гомону, що спів пташок та плюскіт джерела.
"Це там, біля ложа царівни", — догадувався Яровит. Поклав собі так: тут сила його нічого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспішав. Ступить кілька ступенів, розглянеться — і знову йде, розглянеться — і йде. Та ось завважив витязь: пахощі стали примітно відчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби не сісти там, де стоїть, і не заснути. А вже як сяде, знав, і поготів не втримається, засне.
"Чи не є це вона, сторожа Цар-Діви? — подумав. — Присяйбіг, вона, та сила, що не підпускає смертних до живої води!"
Ну, коли і всього, то він не сплохує. Не затим пантрував за Стратим-птахом, зважувався на таку далеку і, може, безповоротну мандрівку, аби сплохувати тепер і піддатися сонливій зморі пахощів. Ано, не затим! Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, аніж поступиться.
Надумався — і випростав спину, ступив назустріч своєму порятунку.
Коли набрав води та зірвав золотий плід з найближчої до терема яблуні, відійшов на дозволену для вільного дихання відстань і там же, під першим, що захищало його від можливих свідків, деревом умився. Сонливість одразу ж і помітно зникла, до тіла, чув, прибула свіжа сила. Про бажання й говорити не доводиться. Десь обминав всякі перетинки, десь пересягав через них і біг що було сили до річки. Бо таки не терпілося відшукати тиху заводь при березі, заглянути в неї, а заглянувши, пересвідчитись у сподіваному.
Боги світлі та боги ясні! Він справді знову молодий і красний видом!
Не повірив за першим разом; схилився і знову заглянув у плесо-свічадо. Таки ж молодий і доброликий, присяйбіг, ще ліпший, аніж був.
Не відав, потішений, куди йти, що діяти. Згадав про зірване яблуко і з'їв його: хай буде такий, як є, хай не пристають більше злі уроки.
"А що ж далі ? — замислився. — Маю дбати про повернення на землю? А так, маю, і все ж то потім. Найперше слід поїсти щось і перепочити".
За їжею не було потреби ходити далеко — вона всюди, на кожнім дереві і на кожнім кущі. Там солодкі яблука, а там ще солодші, там смачні родзинки, мигдалі, а там ще смачніші. Зривав і їв, втішався приємним присмаком і знову їв. Аж поки не наситився, а вже наситившись, ліг там-таки під кущами, і заснув.
Спав сном мужа і витязя, може, добу, а може, й більше. Коли ж прокинувся, та скупався у річці, та поснідав, знову загадався: як же він повернеться на землю? Спитати б, а в кого спитаєш? Це таки справді царство Сонця, Місяця й Зірок.. Хіба податись і вклонитися Цар-Діві? А коли замість ради-поради та запре в підземеллі? А що, може сказати: "Тебе сюди не просили, отож і згинь тут".
Ні, рятунку-повернення мусить шукати сам. І віщий ворон так нарік: "То вже твоя турбота".
Час вимірювався не днями й ночами, як на землі, — перепочинками. Поспав, потинявся без діла, з одної цікавості, — ото й прожив добу. Знову поспав та поблукав понад левадами — знову прожив. І все ж розумів: час іде, а надії на повернення до землян ніякої. Невже для того добирався на острів Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було неправда?
Не лише бентега, сумніви обсідали та й обсідали серце, відчай закрався уже. А з відчаєм прийшла й зневіра. Та ось прокинувся одного разу від грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненні коні. Хвостаті, гривасті і неймовірно бистрі. Мигнуть перед очима, осліплять сяйвом — і зникають, схоже, що до землі правляться.
Догадався, що то за коні, а чи на все уже згоден був, — схопився найближчому коневі за хвоста і за одну якусь мить, ну, може, за дві опинився в своєму, земному морі.
Мабуть, глибоко пірнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню. Через те перше, що зробив, ліг на воді й перепочив. Потім уже розглянувся й помітив: він не так і далеко від берега. Вдалині виднілися гори, ліси на схилах гір, ближче до моря — град білокам'яний.
До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечір. Сили забракло підвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пісок і заснув, до краю змордований і знеможений.
Удосвіта знайшли його там рибалки. Будили — не добудилися. Тож підняли на руки й понесли до своєї рибальської оселі.
Там він і проснувся, коли рибалки повернулися з моря.
"Де я?" — запитав.
"Серед людей".
"Бачу, що серед людей. А в якій землі, хто князює в ній?"
"У нас не князюють — царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нині царює в ньому Халіль".
"То, може, скажете, люди добрі, як мені потрапити до нього?"
"Що ти! — замахали руками. — І не думай, і не помишляй про це".
"Чому б то?"
"Лютий він зараз, яко звір. Хто підвернеться невчасно, голову стинає не вагаючись і не питаючись".
"Що ж його розгнівало?"
"Спіймав морську царівну, воліє взяти її собі за жону, а та не хоче".
Згадка про морську царівну насторожила витязя. Морська царівна... Стривай, стривай. А чи не та це, що має порятувати її від кривди і кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може...
"А з вашого царства ходять лодії у слов'янські землі?" — поцікавився у рибалок.
"Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчі відають".
"Як же мені здибатися бодай із кормчими?"
"Іди в город, там морське пристанище. А в пристанищі напитаєш".
Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пішов берегом. Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. І всі веселі, часом тільки осміхаються, часом і регочуть.
"Що тут у вас? — запитав перших, котрі трапились йому. — Скоморохи смішать так?"
"Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар із царівною змагаються?"
Розштовхав цікавих своїми дужими ліктями й спинився, вражений: в пристанищі морськім підносилась над водою велика золота кліть, а в тій кліті сиділа, висунувшись по груди з води, золотокоса діва. І такі довгі та пишні були вони, її хвилями спадаючі коси, така ніжна голубінь світилась в очах, стільки муки було в тій голубіні, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце і заціпеніло. Та це ж не діва, це — богиня! І таку цар тримає в кліті, хоче підневільне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цікавих й опинився поруч із царем, що гарцював на коні й допитувався у діви:
"Де ті кляті кобилиці, де?"
"Казала вже, — спокійно відповідала царівна, — у морі вони".
"Я заганяв через них челядь, сам був на березі й кликав, не виходять з моря".
"Значить, я не тобі суджена, коли не виходять".
"Ти не зізнаєшся, яке слово маю сказати їм, аби вийшли?"
"Сам здогадайся".
"У-у! —лютував цар. — Знай, не повідаєш того слова завтра, післязавтра, викину разом із кліттю на сушу. Подохнеш, мов риба".
"Що з того, — царівна йому, — тобі все одно не дістанусь. Кажу ж, щоб жити на суші, маю скупатися в молоці морських кобилиць. А кобилиці вийдуть на поклик лише однієї людини на землі — мого судженого".
"А що, царю, — подав голос і витязь Яровит, — може, будеш розважливий і відпустиш діву? Чув, що сказала? Все одно тобі не дістанеться".
Цар метнув у його бік позирки-стріли й підібрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царівна, й нагледівши Яровита, крикнула потішено: "Ось він, — вказала білою, мов морська піна, рукою. — Ось мій суджений! Йому і тільки йому скориться море, усе, що в морі. Чули, лише на його голос вийдуть морські кобилиці!"
Царські вої оголили мечі, обступили Яровита.
"Іди, — сказали. — Іди й клич".
"Я піду, — погодився витязь, — та кликати маю без свідків. І не серед білого дня — поночі. А крім того, у мене будуть свої вимоги".
"Ніяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!"
"О ні, так не вийде, царю. Скажу тобі те, що й царівна казала: який матимеш із того хосен? Якщо загину я, ти теж не візьмеш із царівною злюбу. Мої вимоги тільки прихилять до тебе царівну".
Хтось із челяді шепнув цареві на вухо: "Погоджуйся. Аби тільки кобилиць виманив із моря, в усьому іншому обійдемося без витязя".
"Гаразд, — зголосився цар. — Кажи, які твої вимоги".
"Перша з них. Дай мені бойового коня при сідлі і збрую".
"За цим не стане, — зголосився Халіль. — Кінь тобі буде. Кажи, які ще в тебе вимоги?"
"Їх небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я її після того, як добуду для царівни молоко морських кобилиць і скупаю її в тому молоці".
"Чом так?"
"Аби ніхто не підслухав те, що казатиму, і не завадив нам зробити її земною дівою".
Цар вагався. І вірити не хотілося чужинцю, і не вірити не міг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так.
Яровит звелів приготувати бурдюки для молока, а в пристанищі поставити великий казан на підмостках із каменю. Сам же сів на подарованого царем коня й подався далі від цікавих до того, що буде цієї ночі на березі моря, людей.
Він не збирався втікати. Честь мужа і витязя не дозволяла йому залишити царівну в біді. А крім того, пам'ятав веління ворона: "Порятуєш царівну — боги звільнять тебе від даної їй обітниці, не порятуєш — не матимеш жони й серед земних". Клопотався іншим: яке ж то слово має сказати кобилицям, аби послухались його і вийшли, з моря, дались подоїти себе? Білі? Буйногриві? Морські? Щось ніби не те. Якось інакше іменують їх у роді слов'янськім. Чи не... Так і є: вілині сестриці! Коли починають казку говорити, так і речуть: "Вілині сестриці, морські кобилиці".. Халіль міг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранішня зоря з'явилася на обрії й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: "Вілині сестриці, морські кобилиці. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдіть із моря, порятуйте сестру свою, морську царівну, від великого горя".
І тільки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять білогривих кобил, вийшли, стали одна при одній і мовили: "Чого волієш, молодче?"
"Віддайте молоко своє, най царівна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволі агарянської".
"Коли для того, щоб позбулася неволі, бери".
Поки видоїв усі дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття під казаном, з'явилися цікаві, челядь розбудила й царя — така була його воля: хотів на власні очі бачити, як купатиметься в кип'ячому молоці морська царівна.
Її звільнили вже з кліті. Оточили,