Добре, дадуть кілька років, а якщо розстріляють?"
Згадка про бетонний мішок у підвалі остаточно переконала Романюка, й він мовив:
— Я здогадувався, що Онищенко лицемірить.
— Отож, — підхопив його Сокирко, — беріть папір і пишіть. Пишіть усе. Як підбурював вас Онищенко утворити контрреволюційну організацію, тиснув на вас. Дещо я вам продиктую… — підсунув Романюкові папір та ручку. — Отже, починайте: "Я, Романюк Микола Олексійович, повідомляю органи державної безпеки…"
Тримаючи зараз у руці аркуші, списані Романюком, Сокирко переможно всміхався.
— Почерк Романюка знаєш? — запитав Онищенко.
— Звичайно.
— Тоді читай, можеш сісти й читай… — перекинув через стіл папери. — Уважно читай, Онищенко, бо свідчення ці незаперечні.
Спочатку Сидір Гаврилович нічого не зрозумів. Почерк справді Романюковий, та хіба Микола зміг би написати таке? Романюк, його друг, з яким пройшов такий великий шмат життя і якого врятував зовсім недавно? Та сумніву не було: писав Микола. А вважався другом…
Але ж все написане Романюковим почерком — чиста й безсовісна брехня…
Може, сфальсифіковано?
Ні, почерк точно Миколин і підпис його.
Наче зрозумівши Онищенкові сумніви, Сокирко запитав:
— Не віриш, що писав саме Романюк? То можемо влаштувати з ним ставку віч-на-віч.
— Не треба… — От тепер нарешті Сидір Гаврилович відчув справжню втому: втомився жити. Та й для чого жити, коли друг переступає через тебе?
Проте знайшов хоч якесь виправдання Романюкові: він не із старої гвардії і виявився незагартованим.
Однак тут-таки заперечив сам собі: виходить, якщо не із старої гвардії, то можна зраджувати, падлючити, плазувати, шукати для себе в усьому вигоду, рятуватися, продаючи інших? Ні і ще раз ні!
І все ж, якщо сам Микола зрадив, навіщо жити?
Сидір Гаврилович підвів на Сокирка важкі очі, запитав:
— Ну, що вам треба підписувати? Давайте…
19
Євген Прокопович, незважаючи на спеку, щільно причинив вікно й настроївся на Берлін. Спочатку передавали маршову музику — до неї Євген Прокопович був байдужий, але Танюшик, накриваючи на стіл і походжаючи з кімнати на кухню, жартівливо дригала своїми вже повнуватими ніжками, зображуючи солдатів на марші.
Євген Прокопович з огидою згадав, як виступав днями на профспілкових зборах і закликав до розгортання стахановського руху. Йому аплодували, й це потішило його. Ще приємніш було приймати потім поздоровлення від колег — казали, що в ньому пропадає неабиякий ораторський талант. Євген Прокопович знав це й без них. Послухали б, як виступав він у Вільнівському суді, звинувачуючи соціал-демократів, — навіть знаменитий адвокат Іванаускас стушувався після його промови, й суд засудив руйнівників підвалин на всю котушку.
А вчора до нього підійшов голова завкому, потиснув руку й натякнув, що виникла думка обрати товариша Черняка до складу комітету. Євген Прокопович мало не захлинувся від радощів. Завком відкривав для нього нові можливості як для збирання інформації для Пека, так і для дискредитації кількох здібних арсенальських інженерів. Можна протиставити їхні завищені вимоги інтересам трудового колективу, звинуватити у троцькізмі, зрештою, що-що, а ярлик завжди знайдеться.
— Женюсику, — нарешті покликала дружина, — вечеря на столі.
— А Галина?
— Побігла до якоїсь єврейки.
— А-а… — схвально промимрив Євген Прокопович. І з дочкою, здається, тепер усе гаразд: не швендяє, як колись, з ким завгодно. Розалія забезпечила її заможними клієнтками, у дочки з явилися гроші, й вони дозволили собі продати Джільду, лишивши тільки Дінго.
Євген Прокопович пригубив справді смачної мадери, підчепив виделкою кружальце копченої ковбаси, та не доніс до рота — музика несподівано обірвалася, і урочистий голос диктора повідомив, що зараз почнеться трансляція промови рейхміністра доктора Геббельса.
Євген Прокопович забув про ковбасу і, прихопивши фужер з мадерою, перемістився до приймача. Даремно Танюшик зауважила, що можна слухати промову, вечеряючи, Євген Прокопович забув про все — слухати виступи Геббельса вдавалося нечасто! Євген Прокопович одержував справжню насолоду від його промов. Особливо тепер, коли й сам прилучився до справ рейху та робив свій, як вважав, достойний внесок у завоювання вермахтом цілої Європи.
Геббельс почав промову з возвеличення фюрера, який дивиться далеко вперед і вміє помітити те, що простим смертним ніколи не розгледіти.
Євген Прокопович слухав, відпиваючи маленькими ковточками мадеру, і уявляв, як нарешті вермахт увійде до Києва. Колони танків, піхоти, автомобілі й гармати. І десь на Софійській площі чи на бульварі Шевченка їх зустрічатимуть справді почесні кияни, які зараз змушені критися від більшовиків. І серед них він, Євген Прокопович Черняк.
Звичайно, німці не забудуть його. Він обійме якнайменше посаду київського прокурора — прокурора не якогось провінційного Вільна, а самого Києва, одного з найвеличніших і найстаровинніших міст Європи, а може, не прокурора, а міського голови, або бургомістра по-німецькому, й засідатиме у просторому кабінеті Думи на Хрещатику. І їздитиме по Києву в персональному чорному лімузині.
Цікаво, чи зустрічався з енкаведистом Пеко? Мабуть, уже взяв Сокирка на гачок, у Пилипа Петровича мертва хватка, і енкаведистові не викрутитися.
А хто навів Пека на Сокирка? Саме він, Євген Прокопович Черняк, щоправда, з допомогою Галини — настирлива й хитра в нього дочка й, дяка богові, взялася за розум.
Геббельс скінчив промову, знову зазвучали бравурні марші, і Євген Прокопович повернувся до вечері. Тепер мав можливість не обмежувати себе, тепер масло, м’ясо й навіть делікатеси не сходили з їхнього столу, й Танюшик уже кілька разів починала розмову про обмін квартири. Кохана дружина має рацію: досить їм тулитися в кімнаті без вигод, можна доплатити і обмінятися на пристойне помешкання з туалетом і ванною. Боже мій, Танюшик уже й забула, що таке щоденні теплі ванни, бідоласі доводиться раз на тиждень відвідувати лазню, митися разом з базарними сидухами — от до чого доводить порядну жінку так званий соціалізм.
Євген Прокопович поклав собі на тарілку кілька маринованих білих грибочків, зиркнув на Танюшика, й та одразу зрозуміла його: дістала з буфета карафку з горілочкою, настояною на горобині: саме таку горілочку приємно випити під твердий і неймовірно смачний грибочок. Євген Прокопович вдячно всміхнувся Танюшику й ще раз подумав, як йому поталанило з жінкою. І дав собі обіцянку найближчим часом зайнятися квартирою. На тому тижні відбудеться чергова зустріч з Пилипом Петровичем, а він уже має для нього таку інформацію, що пальчики оближеш. Не кажучи вже про те, що полковника Орлова після його листа забрали в НКВС. Про це він дізнався від Галини: її клієнтка живе в одному під’їзді з полковником, а там тільки й розмов про арешт самого начальника училища. Пеко має розщедритися, усе це коштуватиме не менше ніж три тисячі, а вимагати слід чотири. Нічого, рейх не зубожіє — щоправда, Геббельс закликає напружити всі сили нації заради озброєння, але ж то стосується їх, німців, нехай затягують паси, а тут, зважаючи на крайню небезпеку, можна й не скупитися.
Думка про чотири тисячі, які вже мало не обтяжували кишеню, звеселила й розчулила Євгена Прокоповича. йому набридли бравурні німецькі марші, впіймав веселий штраусівський вальс, мабуть, з Відня, і кімната, сповнившись радісних звуків, зробилася наче просторішою й комфортабельнішою: немов повернулися вони з Танюшиком до своєї вільнівської квартири й стоїть біля стіни не убогий буфет, а дубовий, різьблений, а в ньому кришталь і посуд тонкого фарфору.
Євген Прокопович підвівся і зробив перше па, подав Танюшику руку, вона притиснулася до нього, й вони почали кружляти — тепер нічого не існувало для них, тільки чудодійна музика, вони наче ширяли в повітрі, і Євген Прокопович думав, яке все ж дивовижне й прекрасне життя.
20
Онищенка розстріляли у підвалі.
Сидір Гнатович мріяв ще хоч раз побачити небо — голубе чи нехай хмарне, можливо, зоряне, а його поставили біля бетонної стіни, й навпроти виструнчилися молодики з гвинтівками.
Це було найсумніше — не побачити неба чи хоча б дерева, навіть травицю чи билинку, натомість брудний сірий бетон, а позаду бризки крові на стіні.
Серце стиснулося, Сидора Гавриловича кинуло в жар, а останньої хвилини хотілося хоч зітхнути вільно, і Онищенко скинув куртку, лишився в сатиновій сорочці: точно таку йому колись пошила мати, просту сатинову сорочку, ще й вишила по коміру волошки. Тепер волошок на комірі не було, і все ж Сидір Гаврилович раптом відчув їхній гострий гіркуватий запах, уявив, що йде золотим полем, розсуваючи колосся грудьми, а в житі цвітуть волошки й червоні маки, жито хвилюється під вітром, йому не треба нікуди поспішати, тільки от край поля чекає на нього мати, ще молода, вродлива, запнута білою хусткою. Щойно вона жала жито, втомилася, відпочиває, спершись на копицю, простягає до нього руки, посміхається, а він чує спів жайворонка в небі, волошки пахнуть пряно, й від цього радісно на серці, бо все це буде завжди попереду — і материна усмішка, і золоте поле, і червоні маки: життя таке довге, й усе попереду…
А чоловік у підвалі навпроти Онищенка подав команду, й молодики підвели гвинтівки. Лишалося жити секунду — дві, Сидір Гаврилович розкинув руки, неначе обіймаючи весь світ, побачив матір і Антона, йому зробилося щемко й боляче, серце пронизала блискавка, й Сидір Гаврилович усвідомив, що вмирає, що вже вмер, і остання думка його була: всі гадатимуть — його розстріляно, а він умер сам, власною смертю, не дочекавшись куль…
Ноги в Онищенка підігнулися, і в цю мить пролунала команда, кулі пронизали його тіло, Сидір Гаврилович упав, вдарившись обличчям об нерівну й брудну бетонну підлогу.
— Усе, — сказав чоловік, який командував розстрілом, — ще одного скаженого пса зничтожили…
Він підійшов до розстріляного, витягнув з кобури пістолет і для гарантії послав ще одну кулю Онищенкові в потилицю.
21
Генерал у відставці почесний чекіст Іван Макарович Сокирко прокинувся пізно, о дев’ятій, коли онука Майя та її чоловік Гена вже подалися на роботу. Посидів на краю ліжка, ворушачи пальцями ніг — чомусь це замінювало йому вранішню зарядку — і пішов голитися.