І народила Уляна тої ночі сина, Дарині-бо у сибірських селах і за повитуху довелося бувать. І назвали сина Уляниного з волі отця Серапіона Купер яном. І підвелася вона третього дня, і порядкувала у домі Журавських, що одігрівся й ожив з приїздом пані Дарини. І було Уляні просто і легко з Дариною, що горя у Сибіру вхопила, а дочка пані Дарини Марія з дітьми Уляниними гралася.
І писав Опанас із Криму до сестри Дарини: "Люба сестро! Отримав телеграму від тебе і порадів неймовірно, що твої ходіння по муках нарешті закінчилися і знову ти під рідним дахом. Що ж, обоє ми за ілюзії молодості заплатили велику ціну, але настав час у роки, які ще нам залишилися, потішитися життям. Болить серце моє за Марію: які щасливі були б ми обоє, якби і вона переступила поріг нашого спільного родинного дому. І батьки наші на тім світі зітхнули б радісно. Але усі спроби моїх клопотань перед столичними чиновниками про долю сестри нашої гасяться її темпераментним запереченням елементарних законів людського буття. Я, звичайно, схиляюся перед мужністю її, але хіба не гідне жалю фанатичне засліплення Марії ідеями, що їх позичило наше легковірне і займисте покоління у чужих землях, ідеями, зерна яких неспроможні, як засвідчила історія, зійти й плодоносити на наших слов’янських грунтах? Боляче бачити і розуміти, що юне дівча жертвує власним життям у марній надії зламати державну машину, повернути колесо історії! Це однаково, що впертися плечем в одну з тутешніх Кримських гір, якими я милуюся з балкона, і спробувать посунути її. Наївно і смішно, хіба не так? Та й чи варто зсувати, тим більше якщо кожна тверезо мисляча людина усвідомлює, що найменші зсуви загрожують нечуваними досі і непередбачуваними катастрофами, і то не лише для вищих верств суспільства, а й для простого люду? Тут, у Криму, чи не вперше опинився я серед людей державного розуму і мудрої поміркованості. Так-так, поміркованості, хоч, можливо, слово це і викличе в тобі спротив. Але погодься, сестро, що нашій емоційній молодості саме розумної поміркованості і бракувало. Особливо подружився я з відомим земським діячем минулих десятиліть поміщиком із Київщини Славським. І хоч він удвічі старший од мене роками і, власне, завершує земний шлях свій, я знайшов у ньому свого духовного товариша і майже однодумця. Я чесно розповів йому про бурхливу молодість свою, повну соціальних і національних ілюзій, навіть про поїздку за кордон для організації друкарні. І Славський вимовив слова, які вразили мене, над якими досі роздумую: "Ви, Опанасе Михайловичу, переконані, що їздили за кордон по свинцеві літерки для народу? Наївно і недалекоглядно, якщо переконані, даруйте старому. Ви їздили по свинцеві кулі для народу…" Страшно і точно, хіба ні? Ми сіяли досить-таки бездумно, гаразд не усвідомлюючи, що виросте з посіяного нами в народі. А виростуть — старий Славський має рацію! — свинцеві кулі. Хіба трагічний кінець царя-визволителя не переконує нас у цьому, не обіцяє подібний перебіг подій у скорому майбутньому, якщо інтелігенція наша не візьметься за розум, а й надалі з гідною подиву легкістю піддаватиметься емоціям? Нові динамітники у Петербурзі пройшли той самий страшний шлях — від свинцевих літер до свинцевих куль, до динамітних снарядів, хіба не так?
Повір, Дарино, ані Славський, ані будь-хто інший з мого нового товариства (за винятком хіба що кількох вірнопідданих, що бездумно вірують у недоторканність і незрушність Богом даної державності нашої) не мають ілюзій щодо нинішнього стану справ у єдиній і неділимій… Справді, увесь наш державний кістяк вражений тяжкою недугою, вкрай обюрокрачений, омертвілий. Скажу більше. Славський, перед очима якого (і не без його участі) писалася книга історії нашої впродовж останніх десятиліть, від раптових надій, що їх подарували вибухові шістдесяті роки, до нинішнього морального і політичного занепаду самодержавної влади, сповнений гнітючих передчуттів. Він переконаний, що темні народні маси, підбурені безвідповідальними демагогами, у ближчі десятиліття завоюють державну владу і зметуть з лиця нашої землі багатші й освіченіші верстви. Видіння його апокаліпсичні, не перебільшую. Але я дозволив собі не погодитися з ним. Можливо, причиною мій порівняно молодий вік, але я ще не втратив віри у благодатний вплив на самодержавний устрій демократії. Навпаки, демократію, її значення, її можливості я тільки-но відкриваю для себе по-справжньому, остаточно розпрощавшись із надіями молодості на рятівний бальзам для суспільства руїнницьких стихій. І я з чималим оптимізмом думаю про свою майбутню діяльність у земстві.
Але чи не досить про політику, сестричко? Хіба не здається тобі часом, що вона, політика, непомірно велике місце посіла в житті нашого покоління? А тим часом більша частина людства, і мабуть найрозумніша, аж ніяк не переймається політикою. Поки ми думаємо і сперечаємося, сперечаємося і думаємо, ріка живого, реального життя тече повз нас. А яка ж прегарна ця ріка! Не подумай, що я тут, у Ялті, живу лише світовими проблемами… Повір, не варте було б доброго слова подібне книжне існування. Чи не вперше у житті своєму відчуваю я смак життя. По-перше, я оселився в чудесних покоях, весь верхній поверх розкішної вілли мій, і поки я пишу цього листа, благодійне кримське повітря пливе до кімнати крізь відчинене вікно, і я ним неймовірно тішусь. А за вікнами зелень лаврів, миртів, кипарисів і — море, море, я закоханий у нього.
Та й не лише з колишніми державними мужами проводжу я тут час. Признаюся тобі, сестричко, в надії, що про це не стане відомо ключниці нашій Уляні, перед якою, звісно, я винен, винен, визнаю" Зазнайомився я під благодатними кримськими небесами з дивовижним сотворінням Божим. Сотворіння це щойно випурхнуло із стін Смольного інституту. Прозивається це сотворіння Наталія… Наталі — дочка кого б ти думала? Баронеси, чиї землі межують з нашими. Наче сон, пригадую тепер, як одного літа баронеса приїздила у Пакуль з дочкою, тоді її ще носили на руках, гарненьку ляльку в мереживцях. Нині це дівиця дивної вроди і досить розвинена духовно (правда, авторитет класних дам — після восьмирічної неволі в Смольному! — ще тяжіє над нею), але з досить чіпким, практичним складом розуму. Довгі (і вельми приємні для мене, не приховую) години ми ходимо алеями парку. На жаль, ходимо у супроводі її настороженої, бо чула про мої колишні непорозуміння із владою, матінки. Ми навіть мандрували в екіпажі у неповторну Масандру та живописну Оріанду. Поки що переді мною, власне, чистий аркуш паперу, але в цім є своя приваба: під моїм духовним впливом Наталі стане такою, якою я захочу бачити її в майбутньому.
Отже, хоч як кортить мені обійняти тебе після стількох літ розлуки, а раніше Великодня бути не обіцяю. Хочеться помилуватися чудесною кримською весною, тим більше що й Наталі пробуде тут усю зиму, це їй потрібно для здоров'я після пітерських туманів. Та й з'являтися мені в помісті поки що не варто, добрі люди повідомили, що отець Серапіон сочинив на мене недостойну його сану політичну кляузу, а охранителі наші нині дуже пильні в Петербурзі, ти, звичайно, знаєш із газет, останнім часом вельми схолодало…
Твій брат Опанас".
Дак йон тольки перед Паскою з тих Кримів і повернувся додому, уже ми і обсіялися, бо Паска пізня була. Уляна з Гаврилом Латкою лад усьому хазяйству економічному давали, бо в пані Дарини більше про школу голова боліла. Як припливли на плотах литвини і стали зруб класти, тольки біля них і пропадала.
Гомонять, як приїхав пан Опанас, а Уляна йому назустріч із сином на руках, тольки йон і не глянув, наче й не його кровинка.
Глянув чи не глянув, може, перед Дариною совістився, бо хто йому Уляна — ні жонка, ні челядка, а на вчення йому одписав, сама Уляна розказувала. Покликав йон Уляну до себе в кабінет І гомонить: "Винен я перед тобою, Уляно, а ще більша вина моя перед сином твоїм, що його отець Серапіон Купер'яном нарік. Але поки живий я, не знатиме він, що таке нужда, і ти із старшими дітьми своїми біля нього. Оскільки ж усі ми смертні і не знаємо, коли сей світ залишимо, поклав я у банк на ім'я Купер'яна таку суму, щоб стачило йому, коли на ноги зіпнеться, вивчитися на людину поважану". Я мовчки вислухала, се вже Уляна мені розказує, повернулася і пішла, навіть не подякувала. Аби не думав, що ми з дєтками його милостей потребуємо.
Хай не бреше твоя Уляна, бо я од своєї свекрухи знаю, а яна тади в економії корів доїла. Дак Уляна як дізналася, що йон у Криму за молодою панночкою упадає, трохи у зашморг не полізла, якби не дєтки, признавалася моїй свекрусі, і на світі б не жила, так яго, пана Опанаса, любила.
Любила — не любила, а горда була.
Усі ми, баби, горді — покуль не дали по морді.
А так їй, підстелюсі, і треба. Думала — буде панувать, а прийшлося кукувать. Як пан кримував, приїхала яна в поле на панській бричці, а ми картоплю під плуга садили. І не так укидаєте, і гною мало кладете, се вона, Уляна, до нас. А я хоч і зеленок ще була, а злом аж кипіла. Ще, думаю, доля на тобі од'їздить, як ти на нас, бідаках. Калі чуємо: уже в нашого пана інша на умі, а Уляна ні в сих ні в тих.
Аж туточки, скоро як пан з Криму повернувся, і баронеса каретою у село заявилася, та не сама, а з дочкою. Дак пан Опанас і про хазяйство забув, тольки у саду баронеси і пропадав усі дні. Або в помістя Журавських прийдуть та по алеях, та по алеях. Уже ж йон коло панночки в'ється! А в панночки, дарма що молоде, а око чіпке й холодне, сюди — глип, туди — глип. Я тади помітила і подимала: не бачили ще ми смаленого вовка, але побачимо, і діти наші.
Як на осінь повернуло, панночка з матір ю до Києва скоріш, і пан Опанас слідочком. Зимою панночка в теплі краї — і пан Опанас за нею. А далєй, по зимі, привозить йон свою Наталію, дворових збирає і каже: "Се моя жона, а вам господиня…"
Ще як другу зиму зимував йон у тих Кримах біля панночки, прибігла Уляна Несторка серед ночі до баби Мокрини: "Поможіть його серце та до мого навернуть". А баба Мокрина мороз на шибці продмухала, подивилася у те вічко і гомонить: "Не, молодайко, табє з ним не жить, не пара ти йому. А як хочеш, присушу яго так, що ані тобі, ані панночці йон не буде, а тольки буде сирій землі".