< (Немовби плебеї — з іншої глини, чи що? *
Чамур один. Ой бережись! *
Простий народ спить — *
1 Після слова "разом" поставлено знак питання в дужках.—
Ред.
та всякий сон єсть пробудний).> *
<Лле тут зразу ж> *
і полем сам собі пішов, пішов...
Сам себе розіп'яв.
Коли перед тобою стежка прямо —
навіщо ж по панах ходить і <їхпі> їх підтримувати болі?
(ЦДАМЛМ, ф. 464, ои. 1, JVB 1201, арк. 7—8)
[IV. НАД ДНІПРОМ]
< ALLEGRO GIOCOSO> 1
Тоді саме блискотіло на верхів'ях!
Тоді саме тріщали двері в Європі!
І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії до Франції.
І содрогалися держави! І скрип був од дверей, <що аж у За-
поріжжі з сережкою в усі почули... (Над світом райдуга повисла).
І тоді ж дурна Польща в усі почула > аж у Запоріжжі сірома
з сережкою в усі почула... І тоді ж < панська > приматкобожна
Польща смерділа латиною й королем. Та ще Росія розсілась Ка-
териною. Ручкою пухлою, віялом китайським на свободи дворян-
ські. Розрішаю вам, дворяне, піднять народ із темноти. Чи канчу-
ком, чи законами, <чи> чим буде ліпше. <А там хоч і зовсім
його ззіжте...> <А втім візьміть та й хоч зовсім його ззіжте...>
А там хоч зовсім його ззіжте.
<Над світом — райдуга повисла. > 2
1 Зверху над текстом написано олівцем: "12 том Леніна, І ча-
стина, О Герцене". В кінці фраза: "Це молоді штурмани будущей
До 101 сторінки)".— Ред.
2 Збоку дописано:
"Життя — само приходить
<і часто >
<і> п'єш його велику радість
<зовсім> <часто зовсім>
<як неподготовлений > <як із калюжі воду>
<як корова калюжу > <як спраглий калюжу >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1202, арк. 2)
[V. НАД ДНІПРОМ]
як буйвіл калюжу.
<Ми часто >
<Тому то й> <А потім довго >
<Чого ж ми дивуємся > < потім знецінюєм
Чого ж ми дивуємся і синієм.
<Лиш на які [дива] чекаємо, чого шукаємо — води такої,
що її ніде, ніде, ніде нема?>
<Лиш часто чекаємо, чого ждемо, ждемо,
чекаємо >
Чого ждемо на щастя, що від розуму?
<на природу? >.
Еж випили ми воду, в якій <що в ній> одбилось небо
<рябохмаро>, що в ній
< провали[лось] >.
Еж випили <калюжку> ми воду <в якій сиділи> на [якій]
життя своє продумали
жабка, павучок водяний, комар?"
— Ред.
1 Текст від "<Ой, свободи дворянські>" до "немов у церкві"
дописано автором пізніше.— Ред.
2 Пізніше над "там" додано ще один варіант: "втім".
3 Останнє речення — від "(Сіла знов у крісло..." дописане ав-
тором пізпіше.— Ред.
Тоді саме блискотіло на верхів'ях! Тоді саме тріщали двері
в Європі! І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії до
Франції І содрогалися держави! І скрип був од дверей —
аж <у Запоріжжі з сережкою в усі> на Хортиці почули... І то-
ді ж приматкобожна Польща смерділа латиною й королем. Та
ще Росія розсілась Катериною. Ручкою пухлою, віялом китай-
ським привітно так війнула на свободи дворянські. <Ой, свободи
дворянські > Ой, дворяне, < дворяне, у мій вік, Катеринии
в[ік]> дворяне! У мій <бабсько-царицин> вік, вік захоплепь
і мод, <якщо хочете,> я не таких ще дам вам свобод! <Але!>
<пе> <те, що просить> тільки <ж> допоможіть мені укось-
кати народ! <—Він хоче піднятись> Він хоче з темноти під-
нятись]. Укоськаєм! Придушимо! < При [давим!] > Задавим! —
закричали поміщики з усіх кутків. Тоді цариця встала з трону
і прочитала напам'ять протяжним голосом, немов у церкві:1 Роз-
рішаю вам, дворяне, піднять народ із темноти. Чи канчуком, чи
законами — чим буде ліпше. А там 2 — хоч і зовсім його ззіжте.
(Сіла знов у крісло < обмахуючись віялом > і так же < весе-
ло > хитро собі всміхалась, весь час обмахуючись ручкою пухлою,
віялом китайським) 3.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
Т>соОі аеаутоу! *
мир, мир душі твоїй — луною всесвіт,
мир.
Подяка природі за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
подяка природі за все —
Ой щастя — нещастя ой срібне < — >!
Чому все трудне — непотрібне?
Тому, що потрібне — це все.
Як будеш шукать свою стать —
< проценти > користь, любов чи верстать —
шукай свою стать, бо це все —
Ой щастя — нещастя ой стекле!
Життя розсипне та утекле,
пу як же шукать, коли все...
Шукай лиш властивую стать —
барабан, чи < клобук > < торжок > перо, чи
верстать
шукай свою стать, бо це все —
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається
і йде туди, де насхиль па шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість, абияк збитий хрест..
Сяде по-турецьки, як дитя,
<тієї пісні починає, що вже зривалась і раніш. >
<про цундру пісню починає, > ізнов про цундру починає,
<Очі> заплющені,
хитається в ритм —
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
< Утерла сльози рукавом >
і задивилася туди кудись у придолинок на підгір'я,
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
задерши <лису, як цибуля > лису, як цибуля, голову,
одмахувавсь од крику, що згори...
< — Такий і приділ тут наш. > < — Такий же приділ тут
наш.>
<Од верб із-за поворотки —
якісь селяне. >
<Од верб із-за поворотки
в торбинках надійшли
селяне. >
В торбинках
надійшли
селяне.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить по перехрестю:
<— ану, чи й цей на свою руч горне? >
< обмацували > скільки дірок?
і чи нема якої <ще бомаги> об'яви
< об'яву, ось видно, дощ ізмив>
< Мітку, ось видно, ножем хтось умисне пописав, > >
Об'яву, ось видно, дощ ізмив,
а на хресті було такого дірок,
що й хто його розбере, скільки ж само на пана працювать?
<І цей же, як і всі, на свою руч горне. >
Цей теж, як і всі,
на свою руч горне.
Маринка радісно до них:
а звідки ви? люди?
Та люди, відступивши, почали радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно серпи ряхтіли в житі.
Сковорода: утікачі?
<Та тут от> <Вр[аз]> Селяне < хмуро > бистро
обернулись.
< а що як і втікачі бува?>
ну що як і втікачі?
А <й[ден]> один із них, < молодший > наймолодший,
гордо підійшов
і накарячки сів.
<— А тобі, пане, хіба не все одно?> — Тобі, пане,
не все одно?
<скипів молодший>
— Та я не пан!
— Ну <од> дак од пана. Бач, із дудкою < сидить тут цілий
день> < сидить собі тут цілий день> його тут поса-
дили, щоб переманював народ. Кажи по правді: чи
й тут таке, як у Коржівці: <3>
4 дні на пана, 2 коп[ійки] на пошту [?]
Сковорода стенув плечима:
<та звідки ж я маю знати? як я не пан?
а паруб [ок] > < а парубч [ак]: коли ж ти пан >
мовляв < звідки ж я зна[ю?] > < звідки ж у бога я маю
знати? > не знаю!
— А що ж ти тоді знаєш? <На дудку грать? >
< Най [молодший] > < Молодший притулив собі ціпок до
рота й затирликав з презирством > <вихватив дудку
собі й затирликав з презирством >
Молодший узяв із рук Сковороди дудку й з презирством
у неї свиснув.
Кудлан схопивсь і загарчав, а <Гафійка звелась па два
коліна > <М[аринка] звівшись із землі рукою >
<М[аринка] звівшись на коліпа і впершися
ру[кою] >
<М[аринка] звівшись на коліна, рукою вперлась у
хрест і вихва[тила]>
<М[арипка] підлізла на коліпах до молодого
й схопилася за дудку >
<М[аринка], вихвативши дудку, пхну[ла]>
<М[аринка], вихвативши у молодого дудку, а самого
його пхнула >
<М[аринка] [налетіла] на його, що той аж
перекотився>
<М[аринка] звівшись на коліна, рукою вхопилась >
<М[аринка] звівшись на коліна, за руку вхопила
молодого: >
М[аринка], звівшись на коліна, аж < затрусилася: >
1 Текст від "<Та тут от> <Вр[аз]> Селяне < хмуро >
бистро обернулись" до "Народ, з якого він і сам" дописаний пізніше
на берегах рукопису. Текст, що йде далі (до слів: "і рвав спідничку
і кісник"), автором перекреслено.— Ред.
затрусилась гнівно:
оддайте, дядьку, дудку, чого ви <лізете? > до
<чо[ловіка] >
людини причепились?
Сковорода сидів <ні живий [, ні мертвий] > <в глибокій
[засмуті] > в глибокім пригніченні. Не від цієї дудки, ні.
<Від того, що йо[го] > Народ його ще за папа признає.
Народ, з якого він і сам 1.
< Помовчала Маринка > < Помовчала Гафійка>
Помовчали гуртом усі —
<й> і день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись...
(Дзвонили до вечерні.)
У купу вівці збились.
Немов із холоду, <ягпя>
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
(Молодший: а чому ж би й не весело?)
<Та чого ви сидень такий? > >
Я бачила і вчора вас.
А брат мій в гайдамаках.
Він з <цим-о> тим-о біснуватим вночі балака <про
панів >
А другий — аж у Швачки! — та й зразу схаменулась.
Загледіла, що там ген на шляху
куріло щось і наближалося восьмикопитно.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
як Кудлан,
і рвав спідничку і кіспик,
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. З, 4, 7, 11, 12)
[VI. НАД ДНІПРОМ]
СКОВОРОДА
1
ALLEGRO GIOCOSO
Як! стільки жаху в народу, що танцює і сміється/
В о л ь т е р
...Три місяці пробігло 1
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють — клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,—
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, < щедротно > < щирозлотно >.
1 На берегах червоним та зеленим олівцями записано:
"Рибний промисел
Литва
Польща
Білорусь
Євреї" —
а також:
"1770 р.
Гайдамаччина ж як тоді?"
Збоку автор написав кілька слів по-арабськи.— Ред.
Сковорода
Автограф розділу "Allegro giocoso".
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
<о, світлий, як ти <мене> всього мене наповнив >
природо, як ти всього мене наповнила
щедро, <щедротно <щирозлотно > щедротно!
< Пошли ж> < навій > душі моїй спокій
< Навівай >і мир і злагоду й любов.
Я більш нічого не бажаю
<о всеблаженний!> <о всеблаженна! невідцвітна!>
І <всеблаженпий> < природа > <і неблякла>
< блаженна > всеблаженна зразу десь почує
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Зустрінеться тут біснуватий —
що так розумно завше дивиться
<і про Вольтера завше запитає>, він про Вольтера запитає:
А Катерина ще не здохла?
<А Фрідріх Прусський ще не здох!>
— Ну йді ж, іді! — салдат на нього крикне
й дзвінке цебро < витягує з криниці > > опустить у криницю.
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному
попід оградою,
мовчки...1
І спиниться Сковорода
(Не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як біснуватий <о>той,
Напроти чорнилом та різноколірними олівцями написано:
"Si tout n'est pas bien, tout est passable (ст.