах запеклася чи то іржа, чи то кров. Десь віддалено подзвонював ланц і чулося глухе бубніння. Мене штовхнули на вичовгані приступки, що вели вгору. Я здогадався, що це вежа. Відтягли засов на дверях, і я ступив досередини свого теперішнього житловища. Старий сидів на кам’яній плиті, схрестивши на грудях руки, і сиві пелехи затуляли йому половину тварі.
"Приймайте пожильця, ваша світлосте!" — зашкірився до нього тюремник. Другий замкнув мені на нозі колодку і пристебнув її до вільного кінця ланцюга, що тягся від арештанта. Вони вийшли, гогочучи. А ми залишилися. Старий підвівся, відхилив з очей волосся і поклав мені на плечі вузькі бліді кисті:
"Благородний уношо! Недостойний жрець цього храму свободи вітає тебе дзвоном щита!" — і постукав нігтями об череп’яну мису.
Наляканий цим безумством, я відсахнувся і мало не впав, забувши, що прикутий до цепу. А він виголошував далі низьким наспівним басом: "Якби я мав багряницю, я б накинув її тобі на плечі, як це робили славні спартанці з тими, хто вертався з бою переможцем. Але наразі я не маю пурпурної тоги, через те можу вчинити для тебе лише дуже мізерне, — видер зі своєї сорочки пасмугу і став навколішки. Обережно, щоб не вразити рану, просунув під обруч ганчірку і обв’язав мою щиколотку. — Це доки не затвердіють на шкірі рубці. На душі вони затвердіють пізніше".
За мить він розкустрав п’ятірнею бороду і знайшов там прив’язане залізце. Я його впізнав — з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: "Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон — вищий закон свободи людської душі — не сміє порушити ніхто. А вони посміли... Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду — тоді й будемо в’язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах..."
Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив’язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, —ув’язненими.
Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: "Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?"
"Я не вошивий", — сердито буркнув я.
"Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток... Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо".
Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.
"Звідки тут ліки?" — запитав я.
"З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? — здивувався старий.
— Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі — інші ліки".
"Мені б ліпше вмитися", — сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.
"Добре, — сказав він роздумливо, — завтра я подарую тобі дощ".
Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки
— товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають хуцобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: "Ти ще не заробив свою трапезу".
Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: "Зроби для початку собі ложку".
"Чим?"
"Зубами.