Здається, порядна людина. Каже: "Мені доведеться перед селом світити лицем". Видко, отаборяться надовго.
— Надовго,— озвався Мельник.
— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
— Що ти?!
— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене...
— Мені пора, Миколо.— Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе.—Дозвольте дітям сухарців узяти,— звернувся до Марини.
— Прошу, беріть.
— Звикли,— ніяково сказав він.— Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.
— Беріть більше.
Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою —на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.
— Кепські справи,— пробурмотів Микола.— Криж має розпорядження провести арешти.
— Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
— Гривастюк до чогось готується, якийсь політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.
— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.
— А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа.
— Дивуюсь тобі,— сказав я.— Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.
— Терор?
— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.
— Га-га-га! — закудкудахкав Микола.— Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га!— Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.
Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.
Пахло гіркувато-п'янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.
У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, .які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.
Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.
— Го-го! Тут не менше трьох метрів.— Микола зробив кілька дужих змахів до мене.— Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.
— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.
— Ні, ріка .пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.
Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.
— Сотник учора непогане казання мав,— кинув я вслід Миколі.
Він пішов повільніше.
— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби. зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.
— А не візьмуть вояки верх?
— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.
— Так чи інакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.
— Ти забрав Марину до себе?
— Так.
— Справиш весілля?
— Як закінчу з хатою.
— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.
— Вона мені вірить.
— Не легковаж: люди!
— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.
— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.
— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.
— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.
— Тільки сирим не запоможи.
— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.
IX
Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.
— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,— каже він.— Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.
Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.
Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.
— Трохи негарно,— каже він.— Не подобаються мені ті зрізані кути.
— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник.— У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
— Тепер не дуже, щоб будуватись,— бубонить Хрущ.— Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: "Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу". А воно й голод починається. Я от...— Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута.— Туди далі в Галичині люди пухнуть...
— Понад Дністром трохи легше. Правда, не в усіх. Є такі, що в чоботях ходять, а босі сліди знати. Он Байдиха: галушка та лемішка. І то випрошене, вспоміжне.
— Лихе життя.— Хрущ став відкашлюватись, довго підбирав якісь слова, дивлячись похмуро на Мельника,— Казав якийсь: більше разу не вмреш. Пішли до роботи, хлопці.
— Від дурного життя і люди дуріють,— сказав Мельник, пересівши навпочіпки і погойдуючись на ногах.— Хтось-то мені розповідав, що старий Ковальчук купив у Заліссі труну і спить у ній. Щоб тіло, мовляв, звикло до вічного спокою. Нібито ніде так не висиплявся, як у труні.
— Я хотів у цього відьмака позичити брусів на одвірки,— сказав я — Бруси дубові, обстругані. Ще подумає, що зичу йому скорої смерті.
— Ліпше не майте з ним ніяких сходин,— порадив Мельник.— То чоловік недобрий.
Спроквола шелестів вітерець у високій траві, що мало не в очевидь піднялась над землею, майже сягаючи колін. Побачивши на стежці дві маленькі постаті в довгих на випуск сорочках, я пішов назустріч.
— Тату, мама наповідала, що обід за годину.
У мене щось замліло від того "тату".
Швидко, по-осінньому поквапливо насувалась ніч передвоєнного тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрій ніяк не хотілося вірити. Усе мовчало, причаївшись і дожидаючи. Я торкнувся рукою холодної Марининої коси і вона, мов по вістрі, сповзла їй на груди. Марина нагнула голову і притулилась до зап'ястя пересохлими устами. Крізь довгу гірку і солодку знемогу, крізь біль і сум, безконечну задуму і вагання — тихий, проймаючий серце шелест губ:
— Ти будеш моїм.
Це прозвучало, немов веління землі і неба, веління чогось вічно живого.
— Нас ніщо не розлучить...
Засірів туманом світанок.
— Маринко,— сказав я.— Я чекаю, що ти приїдеш.
Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо... бо одне ми ціле, як яблуня і цвіт, як небо і сонце... Якби не війна, випробування, не гідні не те що людини, а допотопної німини, яким війна піддала людей, вимірюючи їх вигадані, відносні чесноти, то в нас усе було б щиро і чесно. Од замолоду закопаний сатрапами російський хлопець обурювався тим, що гідність людини вимірюють труднощам підносячи до ідеалу те, що є просто наслідком поганих суспільних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому.
На фронті я з неспокоєм згадував наш останній вечір. Марина з'являлась мені у коротких і кошмарних окопний снах між артилерійськими атаками, в хвилини непритомності — в госпіталях, бо потім, прийшовши до пам'яті, я надзвичайно гостро відчував полегкість від того, що вона була зі мною. Вона приходила до мене тінню. Так, тінню. Тому що образ її витіснили з моєї уяви понівечені трупи — без лиць, без голів, без рук і ніг. Голос її заглушили канонади і хропіння конаючих. Усмішку погасили спалахи вибухів. І вона навідувалась до мене духом небес, водила квітучими лугами, поїла холодною водою, годувала, як дитину, із рук, прикладала до спалених місць стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострілом, з першою командою. А потім продовжувала перервану турботу, і сон накладався на сон, утворюючи шматок неподатливої, глибоко потайсвіту захованої в душі дійсності.
Відтоді, як я побачив Марину з санчатами на дорозі, що пересікає Буштинський тракт, вона стала для мене іншою. Відтоді переді мною у мряці застряли її очі, а далі — сповиті туманом — ідуть якісь руїни, розрита земля, настовбурчені скелі, вирвані з корінням дерева. І з того часу я почав задумуватись, і вагатись: ми стали людьми, які ваг вчились зосібно, по-своєму терпіти, і цим двом силам терпеливості буде важко разом, між ними не можна перекинути місток.
Та я все частіше здогадувався, що цей малий характерник — не Панька Середи син. І цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з неспокійними карими очима примусив .мене згадати батька. Батько привидом піднявся переді мною з хмільного чаду, зупинився в образі докору. Я знайшов себе у п'яних снах малим хлопчиною, який хотів жити не так, як усі, кого він знав. І, взявши те хлопчатко за руку, я пішов назустріч оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмучені Маринині очі. Вони ніби промовляли:
— Правда. Була війна. Але можна було їй не скоритись. Можна було зберегти себе.
Тоді собаку, що біжить манівцями,— випадок,— я не відгонив од себе і ще ненадовго пускався за течією. І дивно: завжди мої ноги нащупували мілину, я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди…
— Чого мамка наварила?
— Вареників,— поспішив чоловічок з синіми очима, Паньків син.
— І гречаної каші,— додав Василько, не образившись на брата.
— І болсцу,—підказав Івась. У сінях я шепчу Марині:
— Ти оковирна.
Щоки її розпашілися коло печі, чистим вологим блиском відсвічують терново-чорні очі, на устах усмішка.
"Усе буде добре,— думаю я.— Прийшов таки туди, де мене чекали".
Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Ілля і я. Поки Ілля лащиться зором до пляшки, я спішу повідомити, що беру Марину за жінку, але весілля справимо пізніше, коли заберуться лісничівські наїзники.