Як і колись, за життя Тарасового...
Стежиною минули кілька чоловік, і Леся поспішила за ними.
Ось і могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й усе. Леся застигла, боячись навіть заговорити, аби не порушити врочистої тиші.
Коли пізніше вона розповідала про ці хвилини Михайликові, то, що саме думала, що відчувала тоді, — так і не могла пригадати. Стояла, дивилась, і все. Потім нахилилася, зіпершись на кийок, поцілувала могилу. Так, так, це вона пригадує добре — поцілувала землю, поцілувала траву...
А потім ще підійшли прочани, поклали біля хреста невеличкий віночок із прив'ялих степових квітів. І Леся згадала, що зробила непоправний гріх, приїхавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собі шукати, з чого б зібрати хоч невеличкий букетик, та квіток поблизу не було.
А люд валом валив — одні до могили, інші назад. Малі й старі, батьки й діти. Ось один із них — високий, зігнутий, ніби підмитий водою явір, — поклав на траву торбу, став навколішки, помолився на схід сонця і сів, знесилений, на моріг.
Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше не вітрами обличчя, всіяне глибокими зморшками.
— Сідай, дочко, — запросив старий. — Бачу, й тобі нелегко ходить по світу... Сідай. — Він навіть одкинув край свитини, даючи місце.
— Спасибі, діду. Я не втомилася.
— А здалеку мандруєш?
— Із Києва. А ви?
— Не питай. Що перекотиполе, то і я. Куди вітер, туди мене й несе. У Лавру, дочко, йду. А звідки — сам не знаю. Було мене і в Таврії, і на Хортиці, і в Полтаві... і де тільки не носило старого.
Чомусь у неї особливий потяг до бувалих людей. І, певне, вже до кінця віку залишиться в неї особлива повага до старих, зношених життям людей. Та й вони до неї обзиваються, немов бачать у Її очах приязнь.
— Кажеш, із Києва? Знаю, знаю це диво-місто. От скільки не топчу землю, а туди тягне. Так я ото помандрую та й повертаю на Київ. — Він глянув знизу вверх на хрест, на могилу і поманив Лесю ближче до себе. Вона сіла поруч на траві, витягнувши вперед хвору ногу.
— Давно це в тебе? — співчутливо запитав старий.
— Давно. Вважайте, з дитинства. Дід скрушно похитав головою і, прихилившись до Лесі, прошепотів:
— Гадаєш, даремно вони поклали той камінь? — показав рукою на важку кам'яну брилу, що лежала на могилі Тараса, оглянувся довкола і мовив: — Бояться. Щоб люди ножів отих не дістали — бояться.
— Яких ножів, діду?
Старий пильно глянув на неї і додав:
— Ножі тії — чуєш? — там, коло Тараса, лежать. Нагострені. І сокира теж там. Як умирав Тарас, то звелів положити їх коло себе. "Коли треба буде, — сказав, — одкопаєте і візьмете". От вони й бояться тепер, щоб люди не дістали тих ножів, і камінь оцей навалили. Та ще й вартують щоночі.
"Он про що мріє народ, — думала Леся. — А що ж тоді сказати про нас, про всі оті суперечки та дискусії? Бурі в склянці води, та й годі".
Сонце сховалось за далекі гайки, і Леся почала збиратися.
— Ітимеш? — запитав дід.
— Час уже.
— Шкода. Любиш, бачу, людей. — Він теж став збиратися: згорнув і кинув на плече свитину, надів торбу, перехрестився: — Ну, то бувай здорова. А мою казку не забувай.
— Щасливо й вам, діду. Не забуду.
Леся стала на високім пагорбі й замилувалась голубою стрічкою Дніпра-Славутича, далекими, що ледве виднілися в передвечірньому серпанку, курганами. А десь із глибини пам'яті звертанням зринали до неї Кобзареві слова:
Високі могили. Дивися, дитино:
Усі ті могили — усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита...
— Бачу, батьку, — шепотіла Леся. — Я розкажу... і за що полягли козацькі буйні голови, і чому люд України стогне в кайданах.
В гущавині витьохкували соловейки, пахощами широкого степу дихало надвечір'я, а вона йшла, вперше, мабуть, не звертаючи на це уваги.
XI
Хвиля революційних заворушень котилась по Росії. Розгойдувалася вона десь там, на півночі, на берегах далекої Неви, високим гребенем здіймаючись аж на Уралі, у Підмосков'ї, Катеринославі, Одесі...
Затиснута зусюди тісними шеренгами синьомундирників, хвиля билася, підмивала трухляву споруду, котру ось уже мало не триста літ зводили омиті потом і кров'ю народу руки Романових. Щодня убувало хвилі, всихало за щільними дверима глухих казематів. Та струмочками, невеликими потічками набігали нові її сили — і марно чекали сатрапи спокою...
Однак вони не тільки чекали. Поки Леся їздила на лікування, чимало її київських друзів було кинуто в темні підземелля Косого капоніра, чимало вислано...
В "Плеяді" теж настало затишшя. Вона так і завмерла — з нескінченними розмовами та суперечками на устах, з добрими пориваннями в серці. Поїхав Михайло — йому запропоновано замість Київського аж Дерптський університет, якоюсь холодною, байдужою зробилась Шура.
Збиралися тепер рідко. Та коли й сходились, то більше говорили про музику, "улітали" (так називали писання), короткі оповідання чи вірші.
Та Лесине серце рвалось туди, де кипіло, до тих, хто в муках виборював нове, поки ще не знане ніким, але до болю жадане життя. За нього вже піднімалися не одиниці, не окремі, як їхня "Плеяда", далекі від активної боротьби гурточки, а маси знедолених, напівголодних. Щодня бредуть вони через залізні брами Південноросійського, Гретера і Криванека, кубляться в низеньких, наспіх зліплених хатинах десь поза містом, але духом незламні. Серед них і Галя Ковалевська, і Віра Крижанівська, і молодий, здібний, як розповідають, пропагатор — студент Анатолій Луначарський, і Богдан Кистяківський, з яким познайомив її листовно Павлик, і Тучапський.
Тучапський чомусь особливо її зацікавив. Першого ж вечора, коли вони зустрілися в Галі (це було, здається, минулого тижня), високий, трохи згорблений Павло Лукич полонив її увагу. Щось було привабливе і в його манері розмовляти з людьми — спокійно, без нав'язування власної думки, — і в зовнішній скромності, навіть у худорлявому, оливкового кольору обличчі, що світилося внутрішнім благородством.
Того вечора, пам'ятається, він прийшов змоклий від дощу, зосереджений. І з ним Віра — як же її? — ага, Віра Григорівна. Вони, певне, близькі друзі, навіть, здається, більше.
Щойно з'явився Тучапський, у невеликій кімнаті Ко-валевських одразу пожвавішало. Він дістав із внутрішньої кишені зім'яту книжечку і, підступивши ближче до світла, прочитав: "Русская социал-революционная библиотека. Книга третья. Манифест Коммунистической партии Карла Маркса и Фридриха Энгельса. Перевод с немецкого, издана 1872 года с предисловием авторов. Женева. Вольная русская типография. 1882 года".
Пригадалося, як Іван Якович розповідав про женевську групу російських емігрантів, котру зорганізував Плеханов і яка ставить своїм завданням пропаганду революційних ідей у Росії. Так-так, тоді згадували вони і "Маніфест", і "Хто з чого жив" Дікштейна, і ще кілька книг, котрі конче треба поширювати на Україні.
То, отже, і ці — Тучапський, Віра Григорівна, Луначарський і ще, кажуть, якийсь Мельников — є тими самими пропагаторами!
"Відкриття" втішило Лесю. Виходить, тепер, після кількох відвідин їхнього гуртка, і вона належить якоюсь мірою до них і навіть має доручення.
"Серед молоді чимало занепадницьких настроїв. Їх викликали арешти й заслання. Декотрі подумують, чи не краще переждати цю бурю десь у надійному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрівно, написати щось проти цього?"
Ці слова, сказані їй на останньому зібранні Тучапським, знову зринули в думках. Справді, проти цього варто виступити. І не тільки варто — необхідно!
Леся встала, підійшла до етажерки, де серед інших стояло кілька новеньких книжечок, взяла один томик.
— "На крилах пісень", — прочитала вголос. — От і вийшла, народжена в муках та безсонні, перша збірка. Далека ж ти, поетко, од землі, од людей. Крила, пісні... Ніби й цінять тебе, а коли вчитатися в твоє писання, — бідне воно, ой яке іще бідне!
Леся взяла книжечку і в задумі почала гортати. "Надія"... "Конвалія"... "Сафо"... Знову "Надія"... "Подорож до моря"... "Сім струн"... "Кримські спогади"... Оце й усі атрибути: крила, пісні, струни, спогади... А де ж сокира, де меч, що здійма вражі голови з плеч, де "к топору зовите Русь"?.. Ну, є тут кілька годящих поезій, а життя он яке багате на болі й страждання, на боротьбу?
У двері постукали, раз і вдруге, і тільки тепер Леся згадала, що вдома вона сама, що мама з меншими пішла до Лисенків.
Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, відчинила двері.
— Галя?! — здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, — Та ти ж у від'їзді?
Ковалевська щільно причинила двері, приклала палець до уст.
— Не кричи, — мовила спокійно, — стіни теж мають вуха. В тім-то й річ, що мене в місті нема. — Вона стомлено сіла не канапку, уникаючи сонця, що так і рвалося крізь шибки. — Я сіла, а ти збирайся. Та хутко. І не допитуйся: куди та чого. Збирайся, і все.
— Ну й ну, — тільки й відповіла їй Леся. Вона швидко дістала з шафи легеньке пальтечко, наділа капелюшок і стала.
— Тепер ходімо.
На вулиці взяли візника і покотили Бібіковським бульваром униз, повз Галицький базар, на Святошино.
Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, — та давно вже обіцяла познайомити з Ювеналієм Мельниковим і його школою. Про цю школу, чи то пак — слюсарню, організовану на зразок описаних у романі Чернишевського кравецьких майстерень, Леся чула багато. Одні — і таких була більшість — схвалювали це починання, вбачали в ньому зародок нових суспільних відносин, інші вважали школу даремною затією, з якої вийдуть хіба що добрі ремісники, слюсарі, котрі потім робитимуть відра, лагодитимуть самовари і чайники для того ж таки "вищого світу".
Та які б там скептичні просторікування не розходились, школа-майстерня жила. Від легальних читань у ній перейшли до недільних лекцій та бесід про події в імперії та за кордоном, про політичні права, освіту і поліпшення життєвих умов трудящих.
Таких шкіл і гуртків у місті ставало все більше. І все більше виходило з них не стільки вмілих майстрів, як відмінних пропагаторів нового, початого Марксом і Енгельсом вчення про комунізм. Мов святиню, несли в маси оті слюсарі, кравці, ливарники, чоботарі ідеї соціалістичної перебудови світу.