А Ігор озирнув далину — чи не видно там орди? Він знав, що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помітити куряву, збиту тисячами кінських ніг, а ще швидше — зграю чорного гайвороння у голубому літньому небі.
Однак ні орди, ні куряви, ні гайвороння не видно. Що ж — це на краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє військо в пастку!
Тим часом ворог наближався. Вже видно не тільки окремі постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на коні, його вої поволі плетуться за ним.
Ігор перелічив — чотириста чоловік. Проти його двох з половиною тисяч — жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Ігореві не хочеться втрачати жодного свого воя, і він усю надію покладає на несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі здалися!
Думки скачуть одна за одною. А хвилини біжать, і половці все ближче і ближче.
Пора!
Ігор подає знак — і Рагуїл з дружиною рушає. Ігор сідає на коня, виймає меча.
На чолі своїх закутих у броню сіверян вилітає на узгір'я і пологим схилом мчить униз. Услід за ним ринула вся дружина — тисяча досвідчених у ратному ділі воїв, що стрясають землю тупотом копит своїх бойових коней, а повітря — громом дужих голосів.
Майже одночасно з обох боків долини появилися дружини Всеволода, Святослава і Володимира.
Вражені, приголомшені, мов громом, половці зупинилися, оніміли. Почулося протяжне виття, що переросло в крик відчаю і розпачу. Потім вершники враз повернули коней і кинулися тікати, не випустивши жодної стріли в бік урусів.
— Доганяйте їх! Переймайте! — гукнув щосили Ігор і вдарив острогами свого огиря.
Поряд з ним мчав Янь. Очі захоплено блищать, меч зі свистом розтинає повітря, з-під шолома вибилися густі русяві кучері...
— Ге-ех! — рубонув він степовика, що відстав від своїх. — Є один!
І не зупинився, не глянув на свою жертву, бо вже запримітив попереду себе червоний ханський каптан.
Їдучи на чолі загону, хан опинився тепер позаду. І хоча дужий, бистроногий кінь міг би винести його з цього киплячого виру, він не міг утекти, бо нікуди було, — всюди перед очима лише пилюка, розвихрені кінські хвости та згорблені спини ошалілих від страху родовичів.
Янь швидко наздогнав його. Хан навіть не витягнув шаблі.
— Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!
Янь здержав руку, схопив повід ханового коня, одним спритним помахом меча відрізав від пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб похвалитися здобиччю. Та Ігорів золотий шолом уже виблискував далеко попереду, в самій гущі половців. Тоді Янь звернув убік, і, тягнучи за собою скакуна з обважнілим, ніби мертвим, ханом Обовли, що все ще прихилявся до кінської гриви, виплутався з шаленої круговерті. Звідси він побачив, як спочатку князь Всеволод, а потім Святослав і Володимир перетнули втікачам шлях з долини. Лише десятку їх, чи й того менше, пощастило вирватися з оточення і дременути без оглядки в степ.
Короткий бій спалахнув, як жмут сухої соломи, і відразу згас.
Князі з'їхалися щасливі, веселі. Вітали один одного з перемогою, обнімалися, цілувалися...
— Оце побували в ділі! Оце звитяга! — гримів розкотисто Всеволод, знімаючи шолом і рукавом шовкової сорочки, що вибивалася з-під кольчуги, витираючи спітніле чоло. — Я радий за племінника Володимира, що став справжнім воїном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я бачу — князівські мечі обагрені ворожою кров'ю! Це славно!
Він обняв юних князів дебелими ручищами і притиснув до грудей. Ті щасливо усміхнулися.
До них під'їхав Янь. Штовхнув до ніг Ігореві зв'язаного бранця.
— Хан Обовли, княже. Їхав на Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти худобу, полонеників. Сам зізнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти чи викуп узяти?
Князі стали перед ханом, мовчки дивилися на його зігнуту в шанобливому поклоні спину.
— Підведись! — неголосно наказав Ігор. — Ти ж хан, а повзаєш, мов черв'як...
Той підвівся. Однак запобіглива усмішка не сходила з його лиця. У коричневих очицях зачаївся страх. Тихо запитав:
— Ти стратиш мене, княже?
— Якщо вже тебе в бою не зачепила стріла і не торкнувся меч, то нині — живи! Твоє щастя, що зустріли тебе з порожніми руками, коли тільки йшов на Русь. Бо коли б повертався зі здобиччю, коли б руки твої були в крові наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зітнув би тобі голову! А так — живи! Сплатиш викуп — відпущу на всі чотири вітри!
— Дякую, княже! — Обовли вклонився. — Тоді відпусти одного полоняника, мого довіреного, щоб я міг, не гаючись, послати додому за грішми... У скільки оцінюєш мою голову?
— Думаю, більше ста гривень [39] вона не варта.
— У сто гривень! — вигукнув вражено хан. — Та весь мій рід, якщо обдерти всіх, як липу, не нашкрябає стільки! Краще рубай голову!
Відчувши себе у відносній безпеці, зрозумівши, що смерть обійшла його стороною, він посмілішав і почав торгуватися.
Та Ігор суворо відрізав:
— Знаю, що ти голодранець! І сто гривень для тебе забагато. Але п'ятдесят знайдеш! Це моє останнє слово!.. А довіреного можеш послати хоч і сьогодні...
3
Мати рвалася додому, на Сейм, і Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер він був багатієм: мав шестеро половецьких коней. Трьох осідлав — для матері, для Любави та для себе, а на інших навантажив чимало всілякого добра, на яке не поскупилися Славута з Самуїлом, — жита й пшениці, щоб восени було чим засіяти нивку, ножів, серпів, наральників, сокир, сухарів, солонини.
Вирушили в суботу, зі сходом сонця.
Ждан їхав додому з великим острахом. Боявся, що від їхньої оселі не залишилось нічого, крім попелища та бур'янів, а ще більше боявся, що коли-небудь доведеться здибатися з князем Ігорем. Як він його зустріне!
То дарма, що випустив із в'язниці. Випустив усупереч своєму бажанню — здався на просьбу княгині. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить у ще похмурішу кліть у Путивлі? Або, чого доброго, накаже підвісити на першій же гілляці?
Ні матері, ні Любаві про свої сумніви не відкрився. Навіщо тривожити їхні серця? їм, бідолахам, і так нелегко. Дорога важка, незвична верхова їзда геть змучила жінок. Любава молода, витриваліша, а стара мати ледве тримається в сідлі.
За денний перехід до Вербівки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув з дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркітливим струмком і зеленою травою, кинув поводи.
— Відпочинемо тута!
Мати схилилася на луку сідла, безсило сповзла з коня і відразу лягла на постелену Жданом кошму. Любава присіла біля неї, зняла хустину, рукавом витерла спітніле чоло.
— Може, водиці принести, мамцю?
— Принеси, доню.
Важка дорога зблизила їх, здружила. У них ще не було ні спільної оселі, ні спільного добра, які часто роз'єднують не тільки невістку з свекрухою, а й матір з дочкою, у них була тільки спільна любов до Ждана та бажання бачити його щасливим. А така любов, якщо до неї не домішується нерозумна, сліпа ревність, швидко зближує жінок — стару і молоду.
Поки Ждан триножив коней, Любава принесла із струмка холодної води, нарізала хліба й сала.
— Їжте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!
Підійшов Ждан, присів біля них.
Мати підвелася на руку, з'їла шматочок хліба з салом, запила водою. На її стомленому, змарнілому обличчі з'явилася подоба гіркої усмішки.
— Дякую, доню... А неволі довіку не забути, бо немає в світі нічого тяжчого, ніж неволя чужинецька, — хіба що смерть, голод або хвороба невигойна...
У Ждана від цих слів стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було важко. А як же їй? Втратила чоловіка, дітей, домівку...
Ну, тепер він матері нікому не дасть скривдити. Збудує хатину побіля Сейму, зоре шмат землі та засіє житом-пшеницею, розведе худобу, птицю — і заживуть вони втрьох тихо та любо...
Він жував черствий хліб з салом, а в мріях витав у майбутньому, що здавалося йому ясним і щасливим. Коли б то все збулося!
З роздумів його вивів приглушений Любавин скрик. Він підвів голову і глянув туди, куди показували розширені від жаху очі дівчини. Там, на горі, де пролягала дорога, на тлі синього неба темніли постаті кількох вершників.
— Половці! — змертвілими губами прошепотіла Любава.
Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Ні, на половців не схожі! Червоні щити за спинами, мечі при боках. Свої! Сіверяни!
Вершники помітили їх теж і рушили в долину.
— Не бійтеся — це наші люди! — заспокоїв жінок Ждан, хоча у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла в собі небезпеку.
Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь!
Янь теж був вражений.
— Ждане! От не чекав! Звідки ти тут узявся?
— А ти?
— Ну, ми трохи попатрали з князем Ігорем половців у степу і повертаємося додому! — не без гордощів відповів Янь. — Я сам своїми руками взяв у полон хана Обовли!
— Он як! Виходить, князь Ігор ходив у похід?
— Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого це тебе дивує?
— Та тому, що і я з походу. Був аж на Самарі з князями...
Він хотів запитати, чому Ігор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його діло? Хай князі між собою виясняють це. Його діло — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб'яка.
— О! — вигукнув Янь. — Ти повинен розповісти про той похід князю! Ось він їде...
З-за гори показалося військо. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней і пускали пастися.
Під'їхали князі Ігор та Володимир.
Ждан схилився в поклоні.
Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.
— Ти?
— Я, княже.
— А ті жінки? З тобою?
— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава... З Глібова... Та дівчина...
— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він відразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.
Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:
— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців... В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.
— Ось як! З чим же повернулися князі? Ждан у душі був вдячний Яневі.