— Надовго?
— Не знаю, — кажу. — Наступним, мабуть, повернусь.
— Ти що? Він буде вже за годину. Ми ж так і не посидимо. Лишайся, завтра поїдеш. Я тебе в наметі з піонерами покладу.
— краще з піонерками, — кажу.
— На річку підемо, — не слухає мене Карбюратор. — Я тебе з вожатими познайомлю.
— А вони нормальні? — питаюсь.
— Нормальні, — говорить Карбюратор, заковтуючи спирт. — Нормальні тьолки.
— Добре, — кажу я. — Добре. 3 дому нічого не чути?
— Ні, — каже Карбюратор. — Не чути. I слава богу.
— Що ти так?
— Заїбали, — говорить Карбюратор. — Вони коли з'являються, постійно починаються проблеми. Особливо з цим мудаком одноногим.
— Вітчимом?
— Ну. Ти розумієш, — говорить він мені, — я їх ще рік тому послав, кажу не приїжджайте до мене, я вас знати, кажу, не хочу, а вони все одно пхаються. Я на них давно забив, для мене їх не існує, розумієш? Вони мене грузять. Тож краще не згадуй про них, тим більше сьогодні, у мене сьогодні день народження, ясно?
— Ясно, — кажу я. — Де тут відлити можна?
— Там, — показує Карбюратор на двері. — В тайзі.
13.00
Остання електричка на Вузлову йде за 45 хвилин. Якщо я йому зараз скажу, він встигне зібратись і десь о 3 буде там. 3 Вузлової, я думаю, він зможе дістатись додому автобусом, дядя Роберт говорив, що там щось ходить. У принципі, він встигає. Головне, сказати йому зараз. Повернутись і сказати. Щось не так. Щось мене ламає. Що? Що буде, якщо я йому не скажу? Я не зовсім впевнений, що хочу йому про це говорити. По-моєму, в нього все добре, все нормально в кожному разі, тож я не впевнений, що маю право щось йому зараз говорити. 3 другого боку — мене попросили, мені то що — все-таки його вітчим, і мама хотіла його бачити, слід все-таки сказати, хай він навіть не поїде туди, все одно —свою справу зроблю. Не знаю чи стане мені від цього краще, у мене все-таки нормальна родина, нормальні батьки, правда, я їх вже не бачив близько року, ну, але все одно — у нас із ним все це по-різному, тож не знаю, не знаю.
Я раптом думаю про Марусю, як вона там, думаю, сидить, мабуть, на балконі, обійнявши свого Молотова, котрий схожий чимось на ЇЇ тата-генерала. Чому вона не може ось так сидіти зі своїм татом? Що їй заважає? Не знаю, просто коли ти маєш квартиру з видом на муніципалітет і гараж з, хай і розхуяченим, але все-таки жигульом, ти перестаєт помічати такі речі, розумієте, про що я, перестаєш їх сприймати, для тебе куди природніше обіймати мідний бюст Молотова, члена цк, аніж свого власного, живого тата, така фігня. Інша річ — Карбюратор. Він, по-моєму, стільки гівна в своєму житті зжер, що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом, йому, очевидно, і справді не потрібен. У кожному разі мені так здається, але хто знає, як воно насправді, я тут просто стою і переповідаю всі ці історії, переповідаю всі ці розмови, як вони мені запам'ятались, тож хто я такий, аби про це судити. Зараз піду і все скажу.
13.10
— Пішли краще на повітря.
— Пішли, — каже він, ми виходимо на платформу, йдемо в самий її кінець і сідаємо скраєчку, обличчям на Схід, туди, звідки має приїхати потяг.
— Як ти тут? — питаюсь.
— Нормально, — каже Карбюратор. — Тут здорово. — Я собі коли-небудь куплю тут будинок.
— Тут?
— Ага.
— Що ти тут робитимеш?
— Побудую пилораму, — каже Карбюратор. — Валитиму тайгу. Дивись скільки тут дерев. На все життя вистачить.
— Да, — кажу, — одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.
— Ну, ні, — каже Карбюратор. — Тільки не дітей.
— Чому?
— Hе знаю, — каже він, — не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?
— Ну, ти ж усе це бачив?
— Ось через це і не хочу. краще я пилораму побудую.
13.20
— Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.
— Сьогодні дощ, навряд чи вона прогріється.
— Так, мабуть не прогріється.
— То що робити будемо?
— Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітись.
— Як знати, — кажу, — як знати.
13.30
— Там ще лишилось?
— Так, — кажу, — небагато.
— Лиши на потім, добре?
— Як скажеш, — кажу. — В тебе ж день народження, не в мене.
— Я не люблю свій день народження.
— Що так?
— Не знаю, я, розумієш, завжди себе дивно почував, ну, в дитинстві, вони всі навколо мене товклись і щось від мене хотіли. А день народження-то справді мій, розумієш?
— Ну.
— Зараз потяг на Вузлову піде.
13.47
— Слухай, — кажу, — а ви своїх піонерів купатись водите?
— Водимо, — говорить Карбюратор.
— А якщо вода холодна?
— А їм все одно, вони як жаби — стрибають в крижану воду, плавають собі. їм здорово, вони ще не розуміють, що вода холодна.
— Ніхто ще не потонув?
— Хто ж їм дасть. Тут захочеш — не потонеш. Це ж табір, розумієш?
13.52
Він розламує жовтий твердий хліб, на, каже, тримай, я беру шматок і кладу поруч із собою на асфальт, з-за хмар нарешті проступає сонце, за пару годин вода має прогрітись і тоді можна буде переплисти цю їхню річку і подивитись, нарешті, що там — з того боку річища, яке весь цей час знаходиться поруч зі мною, хоч раз переплисти і нормально все там роздивитись, гарна нагода, до речі, головне, аби вода прогрілась, останній на сьогодні потяг проїжджає повз нас, слідом за ним незадоволено тягнуться хмари, реальність зсовується в західному напрямку, ніби слайд, тепер має з'явитись наступний кадр, Карбюратор мовчки пережовує свій жовтий хліб, краплі спадають із сосен на пластикові покрівлі павільйонів, крім нас, на платформі більше нікого немає, я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід — на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя.
Сінень—травень 2004, Харків
ВЕСЕЛА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ?
3 подоланням вікового рубежу зрілості (30 років) молодий (ще вчора) оригінальний поет Сергій Жадан вирішив перейти на прозу і, мабуть, для того, щоб заінтригувати читачів, вдався до невеличких містифікацій. Дві свої прозові книжки назвав: "Біг Мак" і "Депеш Мод". Аматорів прямолінійного прочитування літературних текстів очікувало глибоке розчарування. Бо "Біг Мак" далебі не означало назви отого макдоналдсівського менструального бутерброду, який для поїдання треба тримати обома руками, а "Депеш Мод" не мало нічого спільного з шекспірівською казковою королевою Мод, бо тут просто малися на увазі: знаменитий хіт Баді Ріга "Біг Мак" та ірландський ансамбль "Депеш Мод". Своєрідний перегук замилувань вершинними здобутками рок— і поп-музики між супермоднячим японським автором Харукі Муракамі і нашим рідним талантом? Ну, гаразд. А що далі? Зазначити, що Жадан так само, як і Муракамі, любить пиво? А тоді й далі намножувати подібності, впливи, запозичення? Бо ще не встигнув Жадан опублікувати свої прозові книжки, а вже обнизуються вони цілою гірляндою відомих імен і ще відоміших авторів: "Улісс" Джойса, "Подорож на край ночі" Селіна, "Москва—Петушки" Вєнічки Єрофеєва. Забувають додати такий доладний тут музичний хіт Роджера Долтрі "My G-generation". Бо це ж сьогодні так модно і, як висловлюються герої нашого автора, "кльово". I цілком в мейнстрімі популярно" теорії американського літературознавця Геролда Блума про страх впливу шедеврів минулого на кожного з літературних неофітів. Мовляв, усе на світі повторюється, і коли б навіть Господь Бог не бажав повторень, то не відбулося б і сотворіння світу. До всього цього літературного мудрагелізму Жадан ставиться коли й не відверто зневажливо (маю підозру, що слово "мудрагелізм" він негайно замінить зручнішим для себе — "мудакізм"), то принаймні скептично, трактуючи всі погляди, теорії, ідеологеми, цілі ідеології і навіть увесь довколишній світ тільки як пародію на справжнє життя. Майже за одним з метрів сюрреалізму Жоржем Батаєм (George Bataille): "Цілком зрозуміло, що світ є суто пародійний, тобто кожна річ, на яку дивимось, є пародія іншої або тою самою річчю в формі ілюзорній. Всі ми усвідомлюємо, що життя всуціль пародійне і непояснюване.
Отож, олово — це пародія золота.
Повітря — пародія води.
Мозок — пародія екватора.
Спілкування — пародія злочину".
Ви штрикатимете Жаданові в очі його славетними попередниками? То ось вам (стор. 3-6) пародія на хвалений-перехвалений внутрішній монолог Джойса. "Улісс" Джойса завершуегься безкінечними одкровеннями Моллі Блум? То й ми свій "Депеш Мод" увінчаємо нестримним авторським мошіенням (стор. 188-190). Для охочих знайти в "Депеш Мод" відлуння "алкогольно-філософського епосу" Вєнічки Єрофеева — розкішна пародія на стор. 15-18. Коли комусь конче кортить (ко-ко-ко-ко) провести паралель між "Депеш Мод" і селінівською "Подорожжю на край ночі", то чом би принагідно не згадати написаний ще 75 років тому в рідному Жадановому Харкові Майком Йогансеном химерний твір "Подорож доктора Леонардо по Слобожанській Швейцарії", в якому автор поєднав чарівну цілість авантюрництва, гумору, лірики, есеїстики і пейзажності. Власне, книжка Жадана це теж своєрідний опис триденних мандрів трьох безтурботно-безпритульних підлітків по Харкову, а тоді по його околицях аж до Чугуєва. Там багато пиття і (фе!) "ригачки", ще більше ненормативної лексики, нестримних веселощів, іронії, як, скажімо, на сторінках, де йдеться про "генеральську" Марусю і бюст Молотова (стор. 124-128), або в грандіозній пародії на примітивність українського шоу-бізнесу в особі співака Степана Галябарди i "хору монгольських міліціонерів" (стор. 156).
Однак автор час від часу намагається знайти в цих веселих мандрах можливість і місце для роздумів не дуже веселих, а коли точніше — то досить гірких.
"Коли я стану дорослим і мені буде 64 (натяк на вік нашого Президента? — П.З.), я обов'язково згадаю всю цю тягомотину, хоча би для того, аби з'ясувати, чи і я перетворився на таку малорухому худобу, яка тільки й може що пережовувати нікелевими щелепами запаси хавки, приготовані на довгу полярну зиму. Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркете, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатися на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку?" (стор.