Світ за очі піду! Не вірю більше їй. Зневажаю її!
— Сину! Прохоре!—озвалась мати і, впавши йому на груди, гірко заплакала.— Не йди нікуди... Помирися...
Чи оці сльози, чи вперта Прохорова непохитність вкрай розлютили Шумейка. Не володіючи більше собою, він схопив замашну лозину, що лежала на колоді, і, одірвавши од сина
Ганну Федорівну, з усього розмаху стьобнув Прохора по обличчю.
І цей удар розбудив у синові небувалу зненависть до батька. Обличчя поблідло, губи затремтіли, засмикались.
— Більше цього не робіть, тату,— попередив тремтливим, сцовненим гніву голосом ГІрохор і вихопив з батькових рук лозину.— Чуєте? Бо я не ручуся за себе.
— На батька руку?..— Старий Шумейко аж задихнувся.— Ти посмієш?
— Посмію! — І, поламавши лозину на кілька частин, Прохор шпурнув її в бур'ян.— Посмію! — заявив він так погрозливо, що старий Шумейко аж відступив од нього на крок.
— Проклинаю! Проклинаю тебе!..
— Аркадію! — скрикнула мати, стаючи па захист сина.— Отямся! Що говориш? Не кляпи, не кляпи його!..
— Тату! — кинулась до батька Марія, але Аркадій Павлович, нестримний і лютий, кричав, немовби в якомусь безпам'ятстві:
— Проклинаю! Нема сина! Не хочу знати! Геть! Проклинаю!
— Свате, заспокойся! Хто ж рідну дитину проклинає? — сполошився навіть Жигай цих страшних слів.
Прохор, нічого більше не сказавши, швидко пішов з подвір'я до річки, а вслід йому знесилений Шумейко погрожував кулаком:
— Не приходь же додому — запорю!
Минув страшний для Віри, незабутній день. Коли почало сутеніти, вона зачинилася у своїй спальні.
Прохор не приходив ні обідати, ні вечеряти. Де він блукає зараз? Що робить? Можна отак вік прожити, і не зрозуміла б Віра того, що зрозуміла тепер, і не пережила б, може, за ціле своє життя того, що пережила за оцих останніх два дні.
Здавалося їй, що вона любила і любить Карпа Нехльоду і заміж вийшла за Прохора лише тому, що кращого й багатшого парубка не було у слободі. І ось зараз, коли пристрасть до Нехльоди згасла, коли Віра збагнула вповні, до чого це призвело її, коли вона, немов після чаду, почала тверезо порівнювати Прохора з Карпом,— Віра зрозуміла остаточно, що не любить Карпа і любити його не може, що дорогим лишається, для неї тільки чоловік. Він душевніший, простіший і рідніший їй.
Це особливо гостро відчуває вона зараз, коли зосталася сама, без Прохора, і невідомо, чи повернеться він до неї, чи розрив стався остаточний і до минулого вже вороття нема.
— Нема... Нема! — повторює Віра, картаючи себе за все, що трапилось.
"Розум мій помутився. Нічого не тямила, ні про що не думала. Де він узявся на мою голову, на моє горе, оцей Карпо! Був та, може, й поїде собі з слободи, а мені ж як жити? З ким жити? Покинув, покинув мене Прохор.— І гарячим, умитим слізьми обличчям припадає до подушки.— Що я наробила? Ой, що ж я наробила?.."
їй хотілося, щоб швидше повернувся Прохор. Вона б одразу пізнала його ходу ще на подвір'ї, відчинила двері і тут віч-на-віч з ним поклялася б у подальшій вірності. Руки б йому цілувала, па колінах благала, щоб простив. Він зглянувся б, він побачив би її сльози, почув би її щиру клятву і простив би їй зраду.
Але ж Прохора нема.
Біль стискає груди Віри. Вона не знаходить собі місця, метається в ліжку, мов у жару, і одна думка вогнем пече їй душу, пече їй серце.
"Покинута... Як жити мені в світі? Як жити? Не повернеться. По очах бачила. Слова його чула. Не зглянеться, не простить... До неї піде, до Зіньки..."
І сама не знає, як вимовила це ім'я, але воно вжалило її, мов гадюча отрута.
Віра, схопившись з ліжка, як безумна, ходить по кімнаті.
Пригадалося все: зустріч із Зінькою біля річки, і її очі, й зловтішні слова, коли говорила вона, не криючись, що любить Прохора.
— Любить... любить,— вимовляє Віра в безсильній злобі своїй, заламуючи руки.— Такого сокола втратила... Не зуміла приборкати, не зуміла голубити, а він до іншої тепер пішов. Милує, цілує Зіньку!
О прокляття! Кому сказати? Хто навчить, як позбутися злої розлучниці, як привернути Прохора, щоб знову любив мене і тільки мене одну. Де шукати поради, в кого?
Надворі зовсім звечоріло, та не заспокоювались стривожені думки, як не може одразу заспокоїтися море, розбурхане буремними вітрами. Даремно прислухалась Віра, ловлячи кожний шурхіт за дверима, в надії почути його кроки, його мужній голос, але всі її сподівання були марними.
Хтось грюкнув хвірткою, хтось тупотить по приступках ганку, і Віра пізнає Карпа. Чує, як увійшов він до хати, гукає Марію, але йому ніхто не відповідає, бо в хаті нікого нема, крім Віри. Раніше вона була б цьому рада, озвалася б до нього і, мабуть, скористалася б з того, що вони тільки вдвох. А зараз цей голос дратує Віру.
"Боже мій, як могла я зважитись? Як могла з ним тоді, в купальні?.."
Хотілося, щоб Карпо вийшов з хати або кудись виїхав ї довго-довго сюди не повертався. Ніколи не повертався.
"Що це? — насторожилась Віра, почувши знайомі притишені кроки.— До мене? Після всього, що сталось, він сміє..."
Тихий стукіт у двері, як і колись умовний — тричі. Віру обурює це до краю, але вона мовчить, сподіваючись, що Карпо, не діждавшись відповіді, піде собі геть. Та вій уперто жде, нікуди не збирається йти і знову стукає в двері.
— Віро, це я — Карпо, відчини. Вдома нікого нема. Чуєш?
Притишений голос викликає в ній зараз обурення. І не тому, що їх можуть вистежити, а тому, що вона шкодує за тим, що сталося між ними, ненавидить Карпа. Все в ньому тепер їй огидне: і оцей притишений голос, і пристрасть його, і боягузтво. Не таким уявляла вона собі Карпа, коли він залицявся ще парубком до неї. Тоді їй здавалось, що він якийсь особливий, найрозумніший, що тільки він дасть їй щастя в житті.
Цими думками жила. Ці думки спокусили її па зраду. І ось зараз Віра розчарувалася.
Лишилася в душі тільки порожнеча й презирство до всього.
А він, не знаючи, як вона мучиться й страждає зараз, сміє стукати в двері!
Гнівом береться серце, але вона мовчить, жде, може, таки одійде від дверей.
Та Карпо настирливий у своїх домаганнях і нахабстві. Він стукає сильніше, і Віра не витримує:
— Чого ти хочеш? Я вже роздяглась, я лежу в ліжку.
— Відчини!
— Не відчиню. Не займай мене, не спокушай. І так намучилась через тебе,— голос у неї затремтів.
Карпо почекав, а тоді знову:
— Та відчини ж, Віро. Чуєш? Ну ж бо, швидше...
За дверима стало тихо. Карпо ще постояв трохи, а тоді почав грозитися:
— Он ти як? Перелякалась Прохора? Та знаєш, що я можу зробити за образу представника влади? Я можу його до в'язниці запровадити. Він вчинив замах. Заради тебе мовчав, а коли й ти за чоловіка руку тягнеш, я подумаю тепер.
Та Карпова погроза не діяла на Віру.
— Відчиниш? — запитав з ноткою надії і почув у відповідь:
— Ось я батькові розкажу, як ти нахваляєшся. Нехай він поговорить з тобою.
Карпо затих, а потім засміявсь:
— Дурна! Ти ще й справді розкажеш. А я жартую... Коли б мені Прохор не доводився шуряком, я зумів би з ним розквитатися. Ну, годі нам сперечатись. Одчиняй, Вірусю... Я так скучив, так хочу побути з тобою...
І оце "Вірусю" різонуло молодицю, викликавши в ній непохитну стійкість.
— Не відчиню! Іди собі... Я спатиму...
Переконавшись, що Віра справді не пустить його до своєї спальні, Карпо вийшов з хати на розшуки Марії.
Лишившись знову одна, Віра занепокоїлась іще дужче:
"Ну де ж може бути Прохор? Невже із Зінькою? Я його вдома жду, а він, можливо, милується з нею..."
Ця здогадка відганяла спокій, сон, туманила голову.
"Розшукати його треба, повернути".
Раптом майнула думка:
"А що, коли я теж застану його?"
Від такого припущення Віру кинуло в жар, але їй хотілося, щоб саме так було, тоді б вона сказала Прохорові:
"Я зрадила тобі, не криюсь, але і ти зрадив мені. В обох у нас гріх. Давай забудемо його і будемо жити так, як жили досі".
їй здавалося це ймовірним, простим і можливим. Прохор усе забуде, все їй простить.
"Чого ж я лежу? Треба йти. Доки ж мені ждати? Шукатиму!"
І Віра, спритно одягнувшись, подалася на розшуки Прохора.
Чула в саду гомін голосів, пізнала Ганну Федорівну, Марію і Карпа.
Нічим не виявивши себе, Віра шмигнула понад парканом у найглухішу частину садиби, де розрісся малинник, і, ховаючись в його гущавині, непомітно вийшла за хвіртку.
"Куди ж мені йти? Де їх шукати: в лісі, чи в гаю, чи десь біля річки? Коли б тільки знайти його, знайти".
Не знала, звичайно, Віра, як після сварки Прохор пішов на город, забрався між густі хащі жовтоголових соняшників, ліг там і так міцно заснув, що прокинувся тільки надвечір.
Зголоднів, але додому йти не хотів, боячись зустрічі з батьком. Він знову б міг почати сварку або доручив би якусь роботу, що могла б зірвати йому, Прохорові, зустріч із Зінькою.
А Зіньку йому хотілося бачити, як ніколи.
Прохор нарвав гороху і з апетитом з'їв, потім пішов до зеленої й рясної огудини з жовтим цвітом. Розгортаючи її, Прохор зривав молоді огірки і теж їв без солі й без хліба, позираючи на сонце, що вже багряним диском торкалося обрію.
Діставши з татарського зілля заздалегідь приховані весла, Прохор одв'язав човна і тихо поплив за водою. Так само тихо причалив біля старих верб, загнавши човна в заводь, порослу густим лозняком та очеретами, що ледь шуміли від подихів вітру.
Прохор підійшов до верб, сів на траву, глибоко замислився. Зайшло сонце. Перші зірки засвітилися в небі, мов світляки у листяному лісі. Стежкою ніхто сюди не йшов.
"Може, даремно жду? Може, не прийде зовсім? Побоїться. А я так хочу зустрітися з нею саме сьогодні, зараз".
Прохор з усією гостротою відчув, якою близькою стає йому Зінька, особливо тепер, після сварки з батьком.
"Ось візьму й покину дім, виїду з слободи, працюватиму на шахтах чи на заводі. Я молодий, маю силу, навчуся ремесла і житиму, як живуть мільйони людей. І Зінька буде зі мною. Куди я поїду, туди й вона".
І мимохіть з'явилась інша думка:
"А що, як Зінька не захоче лишати свого старого батька? Що тоді робити?"
Прохор не знав, що ж справді йому робити без Зіньки, коли вона відмовиться. Тут місце обжите, є господарство, млин, хата, сад, город, а що жде його там, на новому місці, серед чужих, незнайомих людей?
"Он повіявся на заробітки Тарас—і пі слуху ні духу. Може, добре йому, а може, так зле, що навіть вісточки не хоче Зіньці надіслати".
Згадка про Зіньчиного чоловіка неприємно різонула Прохора.
"Треба подумати.