Але їй щось інше в очах ставало, видніше за цих двох видних людей: гори такі недалеко, що годі на них людині вибратися, і якийсь монастир за мурами, де вона ніколи не побувала, хоч подивитися, й увесь цей куточок Подолу, що вона його знає, відколи доводилось сюди приїжджати. Але тішило її це все, бо ті двоє внизу стояли й мов щось випрошували в неї. Ну та й не щастя хіба, що вона якось не тільки увесь цей закуточок глибокий побачила зразу, але й усю їхню сім'ю. Вони з дитинкою позаку-тувані обоє сиділи, готові далеко десь так заїхати, а тамо біля
її сина стояла невістка, що вона про неї чогось думала як про вдарену,— й так їй хотілося звідати синові цю свою несподівану думку, щоб і він якось глянув на них ну не так, як це-го; ну хоч би тако подумав, що це сидять в автобусі двоє закутаних, й ця третя, закутана, стоїть біля нього, та й стій собі й дивися на цих позакутуваних жінок
Снилося, що Богинька уносить якесь шиття, а з нею як-то чоловік її, Павло чогось називається, та такий смирний, але думає вона про цю жінку як про Антосю сліпеньку. Коли це всі ці сестри, зяті в крик, що то ж код енські. "А я де?"— вирячилась на них, а ті регочуть. Добрий вам сміх. Як тут такий клопіт: голова кооперативу наділяє усіх ділянками. Бо-ж, що вона буде з нею робити — в долині, грязюки, і закаж-чики йдуть: ти ж обіцяла пошити. А взавтра війна. Кому як пооддавала — недошиту блузку, плаття. Та й починають її обмотувати в такий целофан, банки думають ставити. Йдіть з цим своїм лікуванням, давайте мого світлого плаща й кофту, мені тра додому. Так треба; як-то найстарша дочка дуже вмовляє. Нахиляється вона з такого високого крісла, що їй син зробив, щоб вище було за машинкою сидіти, й питає в цеї Богиньки, чи правда, що Грицько тоді до неї приходив
на посиденьки? Бо ж їй Антося розказала правду. Богинька і їй на вухо відшепчує, щоб же ж Павло не почув, бо добрий то добрий, й сміються обоє нищечком, не можуть натішитися...
— Яриночко-о, Яринко-в,— просилися до неї голосом вже не одних цих жінок коденських,— ви мені зчепите, може, якесь платтячко, бо геть обтряпчалася.
— Ну та занесете якось,— не знала, чиїм голосом одказувало, спокійним, аж тихим немов.
"Які колядники, така й коляда",— стиха народилося всередині рота, аж поцокувало щось; треба цю мову трохи наладнати, бо вигребешся нагору та звернеш на містечко й будеш голосно тако з кожним вітатися; тебе не взнають, чий це в кожусі, а ти — голосно.
Став оглянутися в кінець вулички, і нічого тако подумати не вдалося, щоб спогад там якийсь чи так що. Де ти спиняєшся, і світ за тобою завмирає, а ха-но рушив, і він зашерхоче у вухах, рипи здіймає під ногами. Тоді жди — чи собака рвонеться з цепу до хвіртки, чи вже якісь невидні подорожні од хати заворушаться, скрадаючись за твоєю спиною.
Постояв довше, як перед цим, коли виходив з тітчиного двору, і світові стало нетерпеливитися, аж подав знак з горішньої вулиці,— так брали воду з криниці. Ну то на такс годилося відказати голосніше вже вправнішою мовою:
— Які колядники...— Стій-но, як це далі; з безгоміння пам'яті як докір йому самому й світові, з яким він затіяв цю гру, аж спересердя одірвалося: — ...така й коляда!
Ти бач, як; подумаєш з якоїсь телячої радості, що ти
сам — світ, що тебе більше, ніж всього, що де Є; стоїш — та й німота; ступнув крок, наче дратуючи світ,— і перша ж думка стає світом: "Як у гнізді — затишно й тихо".
Втікати б з цього закутка, бо до безуму доведе: чи ти світові сповідуєш, чи він тебе раз та й обдарував.
Десь тамо добрячого шмат життя, коли не треба було думати; все щось робив — чи цілу ніч десь бігти й бігти, або за наказом випускати в безвісти куди металеві кульки, що могли для когось обернутися смертю; і вже подумане було як винагорода, відпочинок; тут що не думка — мука одна.
Там між світом і твоєю душею не було й щілиночки; тут — суцільні розриви, й не диво, що слова ці десь западають
Тепер, покидаючи рідну вуличку у долині, спробуй з'ясуй собі, чи був то і є один світ, єдиний, чи такі оно дрібні світи, що кожен свого домагається й дурить тебе, аж ну; а про світ щоб аж геть тобі той, про який одна тільки думка, що то світ й ніщо інше, то й натяку не приходило.
Але й ході цій бійсь довіритися, бо якби ж знав міру їй, то й подумане хіба б лякало так, хіба б тягло з того світу й з того, з усіх світів зразу все таке, що не стає в ряд єдиному світові; перебіжи візьми ямами в снігові глибокому скількись — і думку про гніздо приб'є інша якась, що ти б їй не давав права ніколи й потикатися попід скроню, де вже її видно геть буде, аж мусиш вірити тоді: й вона десь тобою водила в одному з світів, і це, бач, яка рада, що може сама випурхнути.
От знов буцім нахиляться тобі через плече, заглядаючи, що там везькаєш на картоні, і додадуть до твоїх рухів ще й такої певності:
"Пусть они остаются в колыбели, а мы будем делать искусство, старик".
Тобі світ винен, чи сам з дурного розуму вподобав химери, якими такі багаті декотрі з менших світів,— якісь такі купи є, де вулиці й будинки, і все там така метушня й кружеляння; і мовлене кимсь до тебе і твоє мовлене потім вимагає множити мовлене, закручує кожного в таку куценьку орбіту з шаленим бігом по ній; та й чуєш щось таке, культура, а потім когось не стає. Зіиевичка розказувала вчора, а він мовби не знав щось подібного,— дюри такі в землі, і люди там ховаються; ай-бо, сиггу. І більш ніяк тобі не придумається: чути про дюри добріше, як бачити їх самому і переступати.
Машина сховається у цій глибині, а вже зима такого понамітала, що тра йти верхом вулички, і дюри від ніг аж до дна дістають, то цілої ноги не вистачає, щоб десь до твердого притулитись. Знав ще з дитинства одно: "Коляд, коляд, колядниця..." Коляд — одну ногу вистромляєш з порожнечі, другою ціляєш з розгону, поки тіло зверху, в дальшу дюру— коляд; але з такою колядою далеко не вгребеш; давай-но веселішої якої. Аж кожушані поли позлітали, як вдарив швидкої.: "А ми просо витопчем, витопчем, о дід-ладо..."
"Незнання текстів з дитинства породжує не тільки саму порожнечу в душі, яку неможливо заповнити новими знаннями; потроху заполонює страх, на який душа спроможна відгукнутися однією лише веселенькою дебільністю, а сита душа ще й не перестає лепетати,— ото вже тобі й спасіння".
Зверху вулички нікого біля криниці не помітно було, і страх од безгоміння на цьому кутку штовхнув ближче туди, де тільки-но перебувала людина. Мацнеш, де під льодом лавочка, щоб відро ставити,— то й ще не схолола вогкість показує слід чийогось життя, але нічого такого в руку від слизької качалки намерзлого льоду не передавалось і жодної думки не викликало. Й страхові б тут зрадів, аби не ця світова знов колька: так виявляє вже хтось у тобі навченість грати.
От де, криничко, біда,— й напившись води з тебе, не зарадиш. Бо живеш не в світі, а в одному з світових сюжетів, сприйнявши всі закони, які він витворив мовби ж для всіх людей. Але ж свій власний сюжет ніяк не вплівся в загальний, бо сам не захотів чи не дали. Якщо цей слід на обмерзлій цямрині не вплівся ні думкою, ні образом у загальний сюжет, то доля твоя одна — жалі й нарікання, вертання в дитинство і біль.
Ще ж ці люди не переставали жити болем й до останнього часу, а в тебе оно на скільки було одібрано право навіть на біль, який міг стати єдиною рятівною силою і натяком, що з нього вродиться щось путнє. Питалися в тебе, от розкажи про оте й про оте, поцінуй, і тільки не навчено було узгоджувати явища з часом, в якому перебували ти й явища. Час не піддягав твоєму поцінуванню, а більшість явищ виявилися ніякими не явищами. Ти ще здатний щось в цьому петрати, але бери отих-о молодших, яким вже й діла нема ні до болю, ні до часу,— радісно переступаючи через все, в чому ти загруз, вони долучають своє єство до принад заіильносвітового сюжету. Ти ще бабраєшся в дюрах земляних, сточуєш через свою душу нитки минулого і майбутнього, а їм байдуже до гріхів батьків і дідів, вони не озираються у шаленому бігові до незнаного попереду. Тебе залишено скраю цієї швидкісної траси, і ти нічого не означаєш ні в цих сільських заметених снігом подвір'ях, ні — стоячи скраю й поглядаючи на політгя нових і нових.
Часткою своєї душі ти в минулому, і ніяк не одірватися, бо занадто багато кров'яних коржів на його стінах; іншою ж часткою не живеш ніде — ні в своєму часі, бо не був у ньому чимсь, та й майбутнього несила вже доторкнутися, бо воно не потребує твого реставрованого болю; ти не можеш закінчитися нині, як належить" закінчуватися кожному за свого покоління, яке хоч трохи збувається, і судитиметься тобі стати міфом минулого часу, раз проз раз зринаючи в підсвідомому нових політь вже не як повчальна істина, а як прокляття зі знаком реставрованого болю.
Був би наївнішою людиною, то подумав би, що страх, народжений світовими ляками, хоч трохи зрівноважує тебе в шаленому перестрибуванні земляних дюр; живучи між страхом і нестрахом, спроможний усвідомлювати себе як живу істоту. Але ж страх поволі одлучається від душі, рушаючи вже своїми світами, стаючи знов планетою чи світовим міфом. Пращури колись щось таке вкоїли, що Страх зірвався зі своєї орбіти і вступив у зону Душі. Відтоді почалося існування світу за дією терезів, які виважували й інші ознаки світового Духу.
Страх ступає поруч з тобою, і ти не знаєш собі означення. То що — з ним, як з істотою, до себе подібною, прошкувати далі нескінченним світом?
— Де це вже я, людино? — Опудало таке вибредає на цей куток містечка проз Міцеїшину хату.
"Перед світлом,— подумав з радощів аж великих,— до якого дісталися різними світами".
— Котре то ще з вами, що й назвиська йому не даси? — спиталося опудало, вивільняючи трохи вуста з-під хустки, кінцями зав'язаної на спині, як у малих дітей. Дістало паличку з-під руки й просунулося далі на світло.
— Так мовби товариш мій, якому нема де переночувати.
— Хіба що.— й не страх, але поставали так оддалеки й буцім впізнавали одне одного.— Бо й добре йти не самому. Як тако в цій гулячці склизько — впадеш, і до ранку пролежати можна. Думала, до гантобуса не добіжу сьодня,— чось тіпало мною, аж ну. До чого цей світ прийшов, що метрів поділити не можуть.