Нац. Комітет (очевидно, на зразок російського в Смоленську з ген. Власовим на чолі) і починається формування укр. нац. добровольчих загонів у... Харкові. Чому у Харкові і чому тільки добровольчих? Це не дасть жодного ефекту, бо кожен скаже собі: "А за що я буду воювати? А коли в полон потраплю, то мене негайно розстріляють, як бандита — інакша річ, коли б я був мобілізований і користувався б, на випадок полону, міжнароднім правом захисту". Дурні ці "визволителі" та й годі. Поки не пізно, треба проголосити укр. державу, сформувати уряд і заходитися негайно коло утворення укр. нац. армії. Об’єктивна дійсність цього вимагає дедалі рішучіше. Партія мусить хоч-не-хоч поступитися своїми доктринами щодо нижчої укр. раси та взагалі винищування слов’ян. Партія помилилась і мусить негайно помилку виправити, бо для німців тепер "об спригнуть не может бить і речі, вопрос об том, как би слезть..." І Wermacht, кажуть, невдоволений. І в Італії серйозні заворушення. І бувають такі випадки, що у Львові в трамвайних вагонах самі німці скидають шнур, який відділяє "чистих" від "нечистих" і пропонують демонстративно "нечистим" заходити й сідати на тій половині, де "nur fur deutsch". А Москва тим часом починає підкреслену акцію за Україну, Сікорський в Лондоні зазнає неприємностей щодо своїх територіальних апетитів, а Корнійчука зроблено заступником Молотова. До речі, здається мені, що це — початок кінця Корнійчукової кар’єри. У...ть [неценз. — Ред.] його остаточно, і при першій нагоді жбурнуть його геть, як зайву вже ганчірку. Давно знаний метод Москви.
31/ІП — 43 р.
Завтра рушаю до Моршина. Морока з перекладанням речей. Частину речей залишаю у Гординських. Святослав мене вранці сфотографував — різьбяр Коверко хоче мене "різьбити", і йому потрібне фото.
Вчора послав мамі посилку: ліки для неї й речі для малого. Мій Лесюк обдертий, треба його підлатати. Мама в листі, якого одержав 26/ІІІ, просить, щоб малого поки що з Києва не брати, аж допіру восени. Вдома включають нам електричне світло... тоді, коли мене нема й коли дні взагалі стають довші. Вчора ж дістав за 39 злот. нові добрі черевики (за талоном) — допоміг Стефаник, спасибі йому.
Одержав 25/ІІІ листа від Рути. На Великдень вона не приїде, а поїде з товариством в Альпи. Висловлює радість за мене, вітає, бажає, але почуваю в її поведінці якусь зупинку. Може тому, що я довідався про її велику заінтересованість Й. Позичанюком (від її ж мами) і написав їй, щоб не турбувалась — Позичанюк бо здоровий та цілий, працює в Берліні, звідки написав мені цими днями дуже теплого листа. А Руті, видко, після цього стало незручно. Чи, може, вона має там нові захоплення — молодість, весна! Хай собі, це її право, і я передучора надіслав їй щирого листа, в якому ясно даю зрозуміти, що моя присутність у Львові не може її ані в чому обмежувати. Навпаки, мовляв, за її радощі в житті я тільки радітиму, а про щось ґрунтовніше в наших взаєминах не слід і помишляти, бо між нами лежить далека відстань років. Та й те: пішла вона все-таки найнебезпечнішою дорогою — театру! Не послухала мене, не пошанувала моєї щирої ради. Буде каятись. В драмі їй, поза всім, бракує голосу. А в музиці — і навіщо їй ота арфа? Як подумаю — досада й відраза мене бере. Вже обрала б собі рояль. Ні! Арфа! Ах, Боже мій, який сахаринний сантимент! Яка вбивча іронія! Закрутилась дівчина без твердого батьківського скеровання, та ще й далеко від дому, і може погано скінчити. Жаль, але я тут безсилий.
Ну, що ж... Вертаю тепер трохи назад, згадую 25/ІІІ, старанно опрацьовував матеріал]. А 26/ІІІ дав до "Н. д." різні фото Хвильового й ВАПЛІТЕ — травневе число буде присвячене Миколі, і я пообіцяв дати спогади про нього. Зустрів 24/1II у видавництві Т. Осьмачку — не впізнає мене. Підійшов я до нього, а він підвівся, мурмотить: "Я, вибачте, тепер такий схвильований, аж хворий. Я не можу з вами говорити. Я колись потім... Я трохи зміцнію... вибачте..." Ну, чудак, та й годі, справді хвора людина. Я одійшов, вражений — недарма ж він уже років сім ходить під ознакою божевілля. Щось негаразд із ним. І тут, у Львові, геть від усіх сторониться, містифікує, одверто сповнений манії переслідування. Як поет ані трошки не посунувся вперед. Жаль. Пропадає. І нічого вже йому не допоможе. Того ж 24/ІИ Симо-вич допитувався, як саме розв’язали ми в Києві справу з латин, транскрипцією, і, загалом згоджуючись, вносив деякі свої поправки, зокрема — сЬ (уз). У в-ві познайомили мене з Дзісьом, який місяців кілька тому чув большевицьку радіопередачу про мене: мовляв, приходжу я до фельдфебеля гестапо й не можу з ним по-німецькому порозумітися, тому пишу пальцем на стіні. Він заявляє, що йому укр. культури не треба, але коли довідується, що я можу з чорного робити біле і навпаки, то охоче приймає мене на службу. Потім згадується старий вуспівський анекдот із моїм "комбайном", ще якісь висміювання, і нарешті обвинувачення в усіх смертних гріхах та тяжкі погрози. Уявляю собі, як це все мусіло бездарно й грубо виглядати! А передучора мені снились оті "братішки" — ловив мене П. Усенко й многозначно нагадував, що я винен советам багато грошей за моє лікування, хотів мене за допомогою НКВД заарештувати, а я скочив на трамвай, зник у юрбі, потім опинився десь на великому міжнародному вокзалі.
З/IV — 43р., Морити
Окрема кімната в буд. відпочинку УЦК. Третій поверх. Вікно на схід, при якому зараз сиджу. За вікном жовтаво-сіра трава торішня, голі дерева в саду, переважно дуби з рештками іржавого торішнього листя, далі — залізнична колія, за нею санаторійні будинки, з-поміж яких один вирізняється написом: "Cafe Tirol" (гай-гай, минула Польща!), а ще далі — помірне узгір’я, що на нього сходить стрункий, іусто-зелений ялиновий ліс. Допіру пробіг потяг із Станіславова, повіз карпатське дерево й сіно. День сірий, хмарний, як і вчора. Хвилинами налітає рій білих сніжинок, що враз тануть — дерев’яний хідник від нашого будинку до колії темно вилискує.
Я щойно прийшов з корпусу, де пив натще гірку моршинську воду + дві таблетки Віші. Крім цього, маю прийняти певну кількість гарячих борових окладів на живіт та соляних ванн, призначених др-м Вахнянином, який вчора мене консультував. Потрібна також дієта й достаток вживання молока та масла, чого якраз бракує в харчовому раціоні буд. УЦК. Харчі тут дуже, дуже скупенькі. Але я' поки що маю слоїк перетопленого масла, взятого ще з Києва, а молоко доведеться докуповувати. Хліб дають глевкуватий, грубий, поганий, але др. В. написав вимоіу до дирекції на дієтичний хліб — може, пощастить одержати. Одним словом, починаю рішучий бій з моєю проклятою хворобою, всіх зусиль прикладу, щоб її нарешті перемогти. Одночасно, звичайно, добиватиму й екзему отими дванадцятьма солідними набоями, що з такими труднощами ледве добув у Львові, та кулеметним обстрілом крапель "Цеорапсагріп’у". Вона, між іншим, в останніх днях знову дається відчувати.
В будинкові прийняли мене добре. Хвилинами аж не вірить-ся, що я в санаторійному будинкові, на курорті. Надзвичайно разючий контраст після Києва, особливо після тієї голодної, моторошної, смертельної для мене осени.
Приїхав сюди 1/1V увечері. Знайшов будинок, але не міг знайти входу до нього й зазирнув з веранди крізь вікно до освітленої кімнати: при столику грає з кимсь у шахмати молодий патлатий Керницький. Я стукнув і наблизив обличчя до скла. Він зиркнув, упізнав, скочив, побіг. Знялась метушня, і назустріч мені вже вийшли директор будинку та др. Сопуляк із Кракова, що якраз на цей час тут об’явився в зв’язку з приїздом швейцарської місії "Червоного Хреста". Ми з ним познайомились іще у Львові, в УЦК, де він дав мені візитівку з розпорядженням прийняти мене на лікування до Моршина.
Керницький виявляє зворушливу увагу, водить мене скрізь, ознайомлює, розповідає. Вчора зайшли з ним трохи в ліс (тут ліс і по той бік, на захід), ноги наші м’яко грузли в зеленому мохові, гілки злегка потріскували, сосни вгорі металево з легким свистінням шуміли ("А сосни гудуть, гудуть... ой, ви, сосни мої, азіатський край!"— згадав я вголос). А він трохи схвильовано розповідав мені про найгіршу сволоту в місцевому письменницькому середовищі перед двома роками — про С. Тудора й Галана. Виявляється, що в перший день війни С. Тудор, який уже став кандидатом партії і заступав О. Десняка (секретар львівської Спілки, що пішов у відпустку), — Тудор, мовляв, поспішав до обкому із готовеньким списком ненадійних, націоналістично настроєних письменників. Біля поштамту упала й вибухла одна з перших німецьких бомб і вбила Тудора. Чи ж не знаменний вияв долі? Оце справді — "преступлєніє і наказаніє".
А Керницького, здібного прозаїка і хорошого хлопця, жаль — його підточує, з’їдає сухотка. Він, видко, заповзято бореться, та коли вже почала вона їсти хлопця замолоду — зле буде... Допіру перервав запис, ходив на другий сніданок до другого, основного корпусу (11 год.). Під час сніданку подають мені листа зі Львова від Єндика. Пише:
"Вельмишановний і любий товаришу. Припускаю, що ви з’явились у Львові з бучком, і тим-то позволяю собі переслати на Вашу адресу 1000 зл. Роблю це в формі позички, про яку забуваю по висланні, бо такий є старий звичай печенігів. Роблю це з багатьох причин:
1. Думаю, що ви будете мати з цієї невеличкої суми більше приемности в Моршині, ніж у Львові.
2. Ви належите до групи людей, що в свій час символізувала відвічний гін нашого народу, а символізувала вона це в спосіб знаменитий.
3. Бо ви є файний хлоп.
4. Іт.д.
І т.д. пишеться в нас тоді, коли взагалі не знається, що далі писати.
Кріпко тисну Вашу браву правицю.
Вам щиро відданий Єндик.
Львів, дня 1/ІУ — 1943р.".
Отака несподіванка! Ти, Єндику чорносмаглий, теж — файний хлоп. Не в грошах, звичайно, тут діло (гроші у мене якраз є), а в душі твоїй, простій, щирій, високого злету й розмаху. Таким я тебе відчув з першої хвилини знайомства і бачу, що не помилився. В тобі багато є чогось нашого, наддніпрянського, і зокрема — ваплітівського. Який ти відмінний від більшосте галичан, іще, на жаль, позначених обмеженням, браком напористости, низькопоклонництвом, улесливістю, боязкістю, дріб’язковістю, скрупульозністю.