Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум'я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б'є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний "Робінзон Крузо". А може, ще й через те асоціюється він у пам'яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки "члена ВКП(б)", який умів упокорювати залізо…
І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп'ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича:
— Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…
Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. "Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку", — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного:
— Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі…
Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п'яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня.
А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум'я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м'ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві.
— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…
— Яно, мо', і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам'ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають…
Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з'явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили…
Усі сільські галіфетчики у той чи інший спосіб, а тягли з колгоспу, і злодій злодія оберігав.
"Ворон воронові ока не виклює", — казав мій батько, і це була правда.
Тієї зими з'явився на Хуторі, поселившись у Явдохи Теленової, міський хлопець. Його прислав у село завод, аби встановити на фермі парові котли і навчити селян варити картоплю для свиней за останнім словом науки і техніки. Він недочував, був контужений на фронті. Хлопець уподобав нашу Марію, щовечора приходив до нас, водив її до клубу, на танці чи в кіно, хоч і Явдоха мала дочку, Наталку, одних літ із Марією. Невдовзі він посватався до Марії з тим, щоб забрати її з собою, до Чернігова. Сестра навідріз відмовилася. Можливо, душа не лежала, а найвірогідніше, що був хлопець чужаком. Ще й родичі та сусіди лякали: "Завезе йон тебе невідь-куди та й покине…" Хлопець поїхав до Чернігова — з Наталкою Явдошиною. І прожила за ним Наталка вік свій, як за кам'яною горою, баринею прожила. Хлопець виявився метикуватим, майстровитим, вимурував дім на околиці міста. А Марія наша десь через рік вийшла заміж за сільського красеня з Рогу. І пробідувала вік увесь, короткий, правда, у хатині над болотом. Бо красень невдовзі потрапив до в'язниці на багато літ за крадіжки та розбій і помер за ґратами, в Сибіру. У злиднях, хворобах, виростила Марія, не без моєї помочі, двох дочок, старшу встигла віддати заміж. Обидві дочки подалися до Чернігова, не вельми часто провідуючи матір-страждалицю. І стоїть Марія в пам'яті моїй біля хатинки своєї, виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров'ю…
Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?!
Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті.
Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.
3
Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі "Подих чудесного". Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам'яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним.