Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті..." Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...
"Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!.."
І повернув до шинку.
— Сип горілки, Галько! — гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття...
— Не питай... давай швидше!
— Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?
— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:
— На! та давай швидше! — і швиргонув через стіл свиту.
— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна...
Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу...
— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту... — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...
— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...
— Сип... сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?
— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.
— Ну, цетвертину всиплю...
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.
Коли це — увійшов у хату Яків Кабанець.
— А що це, Чіпко? І ти вже?.. — обізвався. — Вип'ємо, значить?
— Вип'ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: — вип'ємо! — А це вже гукнув на всю хату: — Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та — гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу...
Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти — горілка... Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку... Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає... А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою... Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному... Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати — і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, — а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.
Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою...
Як підпили вже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався, — куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений...
— Що це воно за знак, Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи, — ти ж, мов, до сього дива не теє?..
— Не вживав? — Ні!.. А тепер буду...
— Чого ж це так?
— Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!
— Та де ж твоя земля ділася?..
— Де?.. взяли... одняли гаспидські п'явки... пропала!.. А земля пропала — все пропало.
— Так, так, — підхопили двораки, — без землі — що?.. Без землі — життя нема!
— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.
— Еге ж, еге... А коли так — пий, поки п'ється, гуляй, поки туляється! Без землі... все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! — Та, бух! по столу кулаком...
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своє:
— Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля — що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі — усе пропало... усе! — Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та й притих...
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.
— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... — Чув, Микито? рушай!
— Підожди трохи, — одказує Микита.
— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає...
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:
— Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся...
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував — замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пісню — чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"...
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи — п'яний-п'яний, п'яніший землі...
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
— Що це, сину?!. на яких це радощах?..
Чіпка сів на лаві, схилив голову...
— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...
— Свитка?.. шапка?.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:
— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!
— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро й душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і задумався...
— А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити... Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго... Їх мучити... му... морр...
Та — пуць! на землю... Так і захарчав...
Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!"
Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день — знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...
XVI
ТОВАРИСТВО
П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк — одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, — такий балакучий.
Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий — на селі перший співака.
Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом.